>На організовані Галчанським і працівниками Гаврилівського СБК свята музики і спілкування, що проходять за підтримки сільської ради на чолі з Анатолієм Зайцевим, дирекції ТОВ «Зоря», районної влади, прибуває сила-силенна глядачів, що справді в сільському Будинку культури яблуку ніде впасти. Але в тому людському вулику, котрий швидко стихає при перших же акордах інструментів, іноді здається, що то не гармоністи з’їжджаються на свій своєрідний форум, а самі гармоні, бубни, сопілки, скрипки гомонять між собою і радіють новій зустрічі.
Зараз модні інші інструменти, стилі, в пошані стала електронна та фонограмна музика замість «живої»…
— А з гармонню ж цілі покоління жили-виживали! — загоряються іскорки натхнення в очах Віктора Павловича. — З нею закохувалися, одружувалися, сумували, страждали, ходили фронтовими дорогами, зустрічали з далеких шляхів дорогих серцю людей і гостей. Аби не вмирала вона, аби не стихав її чаруючий переливчастий голос, аби молодь почула його, увібрала в себе і понесла далі, ми й збираємося. Не заради слави чи якихось подарунків, а заради збереження й популяризації мистецтва гри на інструменті, що давно влився в родину наших народних, і звичайно ж, заради відчуття задоволення.
І люди те задоволення отримують, із захопленням слухають і з вдячністю сприймають гру кожного з них, наприклад, голови асоціації гармоністів України Василя Бугаєва з Маріуполя, лауреата багатьох міжнародних конкурсів Олександра Калинчука з Умані, аматора з музичного п’ятачка дніпропетровської «Озерки» Якова Полюховича, батька заслуженої артистки України Тетяни Халаш Миколи Онасенка з Маломихайлівки, закоханого в гармоніку начальника Покровського водоканалізаційного господарства Миколи Куликова, людини-оркестру з Красноармійська Миколи Михайленка, учасника етнографічно-фольклорного ансамблю «Калинонька» Петра Проходи, ініціатора щотижневих зустрічей гармоністів регіону Петра Яреми, коваля із Запоріжжя М. Гейка. А як грають білоруси (м. Гомель) Василь Ткачов і Микола Легенченко, донеччани Юрій Єрмолаєв і Андрій Поступаєв, дипломанти Всеукраїнського фестивалю «Червона калина» великобагаччани (Полтавська область) Н. І. та М. Г. Кирики, гавриляни Микола Шевченко і Андрій Шишкін, просянець Віктор Жерновцов, іванівчанка Поліна Швець, козаки В. Фошин, О. Місечко разом з Верховним отаманом МСК «Запорозька Січ» Віталієм Хрущем та багато інших виконавців!А як сприймає публіка гру самого Галчанського, який виступає або з своїми юними вихованцями, або з троїстими музиками — синами Юрієм і В’ячеславом та внучкою Альоною! І дарма яка гармонь в руках відомого чи самодіяльного артиста — нова чи старіша, скромна чи інкрустована камінцями, сильна, стилізована, універсалізована чи простенька і слабша міхами — її звуки викликають назовні всі потаємні почуття у найнезворушнішого глядача.
…Коли Віктор Павлович з’являється в приміщенні або будь-де між людьми та ще з гармошкою в руках, незмінно починається свято. Чому? Сам не знає, просто характер такий, заводний. Та ще бажання «розтормошити» людей, активізувати, примусити жити повно цінніше. Звідки все це? Теж не знає, припускає, що з самого дитинства.
— Батько наш так любив музику! Він грав як Бог! І з благоговінням до інструмента ставився. У поєднанні з акуратизмом це іноді вигляділо не то дивно, не то смішно, але тато, перш ніж сісти на якійсь гулянці на лавку, простеляв спочатку хустинку, а тоді вмощувався й сам. Він загинув у Велику Вітчизняну, але жагу до музики й пісні передав нам, своїм дітям. А я тепер стараюсь передати своїм синам, онукам, односельцям.
До речі, Віктор Галчанський так і не став професійним музикантом, не до того було. Хоча, коли хлопцеві захотілося грати, мати чи то купила, чи то виміняла в когось йому справжню гармошку ще в 1948 році. Буквально схоплював на льоту ази гармонного мистецтва у Івана Олексійовича Сизона, вчителя музики, який умів примусити «говорити» практично всі музичні інструменти того часу. І гра на гармоні стала хобі на все життя.
Після школи юнак пішов працювати в колгосп. Щоби потрапити в причіпними, треба було потрудитися цілу зиму на фермі. Став трактористом, а згодом — водієм. Після служби в танкових військах, освоював цілину в Кокчетавській області в Казахстані. Потім знову «крутив баранку». Закінчив Нікопольський технікум механізації сільського господарства. Працював інженером-механіком, бригадиром у тодішньому колгоспі «Росія» у Великомихайлівці. Одружившися з коханою дівчиною Ларисою, перебрався жити на батьківщину бабусі й мами в Гаврилівку, влаштувався на роботу в місцевий колгосп. Як і всі селяни, сім’я обробляла землю, тримала всяку живність. Однак про музику та народну творчість ніколи не забувала.
І з гармошкою Віктор Павлович не розлучався ніколи, кожну вільну хвилину віддавав улюбленому інструменту. Коли меншому синові Славкові було всього п’ять років, вже сімейно виходили на сцену дарувати людям радість.
— А зараз мої хлопці й мене обіграють, — не без задоволення хвалиться старший Галчанський, якому цього року виповнилося 75. — Я по народних мелодіях «спец», а вони й «Чорний бумер» можуть утнути так, що ноги самі понесуть танцювати. І внучка Альонка вже може декого з дорослих «переплюнути».
Неважко здогадатися, що сценічна діяльність родини Галчанських також багата на події. Концерти місцевого рівня, участь у щорічних районних фестивалях самодіяльної творчості та ярмарках, в тому числі на Сорочинському, виступи на обласних концертах-оглядах в Царичанці, Павлограді, Дніпропетровську… Троїсті музики цієї талановитої сім’ї двічі підкорювали серця глядачів зі сцени палацу «Україна» в Києві — під час одного зі звітних концертів «Таланти твої, Україно» та на Всеукраїнському фестивалі «Грай, гармонь!», брали участь у міжнародному фестивалі з такою ж назвою, що проводили в Первомайську на Миколаївщині росіяни Анастасія і Захар Заволокіни.
Можна ще багато розповідати про цю неординарну людину, яка просто не вміє сидіти склавши руки, або сумувати, навіть коли дошкуляють хвороби. Свого часу Віктор Павлович грав у волейбол, футбол, у складі команди ставав чемпіоном району. А сьогодні він досі може позмагатися з молодшими себе на «хто більше разів присяде і встане на одній нозі».
І грати не перестає. Вже будучи на пенсії, на прохання тоді завідуючої дитсадком, а тепер профспілкового лідера ТОВ «Зоря» Світлани Костюченко набрав маленьких діточок у ансамбль народних інструментів, «вів» їх, поки в школу не пішли, а тоді й у школі продовжував з ними працювати. Його вихованці й сьогодні «освоюють» ложки, бубон, рубель, гармонь. А сам учитель, коли випадає вільна хвилина», любить наспівувати дорогі й близькі душевним пориванням «Деревенька моя» або «Десь заграла плакуча гітара». Тоді він повністю поринає в пісню, забуваючи про щоденні клопоти.
А коли з’являється нагода зігріти музикою серця інших, обов’язково це зробить — сам, разом із членами родини чи з таким же фанатом самодіяльності, колишнім головою колгоспу Віктором Сердюком. Може запросто (з гармошкою, звичайно) заглянути в гості в якусь із організацій і підняти людям настрій. І в цьому весь він — добрий, талановитий, невгамовний музика з народу.
Автор: Людмила Андрєєва
Gorod`ской дозор | |
Фоторепортажи и галереи | |
Видео | |
Интервью | |
Блоги | |
Новости компаний | |
Сообщить новость! | |
Погода | |
Архив новостей |