Катеринославський губернатор — нащадок Гамлета

Герб рода Дуниных-Борковских

Портрет В. К. Дунина-Борковского

Ця надзвичайність — у деяких історіографічних фактах, які знайшлися, коли я займався генеалогічним дослідженням власного родоводу і в результаті дошкульних розвідок відшукав поіменно 854 особи, які є моїми родичами з численних гілок генеалогічного древа, дослідженого з 1400 року. Серед них — і катеринославський губернатор ХІХ ст. Василь Дмитрович Дунін-Борковський, який родинно пов’язаний із відомим графським родом Капністів (грецького походження), один із яких — Петро Миколайович Капніст — є моїм пращуром у п’ятому коліні.

Василь Дунін-Борковський народився 1820 року. Його батько був крупним землевласником, мав на Чернігівщині понад 11 тисяч десятин землі та близько 800 душ кріпаків. Василь навчався в Імператорському Царськосельському ліцеї, який закінчив у 1837 році.

Протягом 17 років Василь Дмитрович служив чиновником. Починав титулярним радником і дослужився до колезького асесора, після чого йому було надано чин надвірного радника і „визначено” до Чернігівських дворянських депутатських зборів.

Найвідповідальніший етап державної служби у біографії Василя Дуніна-Борковського пов’язаний із підготовкою маніфесту Олександра ІІ щодо скасування кріпацтва, за що 27 квітня 1861 року іменним указом царя Василь Дмитрович був нагороджений медаллю на Андріївській стрічці у пам’ять похвальних трудів на посаді члена комітету звільнення селян від кріпосної залежності.

Столиця імперії, враховуючи „безпорочну службу”, надає 45-річному Василю Дуніну-Борковському, який на той час вже був у чині дійсного статського радника, губернаторську владу. „Іменним Його Імператорської Величності указом” спочатку, з лютого 1865 року, він був призначений виконуючим обов’язки, а з жовтня того ж року — Катеринославським губернатором на п’ятирічний термін.

За сприяння губернатора у місті було відкрите жіноче училище, створені Товариство піклування про жіночу освіту та Благодійне товариство, які існували без державного фінансування, виключно за рахунок внесків благодійників. У 1868 році міська Дума запровадила звання „Почесний громадянин міста Катеринослава”, і губернатору Василю Дмитровичу ПЕРШОМУ було присвоєно це звання.

А тепер познайомимося поближче із родом Дуніних-Борковських.

Як свідчать хроніки, цей рід походить від Петра Власта (1080-1153). Його предок Вільгельм Швено — данський дворянин при дворі Еріка Темного — був одружений на данській принцесі (от звідкіля тягнеться ниточка зв’язку із данським принцом Гамлетом!).

В 1124 році Петро Власт приїхав у Галицьку Русь як найманець Перемишльського князя Володаря Ростиславича. Згодом він поступає на службу до польського короля Болеслава Кривоустого, здобуває славу відважного лицаря, стає наближеним до короля і одержує титул графа Скржини. Таким чином, історія роду зумовила і використання в графському гербі зображення лебедя (по-данськи «швено»), і саме прізвище «Дунін», яке походить від польського слова «дунський», що означає «данський».

У ранніх письмових джерелах найчастіше згадується один із Дуніних — на ім’я Каспер Анджей, польський шляхтич "герба Лебедя", що дослужився у короля Владислава до полковника і в 1638 році одержав в якості нагороди село Борківку у Чернігівському воєводстві.

Село Борківка, яке населяли українці, за мірками тих часів було досить великим — дещо пізніше, за ревізьким переписом 1801 року, у ньому значилося 308 чоловіків. Таким чином, можна вважати логічним і природним, що Каспер Анджей Дунін додав до прізвища в якості «соімені» назву свого села Борківка, тож у такий спосіб і утворилося прізвище «Дунін-Борковський». В описі герба цього роду сказано: „На щиті, що має червоне поле, зображений білий лебідь. Щит увінчаний дворянським шоломом і короною, на поверхні якої знаходиться лебідь. Намет на щиті — червоний, підкладений сріблом”.

Згаданий Каспер Анджей мав трьох синів: Івана, Василя (в інших джерелах ім’я Андрій) і Юрія. За переказами, близько 1646-48 рр. на маєток Дуніна-Борковського напав шляхтич Косаковський, у результаті чого родина Каспера Анджея і він сам були вбиті; врятувався лише малолітній Василь, що і став у ХVІІ ст. найбільш яскравою постаттю того часу, одним з найбагатших магнатів Гетьманської України.

Після складання Андрусівського договору між Росією і Польщею, за яким Україна була розділена на Лівобережну і Правобережну, Василь перейшов із католицизму у православ’я, подався на Січ та записався у Військо Запорозьке Низове. Це відбулося 1667 року, а вже рік потому він стає вибільським сотником; незабаром, у вересні 1668 р., гетьман Лівобережної України Петро Дорошенко універсалом підтвердив право Дуніна-Борковського на володіння «вотчиною».

Наступного року Василь був уже сотником Чернігівського полку, а ще три роки потому, в 1672 році, був призначений полковником Чернігівським, яким і залишався 15 наступних років. У 1687 році його призначили генеральним обозним Війська Запорозького, тобто — у козацькій ієрархії — другою за значимістю особою після гетьмана. На цій високій посаді Дунін-Борковський служив також 15 років, до самої смерті 1702 року.

Граф Василь Касперович був неординарною особистістю. Однією з його незвичностей були, зокрема, його нетрадиційні (краще сказати — суперечливі) для козацької старшини відносини із православною церквою. З одного боку, він щедро жертвував власні кошти на її потреби: так, у Чернігові на його гроші побудовані два храми та келії Єлецького монастиря; відреставровані Успенський і Спасо-Преображенський собори, П’ятницький монастир. Разом із тим, за такої видатної добродійності граф церковні служби відвідував не часто. Його спосіб життя був досить дивним: удень рідко виходив зі свого замка, що стояв на Чорній горі, і взагалі не часто показувався людям, всі необхідні ділові наради проводив або вночі, або ж пізно ввечері. Можливо, саме з цих причин у народі гуляли чутки, що Дунін-Борковський — дивак, займається характерництвом, як називали в Україні магію. Варто зазначити, що у козацькому середовищі такі, можна сказати, захоплення, до яких додавалися неординарні особисті якості «чарівника», традиційно були предметом загальної людської поваги, а не засудження. Разом з тим, деякі літературознавці впевнені, що саме Василь Дунін-Борковський прислужився геніальному письменникові Миколі Гоголю прототипом похмуро-жахаючого героя повісті «Страшна помста».

Помер Василь Касперович 7 березня 1702 року. Поховали його в Чернігові, у притворі собору Успення — храму Єлецького монастиря; через 15 років по смерті графа був зроблений надгробок, а в стіну собору вмонтували бронзову плиту з портретом графа й епітафією, яку склав відомий поет і філософ того часу, архієпископ Іоан Максимович.

А тепер — про інших Дуніних-Борковських. Ми маємо не лише загальні відомості про родовід Дуніних-Борковських, але й конкретні дані про генеалогічне древо 59 представників цього роду, деякі з яких, включаючи вже згаданих вище осіб, залишили помітний слід в українських історії та культурі.

От, приміром, надзвичайний сюжет, у якому прізвище Дуніних-Борковських вживається у несподіваному ключі. В березні 1918 р. у Москві відбувся таємний з’їзд монархістів, на якому були визначені шляхи подальшої антибільшовицької боротьби, метою якої було захоплення влади в Росії за допомогою німців, котрим мають допомогти ті монархісти, що увійшли до більшовицького середовища. Змовники зуміли втертися в довіру ЧК і Розвідуправління. Серед них був і капітан 2-го рангу Дунін-Борковський (ім’я не встановлене). Згодом деякі з цих агентів від монархізму працювали в російських емігрантських організаціях у Німеччині, інші ж так і залишилися на службі в СРСР. Доля згаданого Дуніна-Борковського невідома.

Заслуговує на увагу і наш сучасник Дунін Річард Євгенович (1937-2006), що був відомим у Росії інженером-будівельником. З 1983 р. Річард Дунін працював у Санкт-Петербурзі, в одному з найбагатших музеїв світу «Державний Ермітаж» на посаді заступника директора з будівництва. Сприяв передачі церков для їхнього прямого використання, був організатором реконструкції Ермітажного театру та інших історичних будівель Санкт-Петербурга.

Варто розповісти ще про двох російських Дуніних-Борковських, що живі і досі, — це Віталій Львович та Лев Романович (своє прізвище вони пишуть через «а», тобто „Барковский”). Перший — доктор фізико-математичних наук, професор, засновник і почесний Президент Російської асоціації нейроінформатики. Він — один з найвизначніших фахівців світу в галузі теоретичної та експериментальної біофізики нервової системи, біокібернетики; нині працює в університеті Техаса (США). Другий — керівник ВАТ „Автофрамос” у Москві — активно досліджує свій родовід.

На завершення статті необхідно зауважити, що, на жаль, генеалогічними дослідженнями роду Дуніних-Борковських в Україні займаються недостатньо. Будемо сподіватися, що розширення кола спілкування із представниками цього роду, зокрема за допомогою Інтернету, дозволить відшукати ще багато маловідомої або забутої інформації.