Скільки гостей приїхало звідусіль! Тут і учні та вчителі навколишніх шкіл, і студенти та викладачі ДНУ ім. О. Гончара та Національного гірничого, і депутати різних рівнів, телеканали та газетярі, родичі з далеких країв, і сусіди, і священики, бо Олександра Терентіївна дуже набожна людина. Море квітів, злива привітань, пісні й подарунки. Не кожна молода людина витримає це нашестя з раннього ранку до пізнього вечора. А ця бабусенька-голубонька для всіх знайшла добрі слова та щирі побажання, і вражала всіх світлим розумом і чіпкою пам’яттю. Розповідала про деякі епізоди свого життя.
Таке буває нечасто: батьки дають дочці і синові одне і те ж ім’я, а народжуються діти в одному місяці і мало не в один день, з різницею в чотири роки. Так було з письменником Олесем Гончаром і його сестрою Олександрою Терентіївною, яка народилась 4 квітня 1914 року, а Олесь Терентійович народився 3 квітня 1918 року. Ніхто не розкаже вам усіх подробиць родинного дерева Гончарів і Біліченків так, як ця диво-жінка, мова якої ллється і виспівує, як весняний струмочок. І ви забуваєте, що перед вами 100-річна бабуся, яка прожила непросте життя. І так світло і сонячно буде у вас на душі від цієї оповіді.
Любов Сестри до Брата невмируща. Може, тому, що так тяжко, так гірко складалась вона. Усе, що розповіла мені Олександра Терентіївна, як так зримо, так ясно побачила. Ось сидить їхня матуся, молода і гарна, колише на руках синочка і співає тужливої пісні про долю сирітську. А ось уже лежить вона на лаві. В хаті пахне ладаном. Крихітне хлоп’ятко, ледь спинаючись на ніжки, тримається за ліжечко і щось лепече. Мати померла молодою в 1920 році на Різдво. Саші (так завжди називала вона свого брата) не було й двох років, Шурі ще не виповнилось шести. Але дитяча пам’ять зберегла все. «Тепер у вас буде друга мама», — сказав батько. «Не хочу другої мами», — твердо, не по-дитячому сказала шестирічна Шура. «А хто ж нам їсти варитиме», — лагідно вмовляв батько. «Сама варитиму! Сама все робитиму, а другої мами не хочу!» — заголосила дівчинка.
Мабуть, передчувало дитяче серденько, якою лихою буде її мачуха. Скільки образ, докорів, побоїв витерпить вона. Та не зачерствіє її чуйне і добре серце. Ніколи не тримала Олександра Терентіївна зла в душі на людей, прощала.
Їх розлучили малятами — і зростали вони в різних сім’ях, у різних краях. Малого сина батько Терентій Сидорович відвіз на Полтавщину, в село Суху до батьків померлої дружини. Виховували Сашу дідусь Гаврило і бабуся Пріська, у яких і своїх було трійко дітей. І зустрілись брат із сестрою тільки через п’ятнадцять років.
…П’ятеро дітей народила Олександра Терентіївна Сова. Діти пішли один за одним: Віра, Люба — це довоєнні, Вася знайшовся в 45-му, а в 49-му народила двійнят. Хлопчика назвали Сергійком, а дівчинку в пам’ять матері Тетяни Гаврилівни. І вийшла її донечка Тетяна Гаврилівна і лицем, і серцем у свою бабусю. Колись Олесь Гончар спитав сестру, знаючи матір тільки по фотографії: «Розкажи, Шуро, якою була наша мама. Красивою? «Ото дивись на мою Тетянку, викапана мама наша». «Ніколи не сниться мені мама. Хоч би раз приснилась», — зітхнув Олесь Терентійович. І Бог наче почув те зітхання, і приснилась йому мати саме тієї ночі, коли були завершені його «Прапороносці», і він збирався послати роман у журнал «Вітчизна». Розповів цей сон сестрі:«Стояв я на березі ріки, а на протилежному боці сяяв на сонці дивовижної краси храм. І вирішив я добратись до нього. Плигнув у воду і поплив. Спершу плив легко, а потім течія підхопила мене і понесла. Гребусь, а нічого не виходить. Страх огорнув мене і розпач. І раптом поруч з’явився човен, а в ньому жінка, молода, вся в білому, а лице якесь одухотворене. Вона була схожа на твою Таню. Посадила мене в човен і перевезла на той берег і сказала: «Іди в отой храм і помолись за мене».
Сестра розтлумачила той сон по-своєму. «Буде велика вдача у твоїй роботі. Увійдеш ти у великий храм літератури».
Хатину, у якій проживає зараз Олександра Терентіївна, будували з чоловіком у 38-му. У війну Ломівка була повністю спалена, не вціліла і їхня згорьована хата. Відбудували її в 44-му, майже невеличка кімнатка, яка служить зараз музеєм, і крихітна кухонька з виходом прямо у двір. Не прибудували з чоловіком навіть верандочки, так бідно жили.
Навпроти гарний добротний будинок, — дарунок Брата Сестрі.
— Хату ми відбудували, як тільки фашистів було вигнано. А коли Олесь прийшов з війни, ні постелі, ні подушок ще в нас не було. Набив Гаврюша два мішки соломою, поклав на тапчан. На цих «перинах» братик спав, а вкривався шинелею. Хотів їхати від нас у Харків, а мій чоловік Гаврюша каже: «А у нас тут хіба не така школа?» «Така», — посміхнувся Олесь. «То ти сюди і поступай. А ми вже, що самі будемо їсти, те й ти з нами». Зрадів Олесь. Зостався. За рік він подолав два курси університету і все на «відмінно». Тут і познайомився з Валею. Вона наша, ломівська. їхав у Київ і її забрав з собою.
Так і не допиталась я у Шури Терентіївни, хто ж навчив її грамоти. «Життя навчило», — посміхається загадково і сама дивується, як її, неграмотну жінку, поставили продавцем у магазин. «Та я ж неграмотна», — кажу. А завмаг Петро Гнатович: «Зате чесна. Тобі все можна довірити. Тобі хоча б 4 класи, ти б і мене за пояс запхнула». І пішла у неї робота краще і бути не може. Людям довіряла, гроші віддавала без розписки.
…Нема того дня, щоб до її хати-музею хтось не приходив. Дружать з нею учні і вчителі 86-ї, 64-ї, 142-ї середніх шкіл. Затамувавши подих, слухають діти розповідь Олександри Терентіївни, наче пісню. Напуває вона всіх гостей і сусідів цілющою водою зі свого колодязя. Копали його удвох з чоловіком. І раптом… з-під землі забило джерело. Вся Ломівка бере тепер воду з цього колодязя, хоча в кожному дворі свій колодязь, але такої доброї води нема ні в кого. То що б це могло означати?..
Автор: Дора Калинова
Gorod`ской дозор | |
Фоторепортажи и галереи | |
Видео | |
Интервью | |
Блоги | |
Новости компаний | |
Сообщить новость! | |
Погода | |
Архив новостей |