Свідчення очевидців Голодомору 1932-1933 р.р., які проживають у м. Синельниковому

П.І.Б. очевидця: Доценко Микола Миколайович
Дата народження: 19.08.1925 р.
Місце народження: м. Синельникове
3 якого часу проживає в даному населеному пункті: постійно
Домашня адреса: м. Синельникове, вул. 50 років Жовтня, 25а
Дата запису спогадів: березень 2008 р.
Ким зібрані свідчення: Ісаєва С.О. - головний спеціаліст по внутрішній політиці міської ради


Доценко Микола Миколайович народився у 1925 році в м.Синельниковому в багатодітній сім"ї. Молоді батьки жили разом з бабусею та дідусем.
Коли розпочався у 1932 році голод, до хати, де мешкала родина, перейшли й прадід та прабабуся хлопця Саустьянови Данило та Дар’я, які на той час теж жили в місті.

Прадід вичиняв шкіри та продавав їх, мав добрий прибуток та свого найманого робітника. Оскільки сім'я була заможна, то прадіда одразу визнали "куркулем". Одного разу до хати завітали представники тогочасної влади, забрали все майно, харчі, і навіть хату. Колишні господарі вимушені були піти жити до доньки.
У зв'язку з тим, що у мешканців найближчих сіл представники влади забирали продукти харчування та харчові запаси, спустішав і ринок міста. Кожна родина виживала як могла. В сім'ї батько держав до певного часу козу. Двері в хлів тримали відкритими: сюди зліталися горобці, яких потім батько ловив для приготування юшки. Згодом зарізали і цю козу...
Микола Миколайович й досі не може забути слів прабабусі, звернених до його матусі: "Доню, дай хоч кусочек хлібця"... Через брак їжі прабабуся та прадід згодом померли...

Тодішній восьмирічний хлопчик пам'ятає, як його з сестрою не випускали на вулицю. Це було небезпечно: траплялися випадки канібалізму. Коли його забирала до себе тітка, яка жила неподалік, хлопчик спостерігав у вікно, як по вулиці везли на підводах накидані горами трупи, зібрані по всьому місту, в т.ч. і на залізничній станції. Підводи їхали на міське кладовище, що було на сусідній вулиці (нині територія поблизу загальноосвітньої школи №3). На кладовищі рили траншеї, в які скидували купами вимучених голодною смертю людей...
Щоб якось вижити, навесні 1933 року з хлопцями ходили на поля, щоб зловити ховрахів. Шукали мишачі нірки, в яких можна було віднайти запаси зернят. Знайшовши якісь поживні рослини, несли додому, збиралися сусідами, варили юшку та їли всі гуртом. Були випадки, коли голодні люди, з’ївши невідомі рослини, вмирали від отруєння. Страшні то були часи.



П.І.Б. очевидця: Іваненко Віра Андріївна
Дата народження: 27.09.1928 р.
Місце народження: с. Васильківка, Михайлівської сільради
3 якого року проживає в даному населеному пункті: з 1946 р.
Домашня адреса свідка: м. Синельникове, вул. Щабельського, 33
Дата запису спогадів: жовтень 2007 р.
Ким зібрані свідчення: Клочко Анна Сергіївна, учениця гімназії


Батько – Говоруха Андрій Григорович, 1883 р.н., та мати - Говоруха Феодосія Олексіївна, 1882р.н., були простими селянами. Вони дуже важко працювали у колгоспі, щоб прокормити свою велику родину. У родині було 9 дітей - 7 хлопчиків та 2 дівчинки. Костянтин був старшим з дітей, потім Дмитро, Іван, Віктор, Павло, Семен, Ольга та Микола. Усі діти допомагали батькам у полі, носили снопи, коней водили на пасовище, однак старші брати працювали нарівні з батьками.

Це був важкий труд, бо заради виживання не жаліли ні сил, ні здоров'я. I приходячи додому, після важкої праці, не відчували від утоми ні рук, ні ніг, і засинали просто по дорозі до ліжка. Але незважаючи на боротьбу за виживання в 1933 році, померли з голоду дідусь Григорій, тітка Марія та братик Павло. Хліба під час голодомору не було. Їжу готували з щавлю, буряку, навіть з трави. Улітку збирали калачики, і нам здавалось, що вони схожі на цукерки, хоча по-справжньому смак цукерок ми вже не пам'ятали. Збирали гриби, колоски, щавель, перекоти поле, потім перетирали їх на муку та жарили коржі. А одного разу ми з сестрою назбирали якогось насіння і наїлися його. Додому прийшли задурманені, мати дуже перелякалась і заборонила нам їсти все підряд, інакше можна отруїтися на смерть. Також інколи у містах збиралися усі сусіди і зносили усе, що було з їжі, по тім кип'ятили великий чан і варили якусь незрозумілу суміш, а потім сідали і ділили усім порівну та дружно їли усі разом.

На околиці селища була панська садиба і ми з сусідськими дітьми крали восени яблука, груші, виноград. В селі майже не залишилось собак, бо люди божеволіли від голоду і їли все, що потрапляло їм на очі. У нас теж був собака Бобик, та хоч як його ми не берегли, все одно десь зник.



П.І.Б. очевидця: Осока Олена Лук'янівна
Дата народження: 10.04.1927р.
Місце народження: м.Синельникове
3 якого року проживає в даному населеному пункті: постійно
Домашня адреса свідка: м.Синельникове, вул. Л.Чайкіної, 36 а
Дата запису спогадів: березень 2008р.
Ким зібрані свідчення: Ішутінова А.О. - начальник архівного відділу міської ради Осока Олена Лук'янівна народилася 10 квітня 1927 року у місті Синельниковому, де проживає по теперішній час.


Роки голодомору 1932-1933 років пережила у рідному місті разом з родиною: мама, тато, шестеро братів і вона, тоді Лісняк Оленка. Згадує людей, які їздили по вулицях на підводі і забирали у людей продукти. Як правило їх було троє. Двоє заходили на подвір'я, а третій чекав на них біля підводи. Називали вони себе „комсомольцями”, документів не пред'являли. Чи мали зброю не пам'ятає. До їхнього двору приходили один раз, бо на інший брати було нічого.

Прискіпливо шукали продукти не тільки у хаті та коморі, але і по всьому подвір’ї. Де бачили рихлу землю підходили і пристосованою палицею з гострим металевим наконечником проколювали її. Нічого не можливо було приховати. Мама – Лісняк Марина Іванівна за образами в хаті заховала 5 стаканчиків пшенички, щоб було з чого нам хоча б юшки зварити - знайшли, забрали і попередили, що наступного разу такі спроби дарма не пройдуть. Боронитися люди не мали змоги. Держава про них не піклувалася.

Люди намагалися допомагати одне одному. Ділилися навіть щипочкою солі. Мама зверталася за допомогою до сусідки Дюдюк Олени Іванівни, а вона в свою чергу до нас.

3 розмови батьків пам'ятаю, що інший наш сусід Бабко Павел Титович з’їв нашого котика та собачку. Випадків людоїдства не пам'ятає.

В сім'ї Лісняк від голоду не помер ніхто, а от у сусідів на прізвище, Повзик, які проживали по вул. Харківській, від голоду померло двоє дітей. Всього у родині Повзик було дев'ятеро дітей.

Спасінням була рання весна 1933 року. З'явилася трава, з якої варили „похльобку”, їли в сирому вигляді, їли листя з вишень. Тих, хто помирав, хоронили на кладовищі біля третьої школи. Хоронили своїми силами, коштів за це нікому не платили. Загиблих в роки Голодомору 1932-1933 роках згадують і поминають у нашому місті на „Проводи”.



П.І.Б. очевидця: Шевченко Ганна Федорівна
Дата народження: 05.03.1922 р.
Місце народження: с. Миролюбівка
3 якого року проживає в даному населеному пункті: з 1947 р.
Домашня адреса свідка: м. Синельникове, вул. Радянська,48
Дата запису спогадів: жовтень 2007р.
Ким зібрані свідчення: Ішутінова А.О. - начальник архівного відділу міської Ради


Ганна Федорівна Шевченко, народилася 5 березня 1922 року, 1932-1933 роки пам'ятає, бо пережила їх зі своєю сім'єю, яка складалася спочатку з дванадцяти чоловік, а потім з чотирнадцяти. Називає цей період свого життя „голодовкою”.

В часи голодомору 1932-1933 років, Ганна Федорівна проживала в селі Миролюбівка Синельниківського району. На запитання, чи чула про „закон про п'ять колосків", Ганна Федорівна відповіла, що чула від дорослих, але арештованих у їхньому селі за цей „злочин" не пам'ятає, та добре пам'ятає, що не дозволялося збирати в полі залишки колосків. Поля охоронялися як правило силами місцевих жителів, яких примушували це робити.

На запитання „ чи добровільно люди йшли у колгосп?", відповідає: „люди підчинялися наказу і йшли в колгосп, вели худобу, один з села наважився відмовитися, так його невдовзі засудили. Допомогу від колгоспу отримували тільки ті, хто працювали майже цілодобово біля скота, їм виділяли по 400 грам вівсяної чи ячнєвої муки, точно не пам'ятаю”.

Прізвища осіб, які забирали у селян врожай не пам'ятає, але робили це серед білого дня, заходили на подвір'я і забирали хліб, одяг, худобу. Навіть продукти неможливо було приховати, вишукували крізь, а про переховування худоби марно було і мріяти. 3 сім’ї Шевченків забрали лоша, якого діти прозвали Стригуном та коня Мартина. По скільки разів на тиждень приходили за „поборами” Ганна Федорівна не пригадує, але добре пам'ятає, що їсти хотілося кожного дня. Не було в селі сім’ї, яка б не голодувала.

Великою допомогою для родини Шевченків у боротьбі з голодом були граки. Старший брат 1914 року народження ходив в сад, де росли осокори, залазив на дерева і збирав крашанки птахів, а потім граченят. Якщо приносив хоча б десяток пташенят, можна було наварити двовідерний казан бульйону. Одного разу не пощастило хлопцеві - він упав з дерева і на все життя травмував хребет.

Також виливали і їли ховрахів. Взимку під стріхами ловили горобців, живими кидали в піч, щоб обгоріло пір'я, а потім залізними крючками витягували і варили галушки з горобців.

Найважче було весною. Продуктів не було. Рвали лободу, товкли її в ступі, дрібно різали, вижимали, ліпили коржики і пекли. Проковтнути таку страву було дуже важко, вона застрявала в горлі, але іншого не було.

Випадків людоїдства на селі не було. У 1933 році люди на селі почали вимирати масово. Через дві хати від родини Ганни Федорівни жила братової дружини рідня, в якій за два місяці померли вісім чоловік. Ховали людей на кладовищі, яке діє в селі до цього часу. Кожного року, на поминальні дні, люди вшановують пам'ять померлих в роки “голодовки”, адже відомо, що пам'ять - це необхідна умова існування людства.