Велике життя доброї людини

Народився Іван Васильович Лешко-Попель 5 вересня 1860 р. у місті Рогачові Могілевської губернії (нині у Беларусі) у родині польського дворянина. Історія його роду дуже давня, перший документ, що зберігся, відноситься до ХIV сторіччя. У 1879 році І.В. Лешко-Попель закінчив могілевську чоловічу гімназію. Його нескінченна доброта та незвичайна м`якість характеру притягували до нього його товаришів по гімназії, які один поперед одного намагалися запросити його на канікули до себе у гості.

Чоловіча гімназія м.Могілев

Товариші-гімназісти не пам`ятають, щоб маленький Ваня Попель коли-небудь когось бив, дражнив, чи якось інакше ображав. Навпаки, чим слабкіше був товариш, тим охочіше він товаришував з ним. Якщо когось інші товариші ображали, висміювали, дражнили, — з тим Попель був особливо приязний, ходив з ним під руку, грав, намагався розвеселити.

Хто мав мало здібностей і, як не намагався, та все ж не поспівав у навчанні — тим Попель всіляко намагався допомогти, полегшити заняття. Він вигадав свою методику навчання, коли вони з товаришем читали один одному, а потім по черзі один одному розповідали прочитане, як можна більш детальніше та зрозуміліше. Таким чином, не відчуваючи себе приниженим, його товариш мав змогу побачити, що він сам дуже добре засвоїв матеріал.

Не маючи значних коштів, Іван повинен був підробляти репетиторством, але це не покращувало його фінансовий стан, так як він часто давав безкоштовні уроки зовсім неплатоспроможним учням, від яких відмовлялися інші. І над його прибутками з уроків часто насміхалися, але Попель виправдовувався тим, що не може бідна дитина втрачати зайвий рік лише тому, що у його батьків немає зайвих десяти карбованців на місяць, бо бідному час ще дорожчий, ніж багатому.

Петербурзький університет

З роками, в старших класах гімназії Лешко-Попель стає майстерним репетитором, продовжує цю діяльність він і навчаючись на фізико-математичному факультеті Санкт-Петербурзького університету, куди він вступив після закінчення гімназії, але з тим же матеріальним успіхом: часу на учнів витрачає багато, заробляє мало.
— У великих грошах багато спокуси, — жартував він. – Почнеш багато отримувати, усіляка блаж до голови лізе. Мало отримувати - для душі корисніше.

Зі своїх невеликих грошей Іван Васильович ще часто допомогав іншим товаришам, хто залишався без усякого заробітку. Товариші жартували над ним, називаючи його багачем та капіталістом, бо у нього завжди були вільні кошти. На що Іван Васильович відповідав, що багатий не той, хто має багато грошей, а той, хто мало витрачає.

Однак, на батьківщину до м. Рогачева Попель повертався завжди без нічого, як він сам казав: грошей — ні копійки, тільки-тільки доїхати і білизни ніякої. Все що є — на собі, інше, скільки би мати по осені не дала, — все Іван Васильович роздасть за зиму товаришам.

Дома, на літніх канікулах, він також завжди возився з біднотою, то голодранця якогось приведе, то хвору стару-жебрачку знайде, турбувався відправити ії в лікарню, то якихось хлопчаків булками годував. І коли траплялись випадки, що його обдурювали, він спокійно відповідав, що краще він помилиться в своїх думках про бідолаху, ніж бідолаха в своїй надії на нього, на можливу допомогу від нього.

Коли у 1883 році після закінчення університету Лешко-Попель перейшов на 3 курс до Військово-медичної академії, йому матеріально стало ще тяжче. Приватні заняття прийшлося скорочувати: було ніколи. Заняття в університеті займали весь час. Предмети були обширні, питали дуже суворо. Товариші інколи нарікали на професорів через суворість. Лешко-Попель завжди був за суворість.
— Якби я був професором, — казав він, — я б ганяв студентів-медиків без усякої пощади. Лікарю довіряється найдорожче, — життя людини. Які тут можуть бути попускання. Потрібні точні та повні знання.

Військово-медична академія

Будучи студентом-старшокурсником Військово-медичної академії, він приїжджав додому на канікули, і то відпочивати було ніколи — він ходив околицями міста, де жило багато незаможних, шукав хворих та лікував (інколи навіть платив тим, хто по своїй темноті відмовлявся від дуже необхідної операції).

Під час студентства на четвертому курсі він знайшов собі «нащадка». Якось під його наглядом лежала в клініці тяжко хвора жінка, що служила кухаркою. Надії на її одужання було мало. Це відчувала і сама хвора і дуже бідкалася.

— Не себе шкода, а сина, — плакала вона. – Хлопчику дев’ять років. Що з ним стане?
Горе хворої дуже пройняло Попеля. Він утішав її, розпитував, а одного разу сказав:
— Може тобі було б легше, якби ти знала, що твого хлопчика влаштовано?
— Рідний мій, та я б тоді померла з молитвою до Бога, з миром на серці, — відповіла йому хвора жінка.
— Так не бійся, тітко Ірино, я заберу твого Костика.
— Ти жартуєш? – не сміла вірити хвора.
— Точно кажу.
— Врятуй тебе Господь. Тепер мені і смерть не страшна. Тобі вірю та спокійна за сина.

На другий день надвечір хвора померла, а наступного ранку Іван Васильович привів Костика до своєї квартирної господині і сказав:
— Дар’я Іванівна, ось вам ще нахлібник. Прийміть і його, як мене.

Спав Костик в маленькій комірчині Попеля на скрині, і за його харчі Іван Васильович платив 6 карбованців зі своїх останніх грошей.

12 листопада 1886 року було закінчене навчання Лешко-Попеля у Військово-медичній академії, а 30 листопада 1886 року молодого лікаря було зараховано молодшим лікарем до 54-го резервного кадрового батальйону, який пізніше було перейменовано в 210-й Перекопський резервний батальйон, а потім в полк. Розташований він був у Катеринославі.

Катеринослав

Після двомісячної відпустки на батьківщині Іван Васильович прибуває на місце служби до Катеринослава. Так 7 лютого 1887 року почалася лікарська діяльність Івана Васильовича Лешко-Попеля.

Вже у наступному році його прийняли до Катеринославського медичного товариства, яке було засноване лікарями Катеринослава одним із перших наукових товариств з метою об`єднання медичних працівників міста для спільного вирішення складних питань і для підтримки лікарів у їх діяльності. Вже 21 вересня 1874 року відбулося перше організаційне засідання членів товариства. У 1892 році товариство почало видавати «Записки Катеринославського медичного товариства», у яких друкувалися наукові доповіді, повідомлення, зроблені вченими на засіданнях товариства. Треба підкреслити, що діяльність товариства не обмежувалась лише теоретичною роботою у межах наукових засідань.

Члени товариства читали публічні лекції для населення, утримували безкоштовну лікарню для малозабезпечених верств населення, влаштовували курси з підготовки нижчого медичного персоналу. Все це говорить про досить активну діяльність товариства, що витрачало багато зусиль для поліпшення медичної справи у Катеринославі.

У 1888 році виникло місцеве відділення Петербурзького лікарського товариства взаємної допомоги, і І.В.Лешко-Попель до самої своєї смерті вибирався в ньому одним з трьох суддів честі, для чого необхідно було не менше двох третин голосів загальних зборів.

Як тільки в Катеринославі відкрилися нічні чергування, він оголосив, що взяти участь у них — його моральний обов`язок, і завжди з великою акуратністю виконував обов’язки чергового лікаря.

Іван Васильович Лешко-Попель одружився з Зінаїдою Никифорівною Кирдановською (її рід теж з дворян, її предок, Кирдановський Олександр Федорович, брав участь у війні 1812 року, служив штабс-капітаном у 3-му гренадерському полку). Зінаїда Никифорівна була рідною племінницею першої дружини великого російського письменника Ф.М.Достоєвського — Марії Ісаєвої, француженки за походженням. Мала подружня пара чотирьох дітей — Михайла, Лідію, Наталю та Катерину.

Суцільною бідою незаможних мешканців міста того часу була трахома, що призводила до сліпоти багатьох дітей. Про свої досягнення у боротьбі з цієї недугою лікар Лешко-Попель зробив доповідь на ювілейній конференції, присвяченій 25-річчю Катеринославського медичного товариства у 1899 році.

Солдати обожнювали Івана Васильовича. Нижніх чинів він відвідував в лазаретах декілька разів на день, часто купуючи для них за свої кошти дорогі ліки. Інколи до нього зверталися солдати з інших військових частин, і ніхто ніколи не отримував відмови в допомозі. З часом лікар купив собі велосипед, щоб мати можливість встигати відвідувати хворих у віддалених районах та робочих селищах.

З самого ранку, о сьомій годині, у нього починався прийом. Юрбою стояли бідняки, робочі, ковалі, слюсарі та інші майстрові, баби-торговки, прачки, єврейська злидота. Лешко-Попель усіх огляне уважно, підбадьорить, заспокоє, випише рецепт, часто тут же дасть і ліки.

Після прийому відправляється на візити. Худа, виснажена фігура прискореними кроками колесила по місту з кінця в кінець. Тоненьке пальто не завжди застебнуте: нема коли. День такий короткий, а хворих так багато, і всі у різних кінцях міста.

— Іван Васильович, — питали його у когось із заможних пацієнтів під вечір, — може повечеряєте з нами?
— Немає коли. А чи не дасте мені кусочок чогось на швидку руку, — питав, поспішаючи, лікар, бо нічого не їв весь день.

Одна з постійних пацієнток Івана Васильовича не відпускала його від себе, доки він не з’їсть кусочок біфштекса та не вип’є стакан кави або чаю.
– Не нагодуй його, голубчика, він про їжу зовсім не згадає.

Додому Іван Васильович повертався пізно і був дуже знесилений. Лягав спати і засинав мов каміння, але дуже часто серед ночі лунав дзвінок, і хто-небудь з бідноти, що мешкає на далеких окраїнах, з-під балки, прохає Івана Васильовича допомогти, бо інші лікарі, що мешкають ближче, не ідуть. І яким би знесиленим не був Лешко-Попель, він вставав та їхав. А зранку, з сьомої години, новий прийом та нові візити. І так сімнадцять років.

Характерним було і його ставлення до власного денщика: коли б його серед ночі не будили, він намагався обійтися без його допомоги, охороняючи таким чином заслужений спокій свого слуги.

Тільки один раз якось найближчим друзям вдалося затягти Івана Васильовича до себе на сімейне свято. Він був там весь вечір і навіть зіграв в карти. Після цього він довго і з задоволенням згадував той вечір, кажучи, що дуже приємно провів час. Але в той же час додавав:
– Недобре тільки, що сидів я без справ і навіть за картами, а в цей час комусь можна було б допомогти.

Інший раз, по весні, коли все цвіло і повітря було наповнене пахощами, знайомі зустріли у міському саду Попеля. Він був тут у справах.