Павлоградське повстання

Наприкінці 20-х захоплені більшовиками землі Наддніпрянщини охопила колективізація, яка супроводжувалась т. зв. «хлібозаготівлями», «розкуркуленнями», і являла собою насильницьке вилучення у селян хліба та інших продуктів першої необхідності, що, власне, і стало передвісником великого голоду на Україні у 1932–33 роках.

Центрами повстання стали села Богданівка і Тернівка поблизу міста Павлограда. Повстання групи з 30 селян під керівництвом Архипа Воронкіна, Івана Аксьонова та Івана Шелепова почалося 4 квітня 1930 року з хутору Осадчий, а наступного дня до них приєдналися інші жителі. Озброєні старими гвинтівками, що лишилися з часів Першої світової, обрізами, мисливськими рушницями, кілками та вилами, повстанці почали розправу над радянським і партійним активом, уповноваженими з райвиконкому. Просуваючись до Богданівки через довколишні села й хутори Водяне, Путятино, Кохівку, Мар’ївку та Нову Дачу, повстанці швидко поповнювали свої ряди.

Прибувши до Богданівки, повстанці вдарили по церковних дзвонах, закликаючи місцеве населення йти на Павлоград, де за домовленістю одного з лідерів повстання їх повинні були підтримати співробітники районного відділу міліції. Озброєні селяни взяти під контроль міст між селами Богданівка і Тернівка та обірвали телефонну лінію, щоб унеможливити контакт місцевих радянських керівників з районною та обласною владою.

Інший загін повстанців, розправившись з комуністичними активістами у Богдано-Вербки, направився до Тернівки, де розширив свої ряди. Ще одна група виступила з хутора Сонцево 5 квітня, але розправа, яка почалася з повстанцями у Богданівці, не дала їм можливості з’єднатися з основним загоном.

Інформація про повстання надійшла до керівництва округу вранці 5 квітня. На боротьбу з повстанцями був кинутий каральний загін з 35 чекістів та двох сотень міліціонерів, який діяв під контролем начальника особливого відділу Дніпропетровського окрвідділу ДПУ Зіновія Галицького, який доповідав про хід операції безпосередньо генсеку ЦК КПУ Косіору.

Ввечері 5 квітня до Богданівки прибув загін міліції, з яким повстанці вступили в нерівний бій. Боротьба карателів з озброєними селянами тривала протягом 5–6 квітня і на жаль, з цілком об'єктивних причин, завершилась поразкою селянського повстання.

Після придушення повстання за участь у ньому було засуджено 210 осіб. Пред’явлене їм обвинувачення було таким: «Створення контрреволюційної організації, яка ставила за мету повалення радянської влади, розробку і впровадження планів фізичного знищення комуністів і активістів сіл і хуторів, розгром СОЗів, комун та інших колективних господарств, здійснення збройного виступу», а голова ДПУ УРСР Всеволод Балицький доповів Косіору про «розгром банди, яку очолювали колишні білі офіцери й куркулі, які намагалися підняти загальне повстання під гаслом боротьби за незалежність України». 27 постанців, включно із лідерами руху, стратили.