Сергію Сиропятову з Верхньодніпровська живопис дав сили жити далі

Здається, так давно було, коли розсталися його батьки, як мама забрала меншого Сергія із собою і поїхала жити на Урал, в Перм, а старший брат хлопця залишився жити з батьком у рідному їм Верхньодніпровську.

Чи стала юність безтурботним часом для Сергія, який зростав у неповній сім’ї і знав ціну заробленому карбованцю? Навряд чи. Саме через ці обставини він вирішує йти працювати на шахту і вивчитися на гірничого інженера. Але виробництво соди не може зацікавити творчу натуру хлопця, тому він іде в школу, де викладає інформатику. Щасливий збіг обставин приводить його до старшокласників, серед яких тепер є такі, кого розкидало по світах: одна його учениця живе в Японії, інша — в Москві, та власне, багато де. Вони й зараз спілкуються по Інтернету.

Але була серед його учениць одна, на яку він звернув увагу тільки в клубі «моржів». Струнка, з кирпатеньким носиком Світлана викликала в нього цікавість, і от вони разом уже два десятки років. Розуміють одне одного без слів, цікаві й щоразу нові для своєї другої половинки. В атмосфері особливої теплоти і любові мають народжуватися діти. У Сиропятових їх троє — два синочки Артур та Міша і донечка Маша. Старший залишився в Пермі, а менші разом з батьками живуть в квартирі покійного дідуся.

Сергій Сиропятов усе своє життя вів здоровий спосіб життя, займався спортом, сповідував філософію йоги. Нині він змушений обмежити себе плаванням та лижами — медики заборонили брати важке до рук. Дві аварії, в які він потрапив за прикрих обставин, перекреслили все, що було до цього, кардинально змінили його. Але правду кажуть: якщо Бог закриває двері, то він відкриває кватирку. Такою кватиркою для чоловіка став живопис. Якщо в дитинстві він оволодів азами малювання в ізостудії, то тепер, прикутий до ліжка, Сергій починає творити, як заведений.

— Вважаю, що людина приходить у цей світ, щоб залишити щось після себе, — розмірковує верхньодніпровський художник. — Наприклад, я стараюсь залишити після себе картини.

Про секрети творчості, обмін енергетикою і не тільки

Він поспішає жити, а тому творить картини одразу фарбами, без попередніх начерків олівцем. Причому всі роботи у нього — зі своїм настроєм, і це стосується не тільки портретів. Наприклад, Сергій намалював пермського клоуна в цікавій самобутній манері, коли одна половина обличчя — звичайний портрет чоловіка, а інша — він же, тільки в образі веселуна цирку.

Також особливо і передана ним на полотні природа.

— Зображую природу саме з метою передати її настрій, бо ж у неї є своя енергетика, — відкриває секрети творчості С. Г. Сиропятов. — Тому це дає мені все: і створює умови для обміну енергетикою, і дає поштовх для творчості, і є натхненням у роботі.

Він багато подорожує, малює природу і працює не на замовлення, а для душі. Коли чергова робота над картиною доходить до кінця, він не відчуває спустошення, навпаки йому хочеться малювати ще і ще.

Чимало своїх картин він роздає. Малювати ж на замовлення за гроші, він не хоче, бо знає: тоді перетвориться з творця на ремісника. А цей шлях не для нього.

Тому саме для душі часто зображує те, що потім має велике значення для інших людей. Так у нього було, коли на Уралі, на станції Чусова, він намалював пейзаж живописного місця, яке йому одразу ж припало до душі. А потім на картину подивились місцеві знавці й сказали: «Так це ж Москва». — «Яка Москва?» — здивувався автор. — «А цю місцину у нас звуть Москвою», — була йому відповідь.

Цікава історія сталась у художника Сиропятова, коли він зобразив стару, майже розвалену церкву, що на Уралі. В такому вигляді вона стояла, поки він не намалював картину з нею. Після цього знайшовся чоловік, який її розібрав і хоче збудувати новий храм. Ну, чи не містика?

Два роки тому Сергій Геннадійович багато малював верхньодніпровських пейзажів і зобразив на одній з робіт старі ворота парку, що в райцентрі. Навряд чи він знав, що ці ворота залишаться тільки на його картині, бо після реконструкції парку їх знесуть. А отже, ця картина викличе великий інтерес у земляків, які люблять своє місто!

Трагічна сторінка його роду

Чи могли колись предки Сергія, в роду якого були священики, припустити, що їхній потомок сам для себе вивчатиме діалектичний матеріалізм, залишаючись віруючою людиною? Звичайно ж, не могли. Як їм не дано було передбачити, що їхній правнук покладе чимало сил, терпіння і грошей, аби відшукати документи про реабілітацію прадіда по батьковій лінії.

— Щоб сховати своє прізвище Ісакова з роду священників, моя бабуся, батькова мати, вийшла заміж за Сиропятова, але батько ж нічого про це не знав, він навіть не знав, що прадіда розстріляли, — з сумом розповідає Сергій Геннадійович. — Це вже я недавно розкопав в архівах всі документи і взяв довідку про те, що прадід ні в чому не винен. Як виявилось, нашу сім’ю звинуватили на основі слів шестирічного хлопчика. Частину чоловіків розстріляли, а жінок вислали.

Він чимало часу провів у Пермському та Свердловському архівах, щоб віднайти необхідні документи, які збереглися там. Чоловік щасливий тим, що встиг за життя батька показати йому папери, які засвідчували реабілітацію їхнього предка.

Такі різні грані талановитого митця

Сергій Сиропятов — людина світу, бо любить подорожувати, і це засвідчують його полотна із зображенням куточків України, Росії, Литви. Але також він мріє про поїздки до Європи, аби набратися нових вражень, щоб у нього з’явилися нові ідеї. Хоча, наприклад йому й їхати нікуди не потрібно, щоб зайнятися запровадженням передових технологій у бджолярстві. В чому полягає ця технологія — поки що секрет, але справа ця дуже перспективна.

Скільки ж всього граней у цього чоловіка? Мабуть, і перелічити всі важко. Основне, що вони є і всі такі різні, кожна з яких розфарбовує його життя своїм неповторним кольором. Йому ж залишається брати фарби до рук і тільки чаклувати над полотном, а нам — дивуватися, наскільки талановитою може бути людина.