Хоча історія дисидентського руху на Дніпропетровщині сьогодні залишається малодослідженою темою, історики стверджують, що поряд з Києвом, Львовом, Одесою своєрідним центром інакомислення в Україні у 1960 — 1980-х рр. був і Дніпропетровськ. Місто, яке відігравало провідну роль у промислово-індустріальному розвитку усієї супердержави — Радянського Союзу. Місто, яке майже три десятиліття було закрите для відвідування іноземними громадянами і для доступу свіжого повітря, інформації ззовні. Місто, яке у 1960 — 1980-х рр. стане кузнею вищих керівних кадрів для всієї країни. Будь-який прояв інакомислення тут, здавалося, був неможливим.
Громада, яка збиралася у Кузьменків, була найчисленнішою. Тут бували вчені і робітники, лікарі і вчителі, інженери і поети. Сюди приходили студенти з різних вишів, односельці Олександра Кузьменка, завертали сюди приїжджі з Миколаєва, Запоріжжя, Києва, Львова.
Тут бували ті, хто відкрито — письмово або усно — критикував офіційну ідеологію та політику і пройшов крізь різного роду випробування, бували й ті, хто просто симпатизував їхнім ідеям або виготовляв, переховував та поширював позацензурну літературу, так званий “самвидав”.
В хаті на Армійській можна було взяти полемічні статті, різного роду протести і звернення, інформацію про переслідування та умови утримання політв’язнів у таборах, редагований В. Чорноволом позацензурний журнал “Український вісник”, твори російського самвидаву, що поширювались в Україні, діаспорні видання, позацензурні поезії В. Стуса, В. Симоненка і М. Холодного. Вірші останнього у 1960 — 1970-ті рр. мали неабиякий резонанс:
Кузьменки за традицією святкували всі шевченківські роковини. До Шевченка в цій родині панувало святе ставлення. Господар, попри те, що не мав вищої освіти і був водієм за фахом, про творчість Кобзаря міг говорити на рівних і з професором. А його колекція шевченкіани, одна з кращих у місті, нараховувала тисячі предметів та книг.
Щороку родина плела оригінальний вінок із соснових гілочок, пшеничних стебел із колосками і кетягів червоної калини, який покладався до пам'ятника Тарасу Григоровичу на Монастирському острові. Навіть у роки, коли до пам’ятника доводилося проходити крізь міліцейські кордони. Та й тоді, коли стало офіційно “дозволено” і творчі організації навіть зобов’язували покладати до пам’ятника Шевченку квіти, Кузьменків красень-вінок вирізнявся серед усіх інших.
Сам Кузьменко ніколи не писав віршів, але дуже любив поезію. «Коли читаю, то почуваюсь як риба у воді або жайвір у небі, — казав не раз Олександр Олексійович. — Поезія найповніше відображає свободолюбивий дух мого народу».
Свобода — універсальний вимір людської сутності. Поет завжди якоюсь мірою, більшою чи меншою, в опозиції до того, що сковує людську свободу.
На Армійській бувало чимало поетів. Микола Кучер, Іван Сокульський, Любов Голота, Володимир Сіренко, Олесь Завгородній, Раїса Лиша, Гаврило Прокопенко, Віктор Савченко, Семен Данилейко, Михайло Чхан, Микола Сарма-Соколовський.
Якби написати сценарій телесеріалу про життя Сарми-Соколовського, то його вистачило б, щоб показати практично всю історію України ХХ століття. Учень Фотія Красицького, Івана Яроша і Григорія Кочура. Художник. Бандурист. Священик православної церкви. Вояк ОУН-УПА. Багатолітній в’язень сталінських і брежнєвських таборів. І — Поет, перша книжка якого “На осонку літа” змогла вийти, коли її автору виповнилося… 70! Його зорова поезія і верлібри легкі і невимушені, в них — осягнення філософії буття і небуття, осягнення світу і себе у ньому.
Семен Данилейко — поет-робітник. Все життя трудився у Дніпропетровську на заводі слюсарем. Був чи не єдиним членом Спілки письменників в Україні, котрий залишався простим робітником. Понад 25 років працював над історичним романом у віршах «Чумацький шлях». Роман так і залишився невиданим. У 1960 — 1970-х рр. за національні погляди, які висловлював відкрито, любов до рідної мови, про яку писав у своїх віршах, отримав “традиційний” ярлик націоналіста. Неодноразово порушувалася справа про арешт Данилейка. Творча криза, душевна спустошеність і розчарування в тодішній дійсності привели до смерті поета у 1981 р.
Письменник-гуморист із Дніпродзержинська Микола Кучер за спробу покритикувати дії Хрущова ще студентом був заарештований прямо на лекції в університеті і засуджений до 10 років концтаборів і 5 років позбавлення громадських прав за 54 статтею (антирадянська агітація й пропаганда). Вийшовши на волю, працював учителем у сільських школах. Паралельно з учительською роботою та написанням гумористичних творів весь час працював над творами “Дубравлаг” і “Пакуда” про життя концтабору, голодомор, про нищення українських селян. Вони були опубліковані лише у 1990-ті.
Олесь Завгородній — поет, один із найкращих в Україні перекладачів естонської літератури українською мовою. У зв’язку з “антисоборною” кампанією, спрямованою проти Олеся Гончара і його роману “Собор”, змушений був виїхати до Естонії, де і жив до 1972 р., самотужки вивчаючи естонську й фінську мови. До України повернувся уже знаним перекладачем з естонської. Хоча у 1979 р. його приймуть до Спілки письменників, другу збірку віршів “Перевесло” поет зможе видати тільки у 1986-му, майже через 20 років після виходу першої.
Одним із перших, хто став на захист української духовності і культури на Придніпров’ї, був Іван Сокульський — поет, дисидент, багатолітній в’язень сумління. В 1968 р., коли на Дніпропетровщині була розгорнута «антисоборна» кампанія, його було арештовано як одного з авторів «Листа творчої молоді Дніпропетровська» на захист роману «Собор» та творчої інтелігенції краю і засуджено до 4,5 років позбавлення волі в колонії суворого режиму. Вдруге було заарештовано у 1980-му за членство в Українській Гельсінській спілці. Поет був визнаний особливо небезпечним державним злочинцем і засуджений до 10 років суворого режиму. Протягом 13 років єдиною формою самовираження для нього стане поезія. Дійти до себе, не зламатися, «не потюрмитися», любити, сягнути висоти — це мотиви його творчості.
Віктор Савченко — прозаїк, фантаст. Працюючи у Дніпропетровському металургійному інституті, познайомився з молодими дніпропетровськими поетами-шістдесятниками М. Чханом та І. Сокульським. Став одним з респондентів “Листа творчої молоді Дніпропетровська”, за що у 1969 р. опинився на лаві підсудних поряд з І. Сокульським та М. Кульчинським, а потім довго перебував «під наглядом». Ця обставина стала причиною того, що в літературі цей письменник-шістдесятник дебютував лише у 1977 р.
Ще одним свідком тієї доби була Раїса Лиша — поетеса, художниця. Осмислення себе в плані національної свідомості, поетична творчість зумовили те, що вона потрапила у поле зору КДБ. Переслідувалися недруковані вірші, визнані «ідейно шкідливими», контакти, зокрема з Орисею та Іваном Сокульськими, Оленою та Олександром Кузьменками та іншими. Зваживши на все це, за власним зізнанням Раїси Лиші, надрукувати щось навіть не намагалася, бо “поезія не має права поступатися почуттям власної гідності. Ні за яких обставин”. Поетеса модерного світобачення. Ось наших часів «Енгармонійне» про становище людини в бетонній пустці міста часів індустріальної цивілізації.
Сьогодні всі названі імена вписані в загальноукраїнський контекст. Тоді ж, у 1960 — 1980-х рр., вони були частиною невеличкого острова справжнього українства на Дніпропетровщині, громадою людей, які «сміли думати і прагли реалізувати в собі те найсуттєвіше, що закладено в нас Творцем — нашу людську духовність».
ІСТОРИЧНЕ ФОТО |
Вид на Запорізьке шосе, 1920-1940 гг. serega_82 |