У селах Дніпропетровщини знімали знамениту кіноповість Довженка

Олександр Петрович Довженко. Слава і гордість України. Письменник, режисер, кінодраматург, художник, публіцист… Багатогранний талант. Згадаємо хоча б деякі з його кінематографічних творів — «Звенигора», «Арсенал», «Земля», «Щорс», Мічурін», «Прощай, Америка!» Ну і, звичайно ж, «Поема про море», який після того, як не стало Довженка, був доведений до екранного завершення його дружиною Юлією Солнцевою.

…Народився Олександр Петрович на хуторі В’юнище, що нині входить до складу селища міського типу Сосниця у Чернігівській області, а от стежки його життя і творчості є і у нас, на Дніпропетровщині. Зокрема, в ряді сіл Апостолівського та Нікопольського районів, де він свого часу збирав матеріал для кіноповісті «Поема про море», і де згодом відбувалися зйомки цього фільму. До речі, в 1959 році О. П. Довженку за літературний сценарій «Поема про море» було посмертно присвоєно Ленінську премію. Згадуючи про це, варто згадати і такий ось факт.

Коли вирішувалося питання, щоб цю нагороду вручити його дружині режисеру Юлії Солнцевій, яка творчий задум Олександра Петровича довела до логічного завершення, вона особисто попросила присвоїти премію Довженку. Аргумент простий: «Не було б сценарія — не було б і фільму».

У 1967 році Київській кіностудії художніх фільмів присвоєно ім’я О. П. Довженка. Уже в наш час, у 1994 році, затверджено Державну премію імені О. П. Довженка в галузі кінематографії. Та й День українського кіно бере початок від дня його народження (в цьому році цей день відзначається 13 вересня).

Сьогодні ім’я Довженка, як це не прикро, згадується нечасто. Навіть у ці дні. 120 років від дня народження! А в кінотеатрах області — тиша… І все ж стежки Довженка на Дніпропетровщині не заростають безпам’ятством. Про це і мова.

…Саме такій добрій ідеї і була присвячена мистецька акція «Стежками Олександра Довженка», організована управлінням культури та мистецтв Дніпропетровської міської ради, Дніпропетровським осередком Національної спілки кінематографістів України та Дніпропетровським будинком мистецтв. Керівник проекту — голова Дніпропетровського осередку, секретар правління НСКУ, директор Дніпропетровського будинку мистецтв Валентина Володимирівна Слобода.

— Ми вирішили ще раз пройтися його стежками, — говорить вона. —Адже саме в Нікопольському та Апостолівському районах знімався фільм «Поема про море», і саме до цих місць чотири роки підряд приїздив Олександр Петрович, коли працював над сценарієм фільму. А задуми у нас хороші: виступи перед мешканцями цих сіл, демонстрація довженківських фільмів, розповіді про кіномистецтво. І, що дуже для нас важливе, — спілкування зі свідками подій затоплення Великого лугу, проведення мистецьких пленерів для фотохудожників та художників.

У складі творчої групи, окрім керівника проекту, були журналіст і автор ряду документальних фільмів Ігор Родіонов, кінооператор Олександр Пилипенко, член оргкомітету міжнародного фестивалю екранних мистецтв «Дніпро-сінема» Олександра Ганжа, художник-графік Ірина Колядіна, живописець Михайло Кублик, фотохудожник Дмитро Кравченко, творча молодь, інші небайдужі до творчості Довженка люди.

Про цю поїздку і про те, як на Апостолівщині та Нікопольщині пам’ятають Олександра Петровича Довженка, буде окремий документальний фільм. А зараз увазі читачів представлено репортаж, створений на основі знімків Дмитра Кравченка.

…Апостолівський район. Село Ленінське. Місцева середня школа. На довгій-довгій стіні переповненої зали, де зібралися вчителі та учні, стенди про життя і діяльність О. П. Довженка. Тут фотографії, малюнки, спогади. Зараз тут відбувається демонстрація уривків з фільмів «Звенигора», «Земля», ряду інших. Ну і, звичайно ж, фрагменти з «Поеми про море». Цей фільм тут знімався також. Про це пам’ятають. І не лише старожили, а і їхні нащадки.
— У нас були такі красиві плавні! — говорить одинадцятикласник Гліб Бок. — Мені про це розповідав мій дідусь Алім Григорович Стрельченко. А риби, казав, було!.. Але все це до затоплення плавнів.

— І мені про це розповідав мій прадід Павло Володимирович Воронков, — продовжив розмову його правнук старшокласник Павло Воронков. — Зараз прадіду 97 років, він живе у Жовтих Водах, а оті плавні й родючі землі не забуває.

— А мені розповідала бабуся Марія Земляна, — говорить Ганна Кулібаба. — Коли люди вже покидали Грушівку, яка повинна була піти під воду, то кожен хотів узяти з собою щось найпам’ятніше. Взяла і її родина. У їхньому дворі росла груша. У груші був відросток. Його й викопали. І посадили вже на новому дворищі. Ця груша росте й понині…

…Поки йшла зустріч у школі, художники були на етюдах — малювали ті стежки і ті місця, які колись бачив Довженко. А потім відбулося ще дві зустрічі, які по-справжньому сколихнули наші душі. Один зі співрозмовників Григорій Вікторович Донець брав участь у масових зйомках фільму «Поема про море».

— Я був тоді ще дитиною. А тут якісь зйомки. Нам кажуть: «Пройдіться вулицею!» А вулиця тоді — десять хат у п’ять рядів. Все ж тільки будувалося. І от ми йдемо. І раз, і другий, і третій. Вісім разів проходили! Все не так йшли!.. Це зараз я знаю, що то знімався фільм. А тоді ми просто ходили по команді, яку нам кричали в рупор: «Пішли! Стали! Знову пішли!». А коли вийшов фільм «Поема про море», то все село сходилося його дивитися, і не раз. І показували його на вулиці. Ми малі тоді були. На дерева повилазимо, щоб зручніше було дивитися, і дивимося. Себе пізнавали…

…Напрочуд тепла і по-селянському щира зустріч відбулася й з Тамарою Онуфріївною Сидоренко. Чистий двір. Тінь від дерева. Море квітів. А вона сидить з портретом у руках дорогої їй людини.

— Це Сава Антонович Ніколенко. Він був у нас головою колгоспу. Дуже хороша людина була! Ми жили бідно, мене мати привела до нього і сказала: «Побудь тут трохи». Але так вийшло, що я тут і зосталася. Дуже добре ставився до мене. І його дружина Оксана Сергіївна також. Дітей у них не було, і я, виходить, що стала прийомною його донькою. А потім одного разу Сава Антонович прийшов з Олександром Петровичем Довженком. Він жив у нас десь місяців зо два. Все сидів у відведеній йому кімнаті. Сава Антонович казав: «Тихіше в хаті! Чоловік книжку пише!» Він писав тоді про наше село. І у своєму фільмі голову колгоспу також назвав Савою…

…Прототипом героя фільму «Поема про море» Сави Зарудного у Нікопольському районі вважають також свого голову колгоспу Петра Івановича Овчаренка. Світла людина була. Добра. Про це і йшла мова на зустрічі в історико-краєзнавчому музеї села Покровське. Тут, збираючи матеріал для майбутньої кіноповісті, в 1952 році тривалий час жив Олександр Петрович Довженко. У нього склалися прекрасні стосунки з Овчаренком. А були й просто зустрічі з його односельцями. Ось така, наприклад, про яку, прийшовши у той день до музею, з приємністю згадує Володимир Михайлович Малихін.

— Було мені тоді дванадцять років. Хата наша стояла на краю села. І от одного вечора до нас приходить Олександр Петрович з жінкою. Мати каже: «До нас приїхали гості переночувати». А Довженко й говорить: «Володька! Це ти?» — «Це я». Зайшли у хату, а там гітара. Він побачив гітару її й запитав: «Це ти граєш?» — «Старший брат грає. Ну, і я трохи…» — «Ану зіграй!» Я зіграв. Потім показав, як я у себе дома влаштовую начебто якісь зйомки кіно. Він тоді й каже матері: «Ви віддасте його нам? Він буде вчитися. Буде доглянутий. Буде займатися серйозним ділом». Мати не віддала: «Це моя надія». Тоді ж Олександр Петрович розповів, що він збирає матеріал для фільму. «Як буде той фільм називатися, — казав, — я ще не знаю, але він буде…»

…Стежки Довженка. Вони справді не заростають. На Нікопольщині, наприклад, цьому сприяють журналіст Володимир Глядченко, історик-краєзнавець Мирослав Жуковський, директор Покровського музею Лариса Гладкогуб, багато інших ентузіастів. І це добре. Поки є ті, хто пам’ятає, стежки історії ніколи не будуть забур’янені…