Суперечливий Махно

На початку ХХІ століття ми, вдивляючись в минуле, згадуємо історичні події та особистості, що найбільше вразили нас своїми діяннями і надовго закарбувалися в пам’яті.

Однією з таких видатних постатей судилося стати нашому земляку з Гуляйполя Нестору Івановичу Махну, знаному анархісту і революціонеру, ватажку повстансько-селянського руху на півдні України початку ХХ століття, талановитому військовому полководцю, який неодноразово демонстрував прославленим червоним командирам, як перемагати меншими силами.

Махно є легендарною особою, про яку і досі складають легенди, а в далекому 1919 р. навіть частина Катеринославської губернії прозивалася «Махновією». Одні стверджують, що він був заговорений, тому смертоносні кулі його не брали, хоча «батько» повстанців був 12 разів поранений. Інші вважають, що він таки мав екстрасенсорні здібності, адже йому підкорялися і йшли за ним в пекло боїв 40-50 тисяч чоловік. На думку психологів, Нестор Іванович належав до екзальтовано-демонстративного типу особистості з яскраво вираженою акцентуацією характеру. Це підтверджують його палке бажання бути на видноті, постійно відігравати провідну роль серед людей, авантюрність поведінки, підвищена емоційність і схильність до імпульсивних, не завжди продуманих дій.

Завдяки залученню нових архівних і фольклорних джерел, спогадам старожилів краю та розповідям нащадків відкрито чимало досі невідомих сторінок життя батьки Махна та його побратимів. І постає перед нами образ не ворога, а надійного союзника — людини зі своїм характером, своїми вадами та непохитними принципами. Він був різним: для рідних — люблячим, для колоністів — жорстоким бандитом, для козаків — січових стрільців полку Самокиша — несамовитим, для оточення Григор’єва — передбачливим. У певних своїх намірах Махно був наївним (плани розкласти армію УГА, здобути автономію для Гуляйпільського району), у своїх діях — імпульсивним та невблаганним (поспішне вбивство червоного командира О. Пархоменка), справедливим (розстріл начштабу Богданова за привласнення контрибуції, Лашкевича — за розтрату казни, а Яценка, командира загону за агітацію проти комуністів, — «за Святую Русь»).

Впертість, впевненість у собі, сміливість, наполегливість та інші риси характеру, здобуті у сільському товаристві, згодом стали Махну у нагоді. В 1906 р. 18-річний Нестор приєднується до лав Гуляйпільської терористичної організації анархістів, яка займалася вилученням у багатіїв грошей та майна. Почуття несправедливості, яке зародилося в нього з малолітства під час праці на заможних німецьких колоністів, поступово привело його до усвідомлення необхідності ліквідації соціальної нерівності через експропріацію та перерозподіл. За ці останні він декілька разів заарештовувався, на допитах тримався з гідністю, не перекладаючи вину на інших. Спроби однодумців організувати втечу при перевезенні 5 січня 1910 р. з Олександрівської в’язниці до Катеринославської не вдалися. Саме тут була заведена справа, з якої ми вперше дізнаємося особові дані Махна: зріст 2 аршини 4 вершки (160 см), карі очі, кругле підборіддя, темно русяве волосся, на лівій щоці шрам, лоб, ніс та рот «звичайні», грамотний, неодружений, православного віросповідання, малорос, поведінка «скверная».

Довге з острахом чекання (52 дні) на вирішення своєї долі після вироку Одеського військового суду (смертна кара) та рік сидіння за ґратами Катеринославської в’язниці позначилися на здоров’ї та характері майбутнього анархіста-революціонера. Ймовірно, через подання матері стосовно помилування Нестора як неповнолітнього (тоді — 21 рік) вирок було замінено довічною каторгою.

Через свою невгамовність та бунтарську натуру за ґратами московської Бутирки Махну довелося довгі 6 років сидіти закутому в кайданах, але цей час він не змарнував. Він читає та пише політичні статті, складає вірші, оволодіває книжковою революційною термінологією, спілкується зі своїм співкамерником П. Аршиновим, який стає після В. Антоні його духовним наставником, а пізніше — біографом. З одного боку, це ув’язнення остаточно сформувало його як особистість, з іншого — призвело до погіршення здоров’я (туберкульоз, зіпсований зір, розладнана психіка).

В 1917 р. Махно був звільнений Лютневою революцією і 22 (або 23) березня повертається до рідного села сповнений жагою діяльності та боротьби за нове «вільне» життя. З цього приводу влучно висловився російський письменник-емігрант М. Алданов: «Історія дуже рідко створювала обстановку, в якій люди мали можливість показати себе по-справжньому. Революція створила ці обставини для Нестора Махна». За його участі оновлюється земство, вводиться робітничий контроль за розподіленням, створюються комітети батраків та спасіння революції. За місяць до жовтневих подій він як голова повітової ради робітничих і селянських депутатів першим у Катеринославській губернії здійснює конфіскацію земельних володінь і безоплатний перерозподіл їх за порівняльною трудовою нормою, включаючи і поміщиків. Махно на звинувачення своїх соратників у зраді ідеї (руйнація органів державності, а не владування в них) відповідав, що діє в інтересах революції і свої люди повинні зайняти владні посади.

Після відступу під натиском іноземних військ Нестор Іванович вирушає до Таганрога. Участь у конференціях анархістів в Саратові, зустрічі в Москві з відомими російськими анархістами П. Кропоткіним, І. Гроссман-Рощиним, Л. Чорним, П. Аршиновим, з керівниками Радянського уряду В. Леніним, Г. Зінов’євим, Я. Свердловим, Л. Троцьким мали значення для його самоутвердження і самоусвідомлення, вплинули на прийняття остаточного рішення про продовження боротьби в рідному селі. Сюди Махно повертається з Росії в липні 1918 р. нелегально під чужим ім’ям — І. Я. Шепель.

Спочатку він створює групу з 9 осіб, потім — невеликий загін із 30 осіб, який з 5 жовтня об’єднався з загоном Ф. Щуся (25 осіб) і переходить від індивідуального терору (вбивство поміщиків Резнікова, Гесіної, Нейфельда) та знищення чинів гетьманської варти і австро-німецьких військ до масштабної боротьби. За одними даними, вони здійснили 100 нападів, за іншими, — 118. Особливо жорстоко махновці розправлялися з німецькими колоністами. На реквізованих у німецьких колоніях ресорних повозках з чотирма кіньми та екіпажем з трьох осіб, з важким кулеметом «Максим» та ручними кулеметами «Льюїс» махновці здійснювали рейди по Олександрівському, Павлоградському, Маріупольському, Бердянському повітах. Завдяки кмітливості Махна з’явився новий вид озброєння — «кулеметна тачанка» — маневрений, всюдихідний, високо ефективний у ближньому бою, який підсилював вогневу міць війська. Від них перейняли кулеметну тачанку будьонівці та білогвардійці. Тачанки виготовляв та ремонтував для махновців бричковий завод Кальницького в селі Васильківка.

Після бою в Дібрівському лісі (середина жовтня) і виходу з оточення повстанці стали величати його «батьком». Саме в цьому бою вперше проявився військовий талант Махна, який зумів переконати Ф. Щуся нанести удар з обох боків. За спалення Дібрівки (сучасне село Великомихайлівка) вони за наказом Махна спалили німецькі колонії Красний Кут та Фесунові хутори, жителі яких виставили каральні загони проти них. Надовго закарбувався в пам’яті і довго мучив Махна (як запише той у своїх спогадах) бій в 20-х числах листопада, коли через необачливість П. Каретника загинула на станції Новогупалівка група кращих кінних розвідників. Раніше, 27-28 жовтня через необачність та пияцтво в селі Темирівці загинуло 170 повстанців. Тому в подальшому Махно вимагав від командирів обережності, пильності, прийняття зважених рішень під час бойових дій з противником. Він закликав до викорінення пияцтва серед повстанців — партизан і найбідніших робітників та селян. Про це було навіть написано (жовтень 1919 р.) в третьому пункті оголошення Повстанської армії. Але сам, на жаль, не був гарним прикладом для своїх підлеглих бійців.

Наприкінці грудня 1918 р. Махно погодився на пропозицію Катеринославського губревкому спільними зусиллями звільнити Катеринослав від петлюрівських військ, ставши Головнокомандуючим армією Катеринославського району. Вранці 26 грудня махновці почали обстрілювати район вокзалу з замаскованого броньовика, схованого за порожнім товарним потягом. Махновсько-більшовицькі війська утримували місто дві доби (30–31 грудня). Після взяття Катеринослава по місту ходили різні чутки про Нестора Махна, його ім’я було на вустах у всіх. Ось що розповідає Г. Ігренєв: «В народі говорили, що Махно вимагає від петлюрівців, щоб його впустили в Катеринослав всього лише на три дні: за цей час він обіцяє ввести новий анархо-комуністичний лад… що Махно благородна людина і "ворог" лише жидам і німцям, а населенню його нема чого боятися. Я не надавав їм (чуткам. — Т. Ц.) ніякого значення, не підозрюючи навіть про ту реальну силу, яка вже тоді була у Махна». Тільки неабиякий авторитет «батька» та його заклик до застосування розстрілів за розбій, а також більшовицькі караульні пости змусили махновців припинити подальше розграбування міста, примусову конфіскацію продовольства на Озерному базарі.

1 січня 1919 р. неорганізований панічний відступ махновців під раптовим натиском полку січових стрільців «Вільного козацтва» р. Самокиша та загону М. Сакви з Верхньодніпровського району ледь не підірвав авторитет Махна як військового керівника. Він разом з Ф. Щусем змушений був кинути напризволяще частину своїх військ, які вели бої в місті і були відрізані від мосту, щоб врятувати інших.

Прозорливий та передбачливий Махно після рейдів по губернії запропонував об’єднати сили повстанців, що діяли на суміжних з махновською територіях сили повстанських загонів, — В. Білаша, Т. Удовиченка, Ф. Гончаренка, В. Куриленка та М. Фоміна. Для цього 3-4 січня на станцію Пологи на спільну нараду прибули їхні представники (40 делегатів). В результаті було створено 5 полків із загальною кількістю 200 чоловік. І покотилося краєм: «Махно — цар, Махно — Бог від Чаплино до Полог». З 20-х чисел січня 1919 р. після втрати Гуляйполя об’єднатися прагнули і Махно, і командування Червоної Армії, яке бажало залучити «батька» до боротьби з денікінцями. Після укладання попередньої угоди махновці А. Скачка стали 3-ю Задніпровською бригадою імені Махна у складі 1-ї Української Задніпровської дивізії під командуванням П. Дибенка. 15 березня махновці взяли Бердянськ, 17 — Волноваху. Бій за Маріуполь 27-29 березня призупинив наступ денікінців. Саме за взяття цього міста Махно був представлений до нагородження орденом Червоного Прапора під номером 4-м. Про це йшлося в телеграмі від 9 квітня голови РНК УСРР Х. Раковського В. Антонову-Овсієнку, де пропонувалося нагородити частини та їх командирів, які особливо відзначилися під час Одеської операції та взяття Маріуполя. Цей важливий документ довгий час було засекречено. Дружина Махна Г. Кузьменко стверджувала, що 4 червня до Гуляйполя приїздив К. Ворошилов для вручення нагороди, але підтвердити цей факт окрім неї ніхто не зміг.

Ведучи безперервні бої з денікінцями, недоотримуючи потрібної кількості озброєння, махновські полки несли невиправдані втрати. Вони опинилися в епіцентрі бойових дій і «батько» вимагав негайно надіслати підкріплення, але допомоги так і не дочекався. 22 травня 1919 р. денікінці нанесли удар у слабке місце — стик махновської бригади та 13-ї армії, лівий фланг якої вже був оголений. Голова Реввійськради Л. Троцький 2 червня дав неприйнятний для Махна наказ — своїми військами закрити оголену ділянку фронту в 100 верст від Слов’янська до Гришиного. Це була безвихідна ситуація для обох сторін. Під натиском денікінців червоні не утримали без підкріплення фронт і втратили Донбас, а Махно — Гуляйполе. Роз’єднанням сил скористалися денікінці і захопили значну територію України. Радянське командування не намагалося з’ясувати причини невдач на Південному фронті, а швидко знайшло винуватця денікінського прориву в особі Махна. Пізніше в свої промовах та спогадах Троцький визнав «хибність стратегічного плану», а Антонов-Овсієнко сказав, що на успіх в Донбасі можна було б розраховувати, лише вчасно зміцнивши групу Махна.

Махно був загнаний у глухий кут: з одного боку тиснули денікінці, з іншого — червоні з застосуванням «червоного рятівного терору» згідно з пропозицією Х. Раковського. Заборона 4-го Гуляйпільського термінового з’їзду, запланованого на 15 червня, та розстріл 17-18 червня восьми членів махновського штабу були останньою краплею. Тепер, після оголошення «батька» поза законом 6 червня на станції Царекостянтинівка в катастрофічній ситуації Махно і повстанський штаб приймають єдине можливе рішення: погодитися тепер з відставкою Махна з поста комбрига, щоб вивести війська з-під подвійного удару і врятувати ту їх частину, яка повинна залишитися у лавах Червоної армії (на чолі з Ворошиловим) до слушної години, а це 55 тисяч бійців. Сам же Махно залишає фронт і з іншою частиною військ (300 штиків, 500 шабель) вирушає в напрямку Єлисаветграда (нині Кіровоград). А вже там 17 серпня 1919 р. в районі залізничної станції Помішна до нього приєдналися, покинувши лави Червоної армії, колишні махновські частини на чолі з Калашниковим, Деменжі, Будановим, Клейном та іншими.

Возз’єднане військо 1 вересня 1919 р. у селі Добровеличківка під головуванням батьки провело переформування, в результаті якого постала Революційно-повстанська армія України (махновців) з 4 корпусів (Донецький, Азовський, Катеринославський та Кримський). Вона нараховувала 30-50 тисяч бійців, 10 тисяч кінноти з обозом понад 11 тисяч тачанок і возів, мала на озброєнні 1 тисячу кулеметів, близько 20 гармат, сотні кулеметних тачанок. Командуючим армією був Махно, начальником штабу залишився В. Бєлаш. На чолі нової Реввійськради армії (30 осіб) став Лащенко. Загін особистої охорони «Чорна сотня» виконував і допоміжні розвідувальні завдання. Контррозвідка, відділи якої були в усіх корпусах, підпорядковувалася особисто Махну, а її секретні агенти діяли у військах противника, містах, на залізничних станціях. Вона своєчасно розкрила змову проти «батька» і розстріляла без суду командира Стального полку більшовика Я. Полонського. Іншу спробу попередив сам Махно, який прилетів на аероплані з Бердянська до Гуляйполя і розстріляв командира Покровського полку 3-ї бригади А. Падалку. Завдяки інстинкту самозбереження він декілька разів не з’являвся на заплановані зустрічі, де, як потім з’ясовувалося, його намагалися знищити чекісти.

Далі буде...