Артем Колінько з Жовтих вод об’єднує людей з обмеженими можливостями

Поворот долі

Він народився в сім’ї успішних людей. Щасливі батьки раділи первістку. Власне про те, яка доля випаде їхній дитині, Надія та Олександр Колінько з Жовтих Вод тоді не могли навіть здогадуватися. Люблячих тата і маму розчулював кожен порух синочка Артема, кожна його посмішка.

Розвивався хлопчик, як і його ровесники. Правда, може, був більш посидючим та ретельним, коли складав малюнок півня в мозаїці або по-дитячому рахував гроші. Тому й легко навчався в класі, що працював за експериментальною програмою: чотири класи початкової школи тут проходили за два роки. Так само легко, наче граючись, потім він навчатиметься в місцевому ліцеї, по закінченні якого оволодіватиме знаннями в ІП «Стратегія».

В його юному житті настане період, який розділить існування на «до» і «після». Поки ж він, працелюбний від природи, шукає собі заняття до душі. Подружитись із спортом у нього не виходить, тому Артем сповна віддається авіамоделюванню. З властивим йому педантизмом він годинами, днями, місяцями створює планери і мріє присвятити цьому все життя.

Підлітковий вік принесе хлопцеві надто швидке збільшення в рості на цілих 15 сантиметрів. Він, який і так ніколи не був схожим на матусиного годованця, набув якоїсь хворобливої худорлявості. Вправний досі на уроках фізкультури, юнак враз відчує невідому досі для себе слабкість, а його енергійна швидка хода зміниться кардинально. Артем стане помічати, як стягуються його сухожилля, як тягне в спині.

- Ти можеш нагнутися і дістати руками до підлоги? – якось вранці запитав він матір.

- Звичайно, можу, – запевнила вона.

- А я – ні, – стиха мовив Артем.

- Що ти видумуєш? – здивувалась Надія Федорівна. А тоді уважно глянула на стурбоване синове обличчя і зрозуміла: він не жартує.

Болючі пошуки

Похід до лікаря закінчився обстеженням у стаціонарі та направленням до обласного центру, де визначать, що його печінка в нормі, і садять хворого на дієту. Та навіть після цього аналізи залишаються такими ж, як і були.

Мати в’ється біля сина, кидається від одних лікарів до інших. Син змінюється. В його очах поселяється якась невисловлена туга і безвихідь, в тілі поступово зникає колишня сила.

Завідуючий неврологічним відділенням ставить діагноз: прогресуюча м’язова дистрофія. Надія Федорівна з цим діагнозом поспішить до педіатра, котра скаже, що таке захворювання – генетично зумовлене, тож краще, аби родина знайшла можливість показати Артема столичним фахівцям. 13-го січня 99-го року в Київській клініці матері та дитини розпочинається грунтовне обстеження, яке й підтвердить діагноз, поставлений у Жовтих Водах. Того ж року хлопець закінчить школу і вступить до місцевого вишу.

В інституті Артем Колінько вчиться на денній формі, хоча йому й важко ходити. Щоб видовжити ахіллове сухожилля, на обох ногах йому роблять спеціальну операцію. Він місяць не встає з ліжка, а потім ще певний час ходить в тутерах – спеціальних чобітках, що фіксують стопу. З часом він розробляє стопу і отримує від соцзахисту «Таврію», якою сам їздить до інституту.

Допомагає й саксофон

- Моє життя змінювалось поступово, – розповідає Артем. – Це ж не була травма, просто мій стан ставав дещо іншим, ніж досі. Важкувато ходити, але я й зараз трохи ходжу сам. У 2008 році мені дали путівку в санаторій у Саки, де завжди дуже багато людей на візках. На фоні багатьох з них у мене все нормально. Саме там мені добряче промили мізки стосовно того, щоб я не соромився сідати на візок.

Він переконаний: якщо щось іде не так, як планувалось, не слід опускати руки, а просто тимчасово відступити. Саме ця мудрість і допомагає Артемові досягати своєї мети. Якщо він ставить перед собою ціль, то старається йти до кінця. Так, уже по закінченні вишу він самотужки оволодів фахом програміста і нині вдало працює в цьому напрямку, а два місяці тому він, давній любитель музики, знайшов собі справу до душі – став учитися грі на саксофоні. Причому прагне робити все по-максимуму. Для цього оволодіває нотною грамотою, займається з викладачем, грає на власному саксофоні, який придбав через Інтернет зовсім недавно. І якщо попервах його дихання під час гри на інструменті вистачало всього на п’ять секунд, то за короткий час він цей результат збільшив у чотири рази.

Звичайно, для абсолютно здорової людини це не показник, а от для людини з особливими потребами він ще й який! Окрім цього, Артем у грі на саксофоні розвиває моторику пальців. Взагалі ж йому близьке таке висловлювання: «Не важливо, де ти знаходишся, а важливо, чого ти прагнеш». Здається, воно якнайкраще характеризує його – того, хто захоплюється успіхами великих людей, але прагне бути схожим на самого себе. В інших юнак цінує вміння дотримувати слова, щирість, відкритість та порядність. А особисто він переконаний: сенс буття – у русі і розвиткові. Тому й не приймає нічого сталого. По-перше, це нудно, а по-друге, не має сенсу.

- Памятаєте, як у Булгакова в «Собачому серці»? – посміхається Артем. – Розруха починається не з унітазів, а в головах. Тому і для мене важливо, щоб був порядок у голові, тоді він буде в усьому іншому. І нехай ніхто не оцінить, те, що я роблю, але для мене кожна моя справа дуже важлива.

Його справа

Артем Колінько дуже любить спілкуватися з друзями, яких у нього немало. У теплу пору року разом з такими ж, як сам, «візочниками» вибирається в парк і разом вони обдумують, як зробити їхнє дозвілля активним. Для цього вони планують взяти в оренду приміщення в Жовтих Водах і проводити в там змагання для інвалідів-спинальників з паралімпійського виду спорту, яке носить назву «бочча». Юнак переконаний, що завдяки цьому чимало молодих людей з особливими потребами в місті перестануть почуватися зачиненими в малому і тісному світі чотирьох стін і хоч трохи повірять у себе.

Кілька років тому Артем Колінько почав свою співпрацю з комітетом доступності при міській раді, виклав в Інтернеті власноруч створену карту доступності жовтоводських будівель для людей на візках, на якій вказано всі пандуси і кнопки виклику. Можливо, трохи краще, ніж інші, він розуміє, що люди з особливими потребами повинні об’єднатися і допомогти собі самі. Через це розгорнув діяльність по створенню в Жовтих Водах осередку Всеукраїнської організації інвалідів-спинальників, активно займається такою роботою, яка вимагає чимало часу та енергії. Та хлопець іде на це заради інших – таких, як сам. Йому завжди стає в нагоді його легка вдача, оптимізм і особливе почуття гумору, якими Бог наділив його сповна.

Мрії наші! Як же без них жити? От і Артем мріє про подорож до Києва потягом, яку він колись здійснить самотужки, без сторонньої допомоги. Адже це йому по силі. Але для цього треба подолати чимало існуючих на сьогодні перешкод: це і відсутність під’їзду для візка до залізничної платформи на станції П’ятихатки, де зупиняється столичний поїзд, і замовлення спеціального вагону, в якому передбачено купе для «візочника», і ще чимало всього, чого ще тільки передбачається подолати, перш ніж стане можливою така поїздка.

Сидіти в чотирьох стінах, як це робить чимало інших людей з особливими потребами, для Артема Колінька неприйнятно. Він уже побував і в ближньому, і в далекому зарубіжжі, але зупинятися на цьому не збирається.

- Ви знаєте, це не ми тримаємо його, а він нас, – зізнається Надія Федорівна. І стільки в її словах почуття! В них – гордість за сина, захоплення його силою духу, віра в нього і велика материнська любов, яка допомагає її сину долати всі труднощі долі і ніколи не здаватися.