Театр «Крик» відзначив своє 35-річчя

У грудні 1989 року тоді вже відомий актор Михайло Мельник відкрив Театр одного актора «Крик», якому згодом судилося стати відомим не лише у всій Україні, а й далеко за її межами.

Міський сайт неодноразово писав про цей театр, його постановки, а також про творчу долю Михайла Мельника, який поєднує у собі всі можливі іпостасі у цьому театрі – актора, режисера, постановника тощо.

Своє 35-річчя театр «Крик» зустрів у повноцінній роботі, мріях про настання миру та нові постановки.

А до ювілею театру чудовий нарис про театр та його творця опублікував ветеран дніпровської журналістики Борис Ковтонюк:

«26 грудня 1989 року – 35 років тому - у Дніпропетровську засновано Театр одного актора «Крик».

Засновник, актор і режисер-постановник - Михайло МЕЛЬНИК. Рішенням колегії Міністерства культури України від 29 березня 2012 року театру присвоєно статус академічного.

Народився Михайло МЕЛЬНИК 18 травня 1957 року у селі Бєєво-Комуна (тепер Мельникове) на Сумщині. У 1982 році закінчив Київський державний інститут театрального мистецтва ім.Карпенка-Карого. Потім сім років працював актором Дніпропетровського українського музично-драматичного театру ім.Т.Г.Шевченка. Лауреат Першого республіканського конкурсу читців ім.Т.Г.Шевченка (1989). У грудні 1989-го створив театр одного актора «Крик». Заслужений артист України (1994). Лауреат та володар Гран-Прі регіонального театрального фестивалю «Січеславна» (1994, 1996, 2002, 2004). Перший лауреат Міжнародної премії імені Леся Курбаса (1996). Народний артист України (2005). Срібний диплом на Третьому (Мінськ, 2005) та золотий на Четвертому (Москва, 2006) міжнародних театральних форумах «Золотий Витязь». Лауреат Шевченківської премії (2007). У 2019 році став Почесним громадянином міста Дніпро.

Михайла Мельника називають кумиром молоді та інтелігенції. І це, дійсно, так. Кому ж як не їм, насамперед, нести невичерпний заряд сконцентрованої думки, що акумулює у своїй творчості неординарний автор. Талановитих людей багато, геніальних та унікальних – мало, але вони є – кожен у своїй сфері. Щоб зрозуміти сповна будь-яку особистість, треба пропустити абсолютно всю її через власне серце. Михайло Васильович давно уже став каталізатором бурхливих процесів в Україні на зламі тисячоліть. Поруч із ним відчуваєш, як очищається душа, а тіло наповнюється припливом бурхливого потоку свіжої енергії для добрих справ. Однією із найбільших мрій творця є думка, що людство, наскрізь пронизане брехнею, все-таки у майбутньому очиститься від бруду.

Коли Михайло вирішив бути актором, батько сказав йому: «Ніколи не забувай Шевченка!». І це стало не тільки благословенням, а й чітким орієнтиром у житті сина. Батько для Михайла був яскравим прикладом, як переборювати неймовірні труднощі задля досягнення поставлених цілей.

Василь Андрійович після двох жахливих років воєнного лихоліття у кінці 1943 року повернувся додому інвалідом: глухим, сліпим на одне око і аж до ліктів без обох рук – розірвалася міна, бо навіть у досвідчених саперів не без помилок. Про повноцінну роботу у полі, пасічництво, слюсарювання, теслярство, різьблення, навіть вишивання сорочок чи виготовлення скрипок, чим залюбки займався до війни, не могло бути і мови. Та сильна духом людина і в такій ситуації не занепала духом – чоловік опанував нову для нього справу: став писати картини. Важко навіть уявити, як у саморобний шкіряний бандажик-патронташ інвалід вставляє пензель, безустанно і натхненно трудиться ліктями. Після першого портрета військового хірурга, який врятував йому життя, художник-самоучка відтворював у малих і великих формах (до двох метрів) все, що бачив та з уяви. І створив понад дві тисячі полотен! Цим самим заслужив ще більший авторитет серед земляків. Одружившись, він зміг не тільки прогодувати і вивчити чотирьох дітей, а й бути взірцем для них та всіх, хто знав цю неординарну людину.

Незримий образ батька, якого не стало ще у 1981 році, повсякчас супроводжує Михайла. Особливо у найскрутніші моменти свого життя син відчуває його присутність і німе запитання: «Невже здасися?» Чи не найтяжчим випробуванням для актора-максималіста був 1989 рік, коли він, не витерпівши затхлої атмосфери, що панувала тоді в театрі, насамперед, серед керівництва, пішов звідти, практично, у нікуди.

Усі прогресивні сили в Україні уже відкрито об'єднувалися проти існуючої комуністичної системи, прагли свобод і незалежності. Неспокійна душа митця теж шукала свого місця у цьому бурхливому вирі. Молодій талановитій натурі хотілося творити щось нове, своє, неповторне. Михайло мріяв про театр, який би не був подібним до інших. Перед цим на малій сцені театру ім.Т.Г.Шевченка поставив «Гайдамаків» і «Пропащих», був знайомий із досвідом «малих» театрів у росії. На жаль, однодумців, з ким можна було б реалізувати свій задум, не знайшов. У неймовірних творчих муках із різних варіантів викристалізувалася ідея театру одного актора.

Спочатку не було навіть приміщення. Правда, довідавшись про проблеми здібного митця, колишній директор монтажного технікуму В.В.Орлов, де Мельник кілька років вів театральну студію, що була однією із кращих у місті, запропонував йому «дах над головою», наголосивши: «Ми не хочемо Вас відпускати». Саме там народився і прожив перші місяці в актовому залі на третьому поверсі добре відомий сьогодні і за межами України «Крик».

Театральна студія – одне, а театр – це набагато вищий щабель у мистецтві. Тож, засукавши рукави, у прямому сенсі, Михайло самотужки заходився робити усе театральне обладнання. Катастрофічно не вистачало грошей. Жив у підвалі на грані злиднів, а ночами робив… дудочки, які потім продавав у райцентрах і навіть у Києві.

Ось один із епізодів, коли на Хрещатику зібрався великий натовп послухати чарівну музику. Присутні цікавилися, хто він, звідки, чим займається. Приїжджий розповів все як на духу: про театр, де немає навіть найнеобхіднішого. І сталося диво – люди почали складати до його ніг гроші. Один інженер середнього віку, який, поклавши червонець, поцікавився, чи буде Михайло тут хоча би з півгодини, а потім збігав додому і приніс ще 100 рублів (карбованців). Розчулений такою увагою, Мельник виписував кожному благодійнику від руки «вічні запрошення». І через багато літ люди приїжджали з ними до його театру, бо вірили чесності і порядності незнайомого для них співвітчизника і берегли як реліквії оті простенькі папірці.

Потім «Крик» перебазувався до музею Комсомольської слави. Тут теж усе довелося починати з нуля і самотужки – навіть випилювати дошки для сцени і клеїти шпалери, не кажучи вже про все інше набагато складніше. Театр запрацював на повну силу. У числі перших глядачів, закономірно, були просвітяни, рухівці, студенти, творча інтелігенція та інші небайдужі. Та знову насувалася біда. По сусідству із театром розмістилося кафе, де включали гучну музику, особливо під час вистав, у такий спосіб, очевидно, намагаючись вижити невгамовного актора, якому після повної віддачі себе на сцені доводилося спати тут же – за кулісами. Переговори з адміністрацією торгового закладу ніяких результатів не дали. Навпаки, музика гриміла навіть сильніше.

У розпачі Михайло уже думав назавжди попрощатися із Дніпропетровськом і перебратися до столиці. Про це дізналися найближчі друзі і вдарили на сполох. Серед прихильників його таланту терміново зібрали щонайменше тисячу підписів і віднесли тодішньому меру М.А.Швецю. Той запросив Мельника до себе і, не відмовляючи від переїзду до Києва, показав йому оті підписи, сказавши: «Ви потрібні нашому місту!» Після того у театрі була зроблена звукоізоляція, а Михайло Васильович отримав квартиру, хоч, як він зізнавався, і не просив її. Правда, цього одностайно вимагали від влади ті, хто розумів, що такий талант буде гордістю будь-якого міста, у тому числі і столиці.

Театру судилося з часом ще раз змінити «приписку»: стіни не витримували й ізоляцію. Тоді втрутився уже наступний міський голова – І.І.Куліченко. Були виділені гроші для переобладнання підвалу у Будинку архітекторів під майстерню та сцену. І знову все довелося робити власними руками!

Михайло Мельник підніс театральне мистецтво України на найвищий рівень його призначення. Тільки вдумайтесь: за тридцять років жоден спектакль не отримував шевченківську премію. І раптом його трагічна притча за мотивами творів Михайла Коцюбинського «Гріх» із багатьма підтекстами удостоюється такої високої державної нагороди. Із цього приводу Михайло Васильович сказав: «Якби я, як режисер і актор, створив тільки цей єдиний спектакль, то уже б прожив творче життя не даремно». А на сцені ж «Крику» глядачі побачили їх, оригінальних і різних, близько півтора десятка!

Усі вистави Мельника побудовані на класичних творах. Здається, все і всім давним-давно відоме, чому ж тоді народ валом валить до його театру, за місяць, а то й більше розкуповуючи квитки наперед, а кому не дістається, ті, затамувавши подих, задоволено примощуються навіть у проходах на східцях? Секрет, а точніше талант, його в тому, що творець будь-яку річ виражає через призму свого яскравого і різнобічного бачення світу взагалі і мистецтва зокрема. Плюс, безумовно, акторська майстерність, куди він вкладає не тільки кожну клітинку свого серця, а й усього тіла. Найбільш за все митець боїться примітивізму – як на сцені, так і в житті в цілому.

Як правило, Мельник бере відомий твір лише за основу, а потім часто-густо вдається до імпровізації, концентруючи увагу лише на основному, що спонукає глядача до співпереживання, глибоких роздумів про навколишній світ з його безліччю плюсів і мінусів, а головне – розуміння свого місця у життєвій круговерті і бажанню змінювати ситуацію на краще.

На багатьох його виставах глядачі мимоволі плачуть. Таке рідко побачиш в інших театрах – настільки сильне єднання душ актора і присутніх. Він, як справжній маг, зачаровує публіку і веде її за обраним і вистражданим самим шляхом. Головне ж, своїм мистецтвом творець спонукає до глибоких роздумів, доскіпливо відшукуючи основні причини добра і зла.

Говорячи про свою творчість, Мельник не раз підкреслював:

«Я ніколи не був ні суддею, ні прокурором. Я завжди був адвокатом – тобто, на боці того, кому боляче».

І в цьому – він ввесь, тут усі таємниці його успіху».

Фотоз архіву театру "Крик".