Григорій Софієнко: Ніколи не забуду, як німець тикав у спину прикладом та казав “Капут, рус!”

У свої 89 років він залишається в поріділому строю повноцінною одиницею. Спілкуючись з цим ветераном, просто диву даєшся його невичерпній доброті, що струменить у кожному погляді очей, та незборимій любові до життя, яку він дарує іншим.

А народився Григорій у багатодітній родині, де було п’ять братів і п’ять сестер, він — найменший. На початок війни хлопець не потрапив під мобілізацію, бо не вистачило для цього року. Тричі німці хотіли відправити його до Німеччини на примусові роботи, але щоразу юнаку таланило залишитися вдома. Востаннє його вже погрузили в товарняк, але він відпросився до вітру, а сам попід вагоном — і тільки його й бачили.

Він і нині добре пам’ятає той день, як вирішив іти назустріч нашим військам. З кожним кілометром юнак все краще чув, як гримить за Дніпром. Він пішки дійшов до того місця, де йшла 10-та повітрянодесантна дивізія. Вже будучи вчителем, через роки після війни, він разом зі своїми учнями знов пройде той шлях і буде здивований, як він це зробив тоді.

Григорій Софієнко став кулеметником і разом зі своєю дивізією брав участь у форсуванні Дніпра.

— Ми переправлялися на правий берег вночі, бо вдень це зробити неможливо, — пригадує ветеран. — Понтонних засобів не було, то ми шукали рибальські човни. А бувало, що йшли на гріх — у місцевих дядьків знімали дерев’яні двері і робили з них плоти, навіть — повірите чи ні? — матраци набивали сіном і на них намагалися переправитися.

Спогади про бої на Мишуриному Розі тривожать не тільки душу чоловіка — вони приходять до нього у снах. Він і досі дивується, як вижив там, де вода стала червоною від крові його побратимів. Та треба було рухатися далі, визволяючи рідну землю від фашистів. Так старший сержант Григорій Софієнко зі своїм «Максимом» пройде аж до сонячної Болгарії.

А страшна м’ясорубка під Недайводами! Хто вижив у ній, тому вже ніколи не забути, як земля стугоніла від ворожих танків, як вона була не окроплена, а полита кров’ю, що текла, мов струмок.

— Не можу забути, як один танк іде справа, другий — зліва, а третій заходить ззаду, а я лежу в бліндажі, підходить німець і мене в спину прикладом: «Капут, рус!», — лягає тінь від важких спогадів на чоло ветерана. — Що йому було тоді натиснути на гачок? Пожалів? Подумав, що з ним таке може бути? Хтозна. Але коли я тоді вцілів, у мене з’явилась така впевненість, що я буду жити.

Він справді вийшов з усіх боїв живим і здоровим. Тільки раз, уже в 44-му, його легко поранило в руку в Одеській області.

З 1972 року Григорій Трохимович беззмінно живе у села Красноіванівка П’ятихатського району. Має 47 років і три місяці педагогічного стажу. Закінчивши філфак, він усе життя викладав історію, залюблюючи своїх вихованців у славне минуле. Не одне покоління учнів вдячне йому за ті знання, які він їм давав.

Його і нині запрошують на години мужності в школи району. Він як справжній педагог уміє знайти спільну мову з тими, які так мало знають про ту страшну війну. Григорій Трохимович згадує своє дитинство та юність, про визволення рідного міста, про те, як ворожа бомба потрапила в старий елеватор, що німим свідком стоїть поблизу церкви біля початку проспекту Перемоги…

Хочеться тільки побажати здоров’я цьому ветерану, який робить таку потрібну справу патріотичного виховання молоді, залишається серед одиниць тих, хто визволяв рідний край. Нехай осінь його життя буде теплою.