За що Офелія стріляла в чоловіка?

Катеринославським окружним судом за участю присяжних засідателів розглядалася така справа. Офелія Миклашевська звинувачувалася в тому, що вона, перебуваючи у стані запальності і роздратування, здійснила у свого чоловіка Андрія три револьверних постріли. Правда, завдані чоловікові дві рани виявилися легкими.

Зал суду був переповнений глядачами і пресою. Ще б пак! Рід Миклашевських древній, знатний. Андрій — піонер автомобілізму. За кілька років до цього, як недавній лейтенант російського флоту, A. M. Миклашевський отримав дозвіл на відкриття автомобільного сполучення поміж Катеринославом і Новомосковськом.

Але через конкуренцію на «внутрішньому ринку» вже 11 квітня 1908 невтомний A. M. Миклашевський, витіснений за межі Катеринославської губернії, відкриває автомобільне сполучення Київ — Житомир. Тим часом 1909 року Росія жила 200-річчям Полтавської битви. У Полтаві чекали царя і всю царську родину. Сюди потяглися звідусіль туристи, як зараз їх приваблює чемпіонат Європи з футболу, і Андрій Миклашевський загорівся новою ідеєю — організувати автомобільне сполучення між Полтавою і Шведською могилою на час полтавських урочистостей. З цією метою він позичив у свого приятеля Олександра Ковалевського 2500 карбованців. Між Миклашевським і Ковалевським була давня, багаторічна дружба. Мати Олександра Ковалевського — Софія Іванівна була хрещеною матір’ю Андрія. Однак проект з полтавським ювілеєм виявився невдалим: автомобільний рух у Полтаві адміністрацією дозволено не було, і Андрій разом з Офелією Бріе поїхав до Петербурга.

Проходить деякий час, і наш герой знову повертається до Катеринослава. Вдачі він був веселої, безтурботної: час проводив за гульнею і пиятиками в готелі «Брістоль» у товаристві Офелії і багатого приятеля Олександра Ковалевського. Справа в тому, що його мати Софія Ковалевська залишила своїм синам великий спадок. Обчислювався він у шість мільйонів карбованців у землі і заставних. Величезні статки розділено між трьома братами Ковалевським, мати яких була спадкоємицею чи не найбагатшого катеринославського роду Синельникових.

Вечері в готелі по 70—80 карбованців за вечір були не рідкістю. Стосунки поміж Андрієм Миклашевським та Олександром Ковалевським були близькі, на «ти», звернення — «Сашко», «Андрійко». Андрій Миклашевський після збитків, понесених у Полтаві, сподівався за допомогою друга їхати до Парижа для «вивчення авіатики». До речі, приятелі були аж ніяк не ровесники — Олександр Ковалевський був на тринадцять років старший за Миклашевського. Фонтануючий ідеями, Андрій планує нову справу. Він переконує Ковалевського укласти нотаріальну угоду про влаштування автомобільного сполучення в Подільській губернії. Ковалевський мав видати на це сто тисяч карбованців, отримуючи з експлуатаційних засобів тридцять відсотків. Зрештою, і цей проект провалився.

Людина емоційна, експансивна, Андрій Миклашевський давав регулярну поживу для хроніки місцевих газет. Так, у січні 1912 року вони сповіщали про те, що він оговтався від ран, нанесених йому на той час вже дружиною Офелією: «Слідство у справі про замах О. В. Міклашевської на вбивство свого чоловіка закінчено і передано катерино­славському окружному суду...» Ця справа розглядалася в травні.

А на початку 1912 року Андрій та дружина опинилися в центрі уваги катеринославського обивателя ось чому. Брати Олександра Ковалевського позивали до суду Андрія Миклашевського, звинувачуючи його (і його дружину також), що він з корисливих міркувань спонукав Олександра підписувати векселі для влаштування автомобільного руху в Подільській губернії ... Пожовклі від часу судові справи цікаві й тим, що додають барв до характеру людини, що стояла біля витоків автомобілізму в нашому краї. Ось як характеризував на суді підсудного Миклашевського присяжний повірений (адвокат) Яків Гурович:

«Хто він і що він? Це киплячий автомобіль. Йому тісні кайдани і вузький простір військового судна. Він кидає блискучу кар’єру морського офіцера і мчить облагодіяти автомобільним рухом південно-західну Росію. Він провалюється, він зазнає невдачі, він кидає гроші направо і наліво, не замислюючись про них. Але хто довів, що підприємства цього не було, що задумано воно з корисливою метою? Ні­хто і ніщо. Чимале листування з цього предмету явно підтверджує зворотне.

Про підсудного можна сказати, що це натура безладна, бурхлива, вулканічна. Це натура широка, захоплива, він анітрохи не замислюються над тим, чи втілені його мрії і фантазії в життя, але це натура чесна і злочинної думки при здійсненні проекту у нього не було. Він вірив і вірить у свою мрію.

Зрозуміло, ми з Кофманом (банкіром — М. Ч.) не можемо у це повірити і не організували б автомобільного підприємства лише тому, що автомобіль стоїть, коли треба їхати, і їде тоді, коли потрібно стояти. Ми з Кофманом не мрійники, але мрійникам належить життя»....

Після присяжного повіреного Гуровича виступив присяжний повірений Ямпільський, він також намагався звертався до образів і порівнянь: «Софія Іванівна Ковалевська була хрещеною матір’ю маленького Андрійка і наділа йому на шию маленький золотий хрестик на стрічці блакитній. ... Спадкоємці її хочуть розіп’яти того ж Андрійка на великому хресті. Хрестик цей — арештантські роти ...»

Зворушливим був і виступ у суді викликаного як свідка батька підсудного Михайла Андрійовича Миклашевського. Він розповів, що з сімейством Ковалевських жив у тісній, спорідненій дружбі цілих тридцять років. Знайомство і дружба були розпочаті ще їхніми батьками... Звернення сина Ковалевського Сергія до суду звели нанівець дружбу. На думку Михайла Миклашевського, натхненниками цього процесу стали дві людини — Горєв і Ратишевський, які посварили дві родини між собою. «Вони задушили і автомобільний проект сина: справа могла виявитися дуже і дуже вигідна».

На питання сторін, скільки давав батько на витрати своєму синові, свідок відповідав, що в його родині здавна ведеться традиція, що останній гріш у кишені батька належить синові. Михайло Миклашевський давав йому гроші тоді, коли той звертався, і по 300, і по 500 карбованців, і більше.

Були оголошені свідчення братів Сергія та Миколи Ковалевських, з яких виходило, що обидва вони вкрай не хотіли доводити справу до суду. Але товариш (заступник) прокурора Сисоєв знайшов у діяннях підсудних безсумнівний акт злочину (залучення до невигідної угоди людини, яка не має достатньої сили волі і критичної думки, — результат холодного розрахунку корисливого розуму) і просив присяжних засідателів довести представникам вищого суспільства, як злочинно гнатися за легкою наживою.

І все ж присяжні засідателі не відігралися на «представниках вищого світу», до яких відносилося подружжя Миклашевських — Андрій і Офелія. Був винесений виправдувальний вирок.

... А тепер повернемося до зали травневого суду. Тут — підсудна та її чоловік. З обставин справи з’ясувалося таке. Між подружжям Миклашевських відбувалися часті сварки, що виникали раптово, іноді через дрібниці. У результаті Офелія захотіла виїхати кудись на певний час. Чоловік погодився, і 7 грудня 1911 приніс своїй дружині тимчасовий вид на проживання в сто карбованців. Офелія не задовольнилася цим, а зажадала паспорт. Чоловік відмовив.

Сталася сварка, потім бійка, припинена присутніми тут же штабс-капітаном Дементьєвим і сестрою О. В. Миклашевської. Після цього Офелія вийшла в коридор, взяла захований там револьвер чоловіка і підійшла до дверей їдальні, де сидів чоловік.

Останній, побачивши, що дружина тримає праву руку за спиною, запитав:

— Стрілятимеш?

— Стрілятиму, — відповідала дружина і вистрелила.

Чоловік кинувся до дружини. Пролунали ще два постріли. Андрію Миклашевському вдалося забрати револьвер. У результаті він отримав дві випадково легких рани в голову і живіт. Так виникла судова справа.

Офелія пояснила на суді, що діяла тоді під впливом побоїв, завданих чоловіком, без свідомого наміру вбити його. А. М. Миклашевський заявив, що вважає себе винуватцем всієї драми: він перший вдарив свою дружину і у відповідь на таку образу вона навряд чи могла вчинити інакше.

Присяжні винесли вердикт: так, Офелія винна в нанесенні легких ран у стані запальності і роздратування, але не з метою позбавити життя.

— Бажаєте помиритися? — звернувся голова до А. М. Миклашевського.

— Безумовно, — відповів останній.

Підсудна від покарання була врятована. Справу припинено.

«Молоде подружжя під руку виходять з судової зали», — зазначив судовий хронікер місцевої газети.