Жива газета

Про це нам розповіла директор творчих об’єднань Дніпропетровського обласного радіо Валентина Орлова. Ми побували на обласному радіо, зустрілися з тими, хто щодня готує для слухачів області цікаві передачі.

Ви, напевне, добре знаєте її милозвучний голос. У неділю можна почути її програму “Між іншим зранку”, в якій Валентина Олександрівна розповідає про новини культурного життя краю. У мене ці програми завше викликають бажання зателефонувати авторці і подякувати за свіже слово, цікавого співрозмовника. Що час від часу й роблю.

Сама Валентина Орлова з дитинства полюбила радіо, і відтак воно стало часткою її життя.

— Так складалося, — розповідає вона, — що батьки працювали в нічну зміну, і мама тихенько вмикала радіо для мене, йдучи на роботу. Ось воно й гомоніло в домі. Ставало моїм першим учителем.

Валентина Орлова завітала на радіо 17-річною. Вона пам’ятає, що перший її матеріал як юнкора пролунав в ефірі 13 жовтня 1974 року. Пам’ятає і те, якій темі його присвятила, — роботі станції юних техніків у парку ім. Володі Дубініна. Потім навчалася в Київському держуніверситеті на факультеті журналістики.

Отже підсвідомо її все одно тягло до журналістики, роботи серед людей. Завершивши навчання в столиці, Валентина Орлова працювала на радіо на заводі ім. Петровського і позаштатно співробітничала з обласним. А у вересні 1982 року прийшла працювати на обласне радіо — і всі ці роки залишається відданим йому. Кого тільки не довелося записувати: політиків, майбутніх президентів, віртуозів музичного мистецтва і звичайних людей. Приходили на радіо й такі, які казали: “Ми прийшли, щоб побачити ваш голос...”.

— Світ складається, окрім іншого, зі звуків, — переконана Валентина Олександрівна. — Коли вони постають інтонаціями голосів людей, колоритом живої природи, бурхливими відбитками навколишнього соціуму, що ми вибираємо і чи можемо, за нинішніх обставин, чинити опір безкультур’ю шумового сміття численних FM-станцій? Це — тема гострої дискусії. Радіо здатне впливати на інтелектуальний розвиток людей, на їхню свідомість, врешті-решт, на формування громадянського суспільства. В усьому світі є державне радіо: у США, Франції, Німеччині тощо. У нас же його чомусь нищать. Радіо, як найвища форма досконалості, постає радіомистецтвом: від звичайного інформування до вистав та фільмів.

А ще Валентина Олександрівна вважає голос найдивовижнішим створінням Бога. Бо ж голос — як і код, відбитки пальців — дуже індивідуальний. Зараз люди спілкуються некрасиво, недбало, молодь уподобала ненормативну лексику. А цю жінку впізнають люди, які особисто її не знають, за красивим голосом у найнесподіваніших місцях. Скажімо, на базарі. Дивляться часом, як на прибульця, — лише тому, що вона так говорить. А за цим, між іншим, стоїть багаторічна копітка робота.

Що ж хвилює Валентину Орлову? Передусім хронічний брак часу у нашому динамічному сьогоденні. Хвилює й те, що зменшується популярність дротового радіо. Нині в області радіо слухає десь до 200 тисяч чоловік. А за радянських часів ця цифра сягала 1 мільйона 300 тисяч. Але прогрес не зупинити: цього року обласне радіо перейшло на цифрове мовлення.

Валентині Орловій хотілося б написати об’ємний нарис про обласне радіо, про його історію починаючи з далекого 1926 року. Адже з цієї теми є чимало матеріалу. Прикро, якщо він не буде зібраний в одному виданні. У такому нарисі Валентина Олександрівна висповідалася б і у власній великій любові до радіо.

Сьогодні ми хочемо представити читачам ще одного популярного працівника обласного радіо — диктора і ведучого Володимира Пасічника. За освітою Володимир Васильович — інженер-електронік. Як же так в його долі поєдналися “фізика і лірика”?

Працював собі інженер Пасічник у відділі нової техніки Дніпровського машинобудівного заводу. Отримував щомісяця непогану зарплатню. І раптом у 1976 році старший редактор молодіжних програм Володимир Іноземцев пропонує йому перейти на телебачення диктором. Володимир Васильович погодився. Ось тоді він став заходити і на обласне радіо. Учителем його став відомий дніпропетровський диктор, заслужений діяч культури України Валерій Хованський.

Володимир Пасічник, маючи на заводі 250 карбованців зарплати, перейшов на дикторські 110... Звісно, багатьом колегам це було годі зрозуміти. А його теж з дитинства тягло декламувати — охоче читав у школі вірші зі сцени, у виші його запросили до команди КВН. Отже, на радіо у нинішньому своєму статусі він остаточно перейшов 15 років тому, працювавши перед тим заступником директора телерадіоцентру.

Володимир Пасічник є живою історією нашого радіо. Слухати його і в ефірі, і поза ефіром — саме задоволення. Він охоче розповість вам масу цікавих епізодів з історії місцевого радіо. І не лише.

Чим же привабило його радіо? Як сказав свого часу Володимир Познер, “не знаю кращого класу журналістики, як радіожурналістика”. Чому? Газету, якщо чогось не зрозумів, можна перечитати. На телебаченні журналіст може допомогти собі жестикуляцією, мімікою. А на радіо? Ти сідаєш перед мікрофоном і маєш тільки голос — це вирішальне. Він — велика сила. Голос може створити і паніку, і піднесення.

Про себе Володимир Пасічник з гордістю каже: «Я з племені тиверців, тих, що жили поміж Бугом і Дністром». Батьківщина його — село Стіна Томашпільського району Вінницької області. Коли він прийшов на телебачення, у нього були не лише прихильники. Після зірки екрану Хованського декому Пасічник не подобався. Але коли він перейшов з телебачення на радіо, тут йому довелося чималенько попрацювати над художнім мовленням, він став записувати художні твори вітчизняних та зарубіжних авторів — казки, новели. Доводилося перед мікрофоном грати різних героїв, перевтілюватися і в чоловіків, і в жінок. А це справжній театр одного актора. І актора талановитого, якщо вже його колишній критик сказав: “Я відкрив іншого Пасічника”.