Пелагея Пташинська з Покровщини відзначила сторіччя

З великою тривогою на серці спостерігає ця маленька жіночка за подіями на сході України. Адже вона — саме звідти родом (з міста Постишеве, сучасного Красноармійська). І народилася в буремні роки, і зростала сиротою, і пережити довелося стільки, що на кілька доль вистачило б…

Якраз посеред літа, 20 липня 1914 року, мама, даруючи світу, що поринув у жорстокий вир Першої світової війни, донечку і залишивши ще чималу купку дітей, померла. Батько воював на фронті проти австро-угорських загарбників, тому туди й написав місцевий церковнослужитель листа з розповіддю про нелегке життя його сім’ї та проханням «повернутися в її розпорядження». Командування, звісно, не відпустило: хто ж буде битися з ворогом? Чоловік вирішив утікати, але його впіймали й оголосили вирок: «Розстріляти як дезертира!» Правда, мабуть, зважаючи на те, що досі відданий царському війську служака був ще й повним кавалером Георгіївського хреста, розстріл замінили на розжалування.

Так Полечка (все життя її звали Поліною, хоча за документами, вже при оформленні на заслужений відпочинок, виявилася Пелагеєю) потрапила на виховання до бабусі, яка, звісно, змалечку привчала малечу до праці. Думаю, не треба зайве нагадувати, що то за часи були в 20—30-і роки минулого століття. Але дівчинка з семирічного віку вже заробляла собі на шматок хліба. Було, коли приводили її до чужих людей доглядати за дітьми, хазяїни дивувалися: «Яка ж із неї нянька, як вона сама мала?!», то Поля, щоб здаватися чи то вищою, чи то старшою,.. ставала навшпиньки.

У 14 років влаштувалася на шахту: спочатку «ліс ганяла», потім була сипальницею продукції. А коли після великого обвалу заборонили використовувати роботу дітей на такому небезпечному виробництві, пішла шукати нормального заробітку на інших місцевих підприємствах — працювала і на хлібокомбінаті, і на цегляному заводі, і на залізниці. Скрізь трудилася на совість, інакше не вміла. Одного разу навіть, вчасно виявивши негаразди на колії, попередила аварію потяга, в якому їхав Плеханов зі своїми соратниками. За такий вчинок дівчину нагородили путівкою в будинок відпочинку. Але вона відразу після урочистостей… обміняла путівку на цеглу, з якої невдовзі звела свій перший дім. Її методи будування застосовують там до сих пір. Багато хто й не знає хто вона така, але, будуючись, одне одному частенько підкидають пораду: «Роби по-Розтрусній!» (Розтрусна — дівоче прізвище Пелагеї Федорівни).

Там же, у Постишевому, і другу половинку свою зустріла. Кохання окрилювало, додавало сил і надихало на побудову щасливого майбутнього. Поліна вірила у всеохоплюючу любов, як у саму себе (і та віра живе в жінці досі), вийшла заміж за Федора Пташинського, народила доньку Валечку і сина Толика.

Однак і мрії, й плани, і реальні дії перекреслила Велика Вітчизняна війна. Фашисти швидко прорвалися на Донбас, безчинствам ворога не було меж, отож багато городян, аби якось вижити, кинулися втікати у села. Перебралася в Кіровку (нині с. Зарічне) на Покровщину і Поліна Пташинська (чоловік не захотів їхати з міста) з малолітніми дітьми.

Працювала в колгоспі нарівні з корінними селянами. Місцеві жіночки піджартовували спочатку над нею, мовляв, що може робити на землі міська молодиця? Та коли вона на ручному збиранні пшениці обігнала передовичку сільськогосподарського виробництва Марію Красюк, яка впорувала по шість кіп (у кожній — по 64 снопи), нажавши аж 15 кіп, її заповажали по-справжньому.

Працювала не покладаючи рук, тож навіть у найтяжчі перші післявоєнні роки змогла «настягатися» на ще один дім — у 47-му в Зарічному з’явилася нова хата — хата Пташинської. А двома роками пізніше вийшла заміж удруге, з Костянтином Циганком народили і виховали ще одну донечку — Ніну. Жили дружно, у взаєморозумінні й любові до праці та діток. Діти повиростали, обрали свої життєві стежки. Усі троє здобули вищу освіту, подарували улюбленій матусі п’ятьох онуків, шістьох правнуків і вже двох праправнуків. Син Анатолій аж у Магадані (в Росії) працює єгерем, Ніна — конструктор на «Південмаші». А Валентина кілька років тому, на жаль, несподівано померла, і це старенька мама досі тяжко переживає, ховаючи той невимовний біль за постійною турботою про чужих людей та роботою.

Були на життєвому шляху інші події, інші бажання, як кажуть, нові трудові й особисті горизонти. З’явилася можливість переїхати в сусідні Романки — переїхала. А з’явився шанс звести ще один дім власними руками — звела! І це у 68-річному віці! Як тут не позаздрити силі волі, силі духу й фізичній витривалості Поліни Федорівни? Тут, у третьому самостійно збудованому будинку, де місця вистачає для всіх рідних і гостей, баба Поля живе й сьогодні.

Причому живе сама! Діти та онуки, приїжджаючи провідати чи допомогти, давно кличуть у місто, а вона не хоче, каже, на землі почувається набагато вільніше. Порається по господарству (тримає курей, а до минулого року були ще й качки та індики), прориває навколішки буряки на городі, сушить фрукти й цілими лантухами віддає їх у місцевий дитсадок, щороку в’яже віники з проса, допомагає всім, хто цього потребує. А таких завжди чимало, бо хата Поліни Михайлівни стоїть над трасою «Дніпропетровськ — Покровське»: того підгодує прямо на лавці біля двору, тому води подасть напитися, свіжим яблуком пригостить…

Не дивно, що на сторічний ювілей П. М. Пташинської, доброї, чуйної, сердечної, оптимістичної, працелюбної жіночки, зібралося стільки народу. Пелагею Федорівну вітали не тільки рідні, а й керівники району, представники Покровської селищної ради, районної ради ветеранів, соціальної служби, депутати, сусіди-односельці, відомі в районі господарники. Подарунків було, звичайно, чимало, серед яких — і майбутній новенький паркан від директора СФГ «Колос» Юрія Нечипоренка, і несподіваний сюрприз (запечений на вертелі баран) від одного з племінників, гендиректора ТОВ «Зоря» Анатолія Пучки, і розкішні жоржини з цукерками від колективу газети «Зоря», і симпатичний їжачок із соняшникового насіння, виготовлений одним із сільських хлопчаків спеціально для бабусі Поліни, і зворушлива мелодія на флейті у виконанні правнучки Радміли… До речі, на потонулому в квітах подвір’ї винуватиці свята гості влаштували цілий концерт: солістка і керівник народного гурту «Калинонька» Любов Васейко, а також учасник художньої самодіяльності Гаврилівського СБК, яких запросила невістка Катерина Пучка, виводили такі задушевні пісні, що серця витьохкували разом із ними.

…Кожного з гостей уперта і наполеглива Пелагея Михайлівна старалася за ворота провести сама, ще й гостинцями наділити.

— Аякже, — сказала на прощання ювілярка й нашому журналісту. — Що б не було, а з порожніми руками людину не відпускай із двору. Хто знає, що чекає на тебе самого завтра. Он у минулому році я ні з того, ні з сього прихворіла. Якби Тетяна Різун (соцпрацівниця) не забила на сполох, Лариса Нечипоренко (наш медик) вчасно не виявила запалення легень та всі разом небайдужі не допомогли мені «видряпатися», хто знає, чи змогла б я знову «стати в стрій» у 99 років! Треба любити людей і свою країну, вони віддячать тим же. Любов і праця — фундамент нашого життя. Я це знаю точно, і ви ніхто не забувайте про це.