І один у класі учень...

Торік у вересні «Зоря» розповідала про це в новинах. Незабаром для Артура Урюпцева настануть перші літні канікули. А наша газета вирішила повернутися до теми.

Будували для двохсот, а навчається трохи за двадцять

Школа в Поперечному побудована понад 40 років тому, як сказали б сьогодні, за пілотним проектом й розрахо­вана на 200 учнів. Але навчається тут зараз… 24. До того ж 11 учнів мешкають у сусідніх селах — Свіді­вок, Новомиколаївське, Степ. До закладу їх підвозять шкільним автобусом. У минулому навчальному році Попе­речненську школу закінчили шість випускників-­дев’ятикласників, а ще стільки ж школярів виїхали з батьками із села, змінивши місце проживання. Й ось зараз учнів четвертого класу в школі немає взагалі, п’яти­класник — один. Решта класів також невеликі: від двох до шести учнів.

Відомо, що й значно більш укомплектовані школи у нас піддаються оптимізації та за­криттю. Втім, закладу в селі Поперечне така доля в найближчі роки точно не загрожує. Павло­градський район спромагається її утримувати, хоча вартість навчання одного тутешнього учня обходиться бюджетові в понад 19 тис. грн., тоді як у Вербків­ській ЗОШ, одній з найбільших на Павлоградщині, цей показник становить 6,3 тис. грн.

Від того, як буде розвиватися в подальшому демографічна ситуація на території Поперечнен­ської сільради, головним чином й залежить майбутнє місцевої школи. Розглядається варіант від­криття на її базі НВК. Благо, є дошкільнята в колись досить великому, заможному селі, що сповнює надією на ви­правлення сьогоднішнього становища. Але навряд чи школа за­працює на всю проектну потужність. Відвідують дитсадок всього 12 дітей, у тому числі й молодший брат Артура Урюпцева.

У своїй школі, наче вдома, а в чужій — як у мурашнику

У 14 кілометрах від Поперечного простяглося велике шахтарське, фінансово самодостатнє село Вербки. Тутешній загальноосвітній школі понад сто років, будівлю вже добудовували, щоб прийняти всіх учнів, існує проект й подальшого бу­дівництва закладу. Поруч зі школою розташований районний Будинок творчості дітей та юнацтва. Можна було б учнів Поперечненської школи перевести сюди — здавалось би, чого ж кращого шукати?

— Такий варіант пропонувався громаді Поперечного, — розповідає завідувач відділу ­освіти Павлоградської райдерж­адміністрації Олександр Муштат, — але вона пропозицію не підтримала. Спрацьовує як стереотип — без школи не існує села, так і складнощі в організації автотранспортного підвозу дітей. Шкільний автобус у Поперечному є, саме ним їздять до школи дітлахи трьох найближчих сіл. Але автобус не новий. Тому можна зрозуміти хвилювання бать­ків: а раптом він зламається у дорозі, та взимку, коли замети на дорогах, у тому числі й на Вербки?

За державною програмою «Шкільний автобус» щороку ми отримуємо нові автобуси, поступово забезпечуючи автотранспортом усі школи району. Минулого року один автобус передали Вербківській, де навчається понад три сотні учнів, але одного автобуса замало, щоб усіх вчасно підвезти до школи.

Наступний автобус дістанеться Троїцькій ЗШ I—III ст., адже тут дітей підвозять старим автобусом. Орендувати транспорт для підвозу дітей до шкіл дорого — до 13 тисяч гривень на місяць. Отже, лише повна реа­лізація програми дозволить вирішити проблему підвозу сіль­ських дітей до шкіл. У най­ближчі роки, сподіваюсь, у Поперечне надійде новий шкіль­ний автобус, що гарантує біль­шу безпеку руху, тоді, можливо, батьки школярів і самі забажають, аби діти навчалися в повнокомплектній школі у Вербках. Адже існує ще й питання якості знань, котрі отримують учні малокомплектних сіль­ських шкіл.

«Індивідуалісти» мимоволі

Кожний із батьків мріє, щоби його дитині в школі приділяли якомога більше уваги. У цьому сенсі батькам Артура насправді повезло. Перша вчителька н­ніш­нього єдиного першокласника, Марія Матина, щоденно на практиці втілює індивідуальний підхід в навчанні. От лише в самого Артура немає вибору: ви­кличуть сьогодні чи пронесе.

Як розповіла Марія Василівна, насправді, аби вичитати своєму єдиному учню навчальну програму, їй доводиться займатися з ним не 5, а 12 годин на тиждень. Адже для дитини, навіть підготовленої до школи, 20 годин уроків на тиждень — замало, аби добре виконувати навчальну програму. Щастя, що Артур — хлопчик кмітливий, з благополучної сім’ї, де батьки — мама Люсине і тато Максим — досить часу і уваги приділяють дітям, займаються з сином домашніми завданнями. Варто враховувати і момент дитячої соціалізації. Навіть незважаючи на скорочені уроки, Артур нетерпляче чекає на перерву, аби поспілкуватися з учнями інших класів.

У такому ж незавидному становищі й п’ятикласник Микола Гуцалюк. Він також один у класі. В початкових класах їх було троє, але родина, де виховувалася решта однокласни­ків Миколи — двоє, минулого року виїхала з села, й тепер він — «у самотності». Для нього навчальний тиждень складається з 8 годин, яких, певна річ, не вистачає для такого «середнячка», як Коля. Хлопчик обурюється, що в його розкладі уроків відсутня фіз­культура, і намагається компенсувати це у перервах.

— Село наше спокійне, тихе, — розповідає завуч школи Тетяна Часовська, — школярі виховані, не бешкетують. Школа живе маленькою дружною родиною, насиченим життям, але, на щастя, без надзвичайних пригод. Хотілося б, аби демографічна ситуація покращилася, і не було б у нас порожніх та майже порожніх класів, проблем, з цим пов’язаних.

Що ж стосується решти, то, за словами О. Муштата, Поперечненська школа має добру репутацію: тут затишно, охайно, є комп’ютерний клас з чотирма ком­п’ютерами і виходом до Інтернету, учні займаються спортом і художньою самодіяльністю. Що­річно школа є призером районного етапу виставки-конкурсу науково-технічної та декоративно-прикладної творчості. Й допоки громаду села, депутатів сільради, фермерів, батьків школярів буде влаштовувати їхня школа, про переведення учнів до іншої школи не йтиметься.

Тож лише мешканці села самі вирішать, як найкраще буде для їхніх дітей.