Десятеро дітей родини Богомолів: на своїх та чужих не розрізняють

Братик Вовчик

Приїхали майбутні прийомні батьки у район, звернулися у службу у справах дітей, дізналися, які треба документи, де проходити спеціальні курси. А за кілька місяців їм подзвонили: так і так, мовляв, у Дніпропетровську є хороший хлопчик, якщо хочете, то поїдьте до нього.

Поїхали. Вивели їм Вову Бурлака, який зразу ж сподобався. А ще подружжю Богомол привели і дівчинку, маму якої вбило блискавкою. Те дитя було налякане, але гарненьке, мов лялька: коси кучеряві, а на личку — ластовиння.

На контакт Люда не пішла. Але Світлана Леонідівна і Володимир Олександрович приїхали до неї ще раз, привезли, як і минулого разу, солодощі не тільки цій дівчинці, але усім діткам. А тут до жінки як підбіжать чотири братики: «Мамо, візьми нас!» У неї серце обірвалося, захотілось всіх обійняти і обігріти.

Але, як з’ясувалося, тих дітей взяти не міг ніхто, бо їхні батьки на той момент не були позбавлені батьківських прав. Світлана Леонідівна і сьогодні, згадуючи про той випадок, не може втримати сліз…

Вовчику тоді, у 2009-му, було 10 років. Богданка прийняла його дуже добре і вони все робили тільки удвох. Мамі Свєті ніколи не забути картину: повертається вона з роботи на другий день по приїзді до них Вовчика і чує: музика в хаті горлає на всю котушку. Спантеличена жінка заходить і бачить картину: з телевізора звучать гучні пісні, а їхній прийомний синок прибирає.

Крістіна, Маша, Настя, Ігор

За кілька тижнів потому в Лозуватку, де мешкає сім’я Богомол, завітали представники з області. Подивились на їхні умови і кажуть: у Саксагані прийомна мама ображає трьох сестричок і братика — їх треба терміново до вас. І Світлана Леонідівна поїхала по Калініченків: Крістіну, Машу, Настю та Ігоря. Ні вона, ні чоловік не могли спокійно дивитися, що ці діти, в яких ребра світилися від недоїдання, ніяк не можуть наїстися.

Нині Крістіна — права рука мами. Вона не тільки все допомагає на кухні, а й сама може зварити борщ, наліпити вареників, спекти щось смачненьке. Чи багато сьогодні знайдеться 13-літніх дівчаток із звичайних сімей, котрі вміють все це робити? Та тут і хлопці не пасуть задніх — як залишаться на хазяйстві, то супу наварять легко.

Світлана Леонідівна і тоді, і тепер щоразу наголошує: «Ми — одна сім’я!» і разом з чоловіком вчить стояти одне за одного горою.

Я не вмію вибирати дітей

…Якось Світлану Леонідівну викликала служба у справах дітей і запропонувала взяти п’ятихатського хлопчика, який з п’яти років перебуває в нікопольському інтернаті. Поки вирішувалося питання з його опікою, Світлана Богомол піднялась на третій поверх райдержадміністрації, де знаходиться служба у справах дітей, а вийшла звідти уже з новим сином — 14-літнім Сергієм. Жінка тільки глянула, як він стоїть і гірко плаче, і материнське серце стиснулося від розпуки.

— Я не вмію, як інші, вибирати дітей, — зізнається Світлана Леонідівна. — Для мене вони всі стражденні, їх усіх треба оточити турботою, дати родинне тепло, якого вони були позбавлені.

Коли у Богомолів стало дев’ятеро дітей, вони вирішили взяти ще й десяте. Так десятою їхньою дитиною став житель Дніпропетровська Артем Глущенко, який після смерті матері цілий рік бомжував.

Непростий Артемчик

Ох, і попив він крові з прийомних батьків! Вперше він утік від них, пішки прямуючи до обласного центру. Добре, що в с. Долинське його знайшли і привезли у Саївку, звідки соціальний працівник подзвонила у район, щоб дізнатися, що це за «герой». Нарозказував він правоохоронцям небилиць, яких сам схотів, зокрема й про те, що його в прийомній сім’ї… катували. А коли за кілька днів після того мама Свєта із серцем запитала: «Артем, як ти міг таке на нас сказати?», він відповів: «Ти ж змушувала табличку множення вчити і читати, а я не читав і читати не буду!»

Була в хлопця і друга спроба втечі. Цього разу він підбив тікати і названого брата Вову, якому напередодні поставав синця під оком. Вранці поснідали, мама й каже: «Дітки, щоб ви не билися, підіть кукурудзу поламайте, і руки не будуть чухатися». Хлопці пішли начебто на город, а самі — навтьоки, тільки їх і бачили.

І цього разу, як і минулого, прийомні батьки самі підняли міліцію. Втікачів, звісно, знайшли…

Де любов, там і свято

Хлопчики і дівчатка у цьому будинку сімейного типу мають окремі спальні зі зручними дерев’яними ліжками на два яруси. Мама своїх дітей привчила до порядку, тож уранці вони, як повстають, кожне застелить свою постіль. Так само вони привчені і до того, що як тільки поїв, то після себе слід помити свою миску. Через це тут завжди порядок, коли б хто не зайшов. А заходять сюди часто, бо, як каже тато Володя, у них двері завжди відчинені.

Звичайно, нагодувати таку кількість дітей — справа не з легких, але Світлана Богомол справляється з нею, бо любить готувати. До того ж сім’я тримає чимале господарство: корову, 17 свиней, п’ятеро кіз (усі — в запуску), троє овець, чимало птиці, серед якої навіть є цесарки. Все це добро час від часу потрапляє у велику — на 400 літрів — морозильну камеру у вигляді м’яса, тож тут ніколи не буває «порожнього» супу чи борщу. А ще дітвора полюбляє мамі замовити на обід чи вечерю галушки чи розсольник, а то і якусь випічку.

— Кожній дитині святкуємо день народження, — розповідає Світлана Леонідівна. — Накриваємо стіл, купуємо великі два торти і сідаємо святкувати своєю дружною родиною.

У листопаді у них було двоє іменинників — Настя і Маша, в грудні тато зустрічав свій 45-літній ювілей. Скоро у найстаршого сина Сергія, якому виповниться 15 років, теж особисте свято. Він так мріє про мопед! Тато й мама ще радяться, чи варто це зараз робити.

Але не тільки із свят складається їхнє життя. У цій родині діти розібралися, хто яку худобу буде порати, бо це, виявляється, вигідно. Он Маша минулого року виносила на молоковоз молоко і кожного разу мала власних 7—8 гривень. Тому тепер усі залюбки годують хто свинок, а хто — кіз чи овечок, птицю.

Кожна дитина тут має власний велосипед, гарну мобілку. У дівчаток є золоті сережки, які мама Свєта купила і сказала: «Це — вам на все життя. Як повиростаєте, купите собі, яке захочете, а поки що маєте це». Прийомні батьки люблять гарно одягати своїх діток, яких не розрізняють на своїх і не своїх. Вони всі — їхні. А коли минулого літа всі десятеро одночасно поїхали у табір до моря і по санаторіях, Світлана Леонідівна кілька днів не знала, куди себе подіти без дітей. В хаті — тиша, що аж бринить. Коли ж вони всі повернулися і кинулися до батьків, щоб вручити кожен свій сувенірчик, розказати новини, то, здалося, що батьківському щастю немає меж…