|«« | «« | »» | »»| |
Першопоселенці в плавнях Дунаю
Знайомство з Вилковим ми розпочали на дунайській пристані («морвокзалі», як гучно говорять тут), біля пам’ятника старообрядцям — засновникам міста.
Вилкове розташоване на другій величиною річці Європи — Дунаї, навпроти пристані — румунська територія. Та, трохи від’їхавши, ми потрапимо в чисто українську частину дельти Дунаю. Цікаве місто і своєю історією. Спочатку це була територія Оттоманської Порти. Перші поселенці з’явилися тут у середині 17 століття. Потім тут опинилися запорозькі козаки, й нині живуть їхні нащадки.
Ми побували в старій частині міста, де у них не вулиці, а «єрики» і дерев’яні кладки вздовж них. Великих вулиць, якими їздять, у Вилковому всього три.
Велике значення для вилковчан мали острови Дунаю. Бо земля тут на вагу золота. Скрізь плавні, очерет. Дворики крихітні. Тож усе вирощується не в дворі, а на островах. І через те човен — дуже необхідний атрибут у житті вилковчан.
Стару частину міста називають українською Венецією. Хоча мій польський знайомий Артур Гроссман говорить, що точніше було б називати цей край не Венецією, а Амазонією.
… З містка спостерігаємо зовсім нешироку річку, по якій їздять човни з туристами. Перед тим ми починали знайомство з містом на морвокзалі — там Дунай дуже широкий. І це одна й та сама річка, пояснюють нам. Просто там був Кілійський рукав, який потім розходиться на три гирла. Одне йде до Румунії, прямо — Очаківське, а лівобічне, на якому зараз знаходимося ми, — найстаріше, неглибоке Білгородське русло.
Звідси, виявляється, походить і назва Вилкового — від вилочки різних гирл. А перед тим на мапі Бессарабії в 1725 році з’явилася цяточка з написом Посад Липованський. То була перша назва поселення.
Білгородське русло ділило місто на дві частини — румунську і турецьку. Саме річкою проходила колись межа. Турецька частина була власне півостровом. Досі та частина міста поміж людьми називається Кілімбейка. Кажуть, сина турецького паші, який жив на острові, звали Кілімбей. А сам паша перебував в Ізмаїлі — поки Суворов не взяв у турків ту придунайську фортецю. Нині Кілімбейка увічнена в назвах туркомплексу, готелю, бази відпочинку… Син паші може тішитися: назви живучі.Штучні канали тут звуть єриками. І розуміють так — «арик, протока, штучна водойма». У вилковчан своєрідна мова, в якій химерно намішані російські, українські, турецькі, румунські слова.
Як з’явилися тутешні єрики? Коли першопоселенці прийшли у плавні, потрібно було намостити місце для хати, створити місце, яке б відокремлювало б воду від двору. Де було брати землю? От і заходилися рити ці канали. Коли почали освоювати землі на островах, єрики стали рити з таким обрахунком, щоб можна було з будь-якої точки міста виїхати на основне — Очаківське русло Дунаю і потім на один з 20 єриків, де є острів і твій город. Налічується понад сорок кілометрів таких єриків і вздовж них тягнуться такі дерев’яні кладочки. Навесні на Дунаї відбуваються паводки. Місцеві жителі залежать від примх природи — напрямку вітру, снігів у Європі. Дунай бере свій початок в Німеччині і все, що тане, йде річкою сюди. Якщо зміниться вітер, може гнати воду в зворотному напрямі — з моря. Одного разу в історії Вилкового трапилося так, що в єриках була солона морська вода.
Кладки уздовж місцевих вуличок оберігають під час паводка, щоб люди не шльопали по воді. Старі очеретяні хати зверху мазалися дунайським мулом. Високі будинки збудували після катастрофічно руйнівної повені в лютому 1969 року. Понад дві тисячі будинків було тоді зруйновано — після того їх зводять на дуже високому фундаменті.
Ми прогулялися по дерев’яних кладках. В єриках співають свої пісні жаби. Розговорилися з жінкою, яка називає себе нащадком запорозьких козаків. Катерина Григорівна Голубова в дівоцтві була Даниленко.
— Ми самі жили на острові в Очаківському гирлі. У нас там город. А ось наш транспорт — човен. Гараж у нас на тій стороні Білгородського рукава, там ми купили місце і тримаємо нині машину.
Історія і сучасність
Головна біда сучасного містечка — немає роботи. Проминаємо будівлю колишнього рибозаводу — колись величезне підприємство, на якому працювало до півтори тисячі осіб, котрі нині залишилися без роботи. Так, і зараз ловлять знаменитий дунайський оселедець. Але пресервних цехів не стало, колись судна виходили на лов хамси. Зараз на території рибозаводу перебирають снопи.
Риболовля та город — заняття сезонні. Цього року з риболовлею вилковчани пролетіли. А туристи навідуються сюди поки тепло, з травня до середини листопада. Взимку їх немає. Тож місцеві взимку, стоячи в гумових чоботях у крижаній воді, ще б’ють очерет — це один з небагатьох у всьому в світі чистих екологічних будівельних матеріалів. Тут роблять євроснопики і відправляють їх до Голландії та Німеччини. Звичайно, б’ють очерет не в заповідній зоні, а в дозволених для цього місцях. Один сніп очерету у вилковчанина приймають за півтори гривні. З цього снопа формують чотири євроснопи. Але людям нікуди подітися, і вони йдуть на такі умови. А жінки заробляють копійки на перебиранні очерету. Працюючі в місті нині — це вчителі, лікарі та ринок.
У дельту Дунаю
Ми вирушаємо теплоходом далі в дельту Дунаю, до Чорного моря. Серед багатьох гостей, що побували тут свого часу, був і поет Євген Долматовський. У нього є рядки:
Для меня удивительно ново,
Что Дунай не совсем голубой.
А скорее он цвета стального
И такой при погоде любой.
І дійсно, дунайська вода ось такого каламутного кольору цілий рік.
Ще одна цікава річ. Зазвичай обрахунок кілометрам річки ведеться з витоків. А у Дунаю все навпаки. Першим виміряв протяжність річки давньогрецький історик Геродот. А греки зайшли в Дунай з боку Чорного моря. Тож Геродот вимірював річку проти течії.
Нам розповідають про острів Анкудінов — єдиний в українській дельті, де постійно жили люди. Зараз же тут живе тільки кілька родин. Городи — плід працьовитості місцевих жителів. Людям дали місце в плавнях уздовж Дунаю. Все це треба намостити вручну. Стоячи у воді, накидають мул на грядки — при цьому виконується два завдання: піднімається рівень городу над водою і оновлюється земля. Дунайський мул абсолютно не вимагає добрива. У світі всього дві такі шляхетні субстанції — це нільський і дунайський мул, які обдаровують людей своєю родючістю. У хорошого господаря урожай полуниці може скласти понад тонну. Добре росте виноград — особливий, ізабельних сортів. Цей острівний виноград завдяки смакові дунайської води і родючості придунайського мулу набув свій специфічний смак і аромат. Вино роблять лише сухе. Вирощують також багато яблук. Садівництва вилковчан за спогадами старожилів навчили монахи. До 1952 року в одному з гирл був монастир Петра і Павла, де жило до 80 ченців. Вони розбили на острові чудовий сад і роздавали саджанці вилковцям. А закінчується робота на городах прибиранням айви. Це — абориген півдня України. Причому тут вона ароматна і м’яка.
Отже, рухаємося далі Дунайським біосферним заповідником. В Україні лише три біосферні заповідники — Асканія Нова, Чорноморський і Дунайський. Специфіка останнього — орнітологія.
Усі човни вилковчан пронумеровані. У кожного господаря є документи на човен. Виїзд — тільки через прикордонну заставу. Бо тут проходить державний кордон України з Румунією. Тому фіксується час прибуття та вибуття кожного човна. Причому такого човна, як на Дунаї, не зустрінеш ні на Волзі, ні на Дону. Ці човни будувалися за проектом швидкохідних запорізьких чайок. Їх ми побачили в місцевому музеї, створеному завдяки зусиллям художника і колекціонера Олександра Шаронова.
Коли Дунай впадає в Чорне море, хвиля завжди хаотична. Навіть у день нашого виїзду було тихо, але при під’їзді до моря бачили, як змінювався і вітерець, і бурунилась хвиля. Тому днище човна має бути ідеальне, обтічне, ніс гострий, а борти до середини підвищені. Щоб човен не заливало водою і він був стійким на річковій воді. Вимоги, перевірені століттями.
Нас зустрічає… Квакенбург
Під’їжджаємо до табірної стоянки з жартівливою назвою Квакенбург. Чого-чого, а жаб у дельті вистачає. До речі, в 1980-і роки одним із занять вилковчан був відлов жаб і відправлення їх на експорт до Франції.
На березі наш теплоходик зустрічає Тетяна Яківна. Одна година відводиться на відвідини цього екзотичного місця — острівної Липованської республіки. Тетяна гостинно запрошує зійти на берег, зануритися в атмосферу зеленого туризму. Усе тут зроблено для вигоди туриста: щоб він і почувався комфортно і щоб дістав чимало пізнавального матеріалу.
На фотографіях — риба цих широт. Інші стенди розповідають про місцеві промисли. Скажімо, готування меду.
Людей запрошують під навіс, де чекає частування. Твориться молитва. Господиня бажає «Смачного!» і приємного відпочинку. На столах — юшка, риба короп, приправи і місцеве вино. Сонце, найчистіше повітря і близька вода п’янять туристів.
Теплоходом продовжуємо шлях — до нульової позначки Дунаю на Чорному морі. Робимо фото біля цікавого знака і рушаємо назад, проти течії Дунаю. До речі, нікому не спадає на думку (та й заборонено!) купатися: потужна течія знесе моментально. За пару годин повертаємося до Вилкового. Купуємо екологічно чистий мед, дунайського оселедця і рушаємо назад в Одесу. Кажучи словами колись популярної пісні «Вінок Дуная», можемо й про себе сказати: «Бросили тоже цветы полевые в гребень дунайской волны…»
Автор: Микола Чабан
Gorod`ской дозор | |
Фоторепортажи и галереи | |
Видео | |
Интервью | |
Блоги | |
Новости компаний | |
Сообщить новость! | |
Погода | |
Архив новостей |