Згоден
Продовжуючи перегляд сайту, ви погоджуєтеся з тим, що ознайомилися з оновленою політикою конфіденційності та погоджуєтеся на використання файлів cookie.
Днепр » Новости города и региона
пт, 27 декабря 2024
01:58

НОВОСТИ ГОРОДА И РЕГИОНА

Сталкери з Дніпра пробули місяць у полоні на ЧАЕС

Сталкери з Дніпра пробули місяць у полоні на ЧАЕС

Спортсмени-екстремали з Дніпра та Запоріжжя потрапили у Чорнобильську зону відчуження напередодні російської окупації. Замість запланованих декількох днів вони провели там місяць разом із полоненими працівниками ЧАЕС. З дніпрянами поспілкувалися кореспонденти.

Дніпрянин Максим Кібець розповідає: займається слеклайном – ходінням по натягнутій стропі.

“Це стало невід’ємною частиною мого життя. Дуже захопливий вид спорту і своєрідна медитація, бо треба бути сконцентрованим, володіти своїм тілом”, – пояснює він.
Він, двоє його друзів з Дніпра та один із Запоріжжя попрямували до Прип’яті, аби повісити стропу між шістнадцятиповерхівками та пройтися нею. Збиралися знімати це на відео, взяли з собою дрон та відеокамери.

21 лютого чоловіки увійшли до зони відчуження. Офіційного дозволу для цього у них не було, каже Максим, тож там перебували незаконно.

До Прип’яті дісталися 23 лютого. Домовилися прокинутися о четвертій ранку 24 лютого, аби поснідати та навісити стропу.

“О 4:50 ми стояли на тринадцятому поверсі та снідали, коли почули перший вибух. З вікна відкривався гарний краєвид на всю Прип’ять: з одного боку було видно ЧАЕС, з іншого – кордон з Білоруссю. І саме в тому напрямку були вибухи, здається, кілометрів за п’ять від нас. Після вибухів одразу почули гуркіт ракет, які полетіли над Прип’ятю на Київ. Зрозуміли, що почалася війна”, – згадує Максим.
Сталкери вирішили якомога скоріше покинути Прип’ять.
"Один із моїх улюблених комічних моментів – це те, що ми ще встигли зателефонувати до ДСНС, попросити, щоб нас евакуювали. Там прийняли наш виклик, вислухали нас. Але вже такої опції не було на той момент", – розповідає Костянтин Карноза.
Тож чоловіки попрямували до ЧАЕС. Працівник станції повідомив про них керівнику. Нацгвардійці обшукали спортсменів, перевірили їхні документи, забрали телефони та направили до укриття в адмінбудівлю. Максим Кібець каже: спершу їм повідомили, що можлива евакуація відбудеться через декілька годин.

“Ми сиділи без інформації. Спустилися до укриття о дванадцятій. Головний інженер з'явився о дев’ятій годині вечора, блідий та зморений. Каже: хлопці, влада змінилася. Повідомив, що на станцію зайшли російські війська та окупували її, заїхала колона з двадцяти танків”, – говорить Максим.
Росіяни розташувалися у їдальні на першому поверсі. Максим згадує першу зустріч із ними:
“Двері нам відчинив чоловік з автоматом. Ми побачили на підлозі купу їхніх речей, ящиків з боєприпасами. У приміщенні було близько двадцяти їхніх солдатів. Схоже, це були десантники, судячи з тільників. Через вікно ми побачили, що біля головного входу стоїть їхня техніка”.
На другому поверсі була інша їдальня для співробітників станції. Сталкери почали допомагати на кухні, адже там працювало лише три кухарки. Крім того, говорить Максим, на третій день на станції увімкнули радіо та цілодобово транслювали українські новини.

Частина кухарського обладнання була на першому поверсі, тож чоловіки щодня перетиналися з російськими солдатами. Зустрічалися, каже Максим, також і на місці для куріння.

Спершу, за його словами, настрій у російських окупантів був піднесений. Вони патрулювали територію – це робив підрозділ ОМОНу, а також безпосередньо військові. У розмовах з Максимом та його друзями вони казали, що незабаром візьмуть Київ.

“Ми не думали, що вони настільки тупі, до нашої комунікації. Тому що те, що ти бачиш по телевізору – ці все їхні методички. А тут ти це бачиш у реальному житті. І тобі всі питання як по шаблону задають: де тут американські військові? Де бази НАТО?” – говорить спортсмен Станіслав Панюта, який разом з Максимом перебував на станції.
Один зі сталкерів Костянтин Карноза каже: розмовляли з росіянами обережно, намагалися не провокувати.
“Тільки ми починаємо спілкуватися, виявляється, що в нас дуже великий конфлікт світоглядів. Вони знають нашу Революцію Гідності як “переворот”. Не змогли пояснити росіянами, що у нас в країні президент, якого ми обираємо, і що він змінюється у нас зазвичай раз на п’ять років”, – розповідає Костянтин Карноза.
Згодом настрій у російських окупантів, говорить Максим Кібець, почав змінюватися не на краще.
“Усі новини, які вони чули, були українськими, там озвучували великі втрати їхніх військ. У них були телефони, але вони не працювали, тож зв’язку із рідними не було. На п’ятий день була знищена вежа зв'язку в Чорнобилі, тож вони не могли скористатися роумінгом. Лишався wi-fi, який транслювався із Славутича, але 9 березня і його не стало. Що їм офіцери доносили, те вони і чули”, – зазначив спортсмен.
На третьому тижні, згадує Максим Кібець, на станцію прибули російські військові з-під Києва.
“Ті солдати, що перебували на ЧАЕС, виїжджали разом з тими, хто прибув, з Білорусі. І вони повернулися та почали розповідати, що відбувалося під час боїв під Києвом. Після цього військові на станції стали випивати, багато сваритися між собою. Хтось комусь доводив, що треба тыкати. Потім до них ще й дійшла новина, що рубль обвалився. Було дуже приємно спостерігати за тим, як вони на це реагували”, – згадує дніпрянин.
Сталкер розповідає: 8 березня кухар росіян, якого звали Дмітрій, напився та розговорився із ними.
“Сказав, що його основною мотивацією була іпотека. Він підписав контракт, взяв квартиру під якийсь відсоток і до кінця служби має за це відпрацьовувати. Кухар казав, що йому два роки лишилося до пенсії, отже йому приблизно 43 . Служить, казав, років з 20. Побував у Сирії, і це був єдиний раз, коли він виїздив за межі Росії”, – каже Максим.
Також чоловіки поговорили з одним з десантників.
“Його теж звали Діма, він нахвалював татуювання у одного з їхніх бійців на плечі. Запитав у нас: “Ви знаєте, пацани, що таке партак? Це татухи, які на зоні б’ють”. Ми питаємо: ти що, на зоні був? Він притих, але потім сказав, що відсидів два строки, і щоб на третій не піти, вступив до армії. Сидів за кражу та за бійку. На татуюванні, яке йому сподобалося, була якась морда, чи то лева, чи то тигра”, – повідомив Максим.
Також спортсменів здивувало ставлення росіян до небезпеки радіації.
“Коли нас відправили на кухню, керівництво станції видало нам особисті накопичувачі – це пристрої, з яких можна зчитати інформацію, скільки радіації увібрав організм. Ми мали їх постійно носити на шиї, не прикриваючи одягом. І той кухар Діма побачив прилади, запитав, що це. Ми йому пояснили, він не зрозумів: а навіщо?”.
Насправді, за словами Максима, радіаційний фон на станції лише дещо підвищений.
“Але ми почали розповідати їм, що це дуже небезпечно, і через тиждень вже можна не сподіватися мати колись дітей. Якось цей Діма почав говорити, що у нього болять коліна. Наша кухарка почула ці скиглення та каже: “Це перші ознаки. У нас у всіх тут колінні суглоби штучні, так що ти ще трохи зачекай”. Він, звичайно, не повірив. Але після таких випадків ставлення до того, де вони перебувають, у них змінилося.”
Виїхати з окупованої ЧАЕС чоловікам вдалося 20 березня, коли відбулась перша за місяць ротація персоналу. До автобусу, яким вони їхали, зайшов російський генерал і виголосив промову.
“Він сказав, що був у числі ліквідаторів пожежі на ЧАЕС у 1986 році, і зараз сам визвався прибути на станцію. Потім почав говорити про братній народ та радянський союз. Цей генерал стояв спиною до Чернігова, а Чернігів увесь затягнутий чорним димом, чутно вибухи, які не стихають. І він стоїть, розповідає про братній народ. Хотілося його вдарити”, – згадує Максим.
Зі станції їхали через Білорусь, потім переправлялися через Дніпро човнами до Славутича, бо міст був підірваний, говорить Максим. У Славутичі сталкерів допитали правоохоронці, їх лишили на ніч у поліцейському відділку, потім відпустили.
“Коли нам віддали телефони, ми прочитали новини про те, що на Славутич ідуть росіяни. Бій тривав близько трьох днів, виїзди з міста були заблоковані, тож ми лишилися у Славутичі”.
Сталкери долучилися до протестів, коли до міста зайшли російські війська.
“Зайшла колона російських окупантів, одразу з автозаками. Їх не пускали люди, майже все місто вийшло. Місцеві казали: на свята стільки народу не з’являється. Ми зупинили колону, росіяни намагалися розігнати людей, почали стріляти в повітря. Але це не змусило нас відступити”, – розповідає Максим.
Лише через тиждень, після того, як російські війська вийшли з міста, друзі змогли виїхати до Києва, а звідти – повернутися додому. Говорять: ця пригода запам’ятається їм на все життя.





Gorod.dp.ua на Facebook.

Другие новости раздела:

ОБРАТИТЕ ВНИМАНИЕ!
Популярні*:
 за коментарями | за переглядами

* - за 7 днів | за 30 днів | Докладніше
Цифра:
5
млн евро на новые троллейбусы потратит город в 2025 г.

Источник
copyright © gorod.dp.ua
Все права защищены. Использование материалов сайта возможно только с разрешения владельца.

О проекте :: Реклама на сайте