Вірші, народжені серцем: історія незрячої поетеси з Дніпра

Дніпрянка Любов Семенівна не бачить більше 10 років. Після сильного стресу, який спричинив трагічний випадок, зір жінки став поступово погіршуватися, а згодом зник зовсім. Попри це вона доглядала за чоловіком, з яким у шлюбі прожила майже півстоліття. А після його смерті почала писати вірші.

Всі свої вірші Любов Семенівна вже не пригадує, але близько сотні каже, залишаються в пам’яті. Самостійно записати їх на папері жінка невзмозі, але тут їй допомагають сусіди. Раз на два тижні приходять у гості, записують вірші та роблять копії. Так вони зберігаються і поступово накопичуються.

Жодного свого вірша Любов Семенівна не написала вдень. Всі вони народжуються лише вночі, коли настає тиша.

“Плакала дитина, хто їй витре сльози? І побачить батька вранці на порозі. І всміхнеться тато, і візьме хустину, і пов’яже нею люблячу дитину. Хвіртка на подвір’ї, мов годинник стука, часто зупинила болісна розлука. Він любить співати, був любимцем роти. Пісня обірвалась в середині ноти. Запаліть лампадки, до землі вклоніться, за Героя славу Богу помоліться. За хоробрих, мужніх, хто на сході нині, захищає від навали межі України”, – декламує жінка.

Щоб запам’ятати рядки жінка повторює їх по кілька десятків разів і каже, головне – не заснути. Адже через це вірші зникають.

Кожен вірш має свій час, додає Любов Семенівна. Один народжується за годину, іншому потрібен тиждень. Жінка не намагається пришвидшити цей процес, а лише чекає поки думки перетворюються на потрібні рядки.

Історію незрячої поетеси розповість “Наше місто”: