Любов Чернуха

Народилася 11.12.1980 року. Мешкаю у Кривому Розі.

Навчалася в Університеті Харчових Технологій, але у тридцять років відчула шалений потяг до гарного, щирого, поетичного слова. У творах поєдную лірику і філософію, радість і сум, емоції і спокій. Більше захоплююсь поезією, але роблю перші спроби в написанні прози.

Різдво для Коржика

Бабуся запалила свічку. Так вона робила вже третій день поспіль, тому що в нашому селі пройшла буря, і недалечко від подвір'я, зірвало зі стовпа провід. Тепер ходжу кожного дня на нього подивитися. Всю місцину огородили червоно-білою стрічкою, яка тріпочеться з вітром і полохає малих горобців. А ще поставили здоровезне відро, поїдене іржею, та приліпили напис «Приб'є».

Я не вмію читати, але я чув, як чоловіки реготали читаючи. Цікаво звісно – хто приб'є і навіщо, а спитати не можу, бо не вмію розмовляти. Може і вмію та не хочу, а маю вже шостий рік і все розумію, про себе й пісні співаю з усіма, та мовчу. Мабуть не прийшов той час, не довіряю нікому. Почну говорити, будуть питати і про настрій, і про мої походеньки-поживеньки, не хочу нічого розповідати.

Коли починає сутеніти (взимку це відбувається рано, десь о третій) бабуся, свариться, забирає мене додому, годує, відпоює гарячим чаєм та розтирає вологі п'яти одеколоном. Я люблю цей процес, щічки мої від теплої пари пашать, лоб вкривається росою і хочеться спати, але терпляче борюся зі сном. Ці вечори без світла, ми з бабусею розмовляємо багато, вірніше вона розповідає казки і всілякі історії про життя, мені теж є що їй розповісти, але я мовчу.

В селі називають мене Коржиком, хоча насправді я Коля. Бабуся гукає Миколайчиком і це мені найбільше подобається, тільки їй можу зрідка посміхнутися. Зрідка, тому що зуби спереду рідкі та й випало декілька, я й так соромлюся себе, а тепер і поготів. Бабусина подруга – тітка Марія, втішала і обіцяла, що виростуть білі, гарні та міцні.

Поки ходжу з діркою і вчуся свистіти, як беззубий глухий Грицько. Він тільки гигикає і підсвистує, а на мене дивиться, чомусь із сумом і плямкає товстими губами, як наче щось примовляє. Бояться його місцеві діти і собаки, а я не боюсь. Вже третій день ми з ним пліч-о-пліч дивимося на обірваний дріт і кожен собі міркуємо, удвох веселіше.

Сьогоднішній ранок почався, як завжди, зі склянки теплого молока, від малої кізки Люсі, яку пригріла восени бабуся, коли сусід дядько Степан, вів для забою. Ми з Грицьком бігли за ним і кидалися ржавими бляшанками, хоч той смачно лаявся, ще й замахувався товстою палицею на наші шиї. На той лемент вибігла вся вулиця, а бабуся винесла йому двадцять гривень ще й пляшку, окрилений дядько віддав швидко козу і сіна пообіцяв накосити влітку.

Тепер є в нас і сир, і молочко, я все їм, бо сміються, що худий, тож бабуся мріє підкормити, тоді буде не соромно піти до річечки, де купається вся місцева дітвора.

Після сніданку моїм обов'язком є – принести цурпалки із сараю. Дровами їх тяжко назвати, бабуся збирала всіляку дрібноту, рубати в неї вже не вистачає здоров'я. Наступним літом буду більший, обов'язково їй допомагатиму, і пилятиму, і рубатиму, все навчуся – на всю зиму заготуємо.

Хмиз приніс, прошуся на вулицю. Як проситися дитині, що мовчить. Смикаю стареньку за руки, і так дивлюся в очі, що вона не витримує:

– Йди вже собі, але не мерзни довго, вже різдвяні морози почалися.

Біжу, підстрибую та слова бабусі не йдуть з голови. Морозу не було з початку зими, все якось грязько, то дощик, то просто іній розтане, я ще навіть кирзові чоботи не змінив на валянки. А сьогодні – ніс прихватило відразу, тру його зашкарублою долонею, але й пальці підмерзають. Он видніє спина глухого Грицька. Чекає мене. Та він не один, два здорованя, крутяться за червоною стрічкою, де когось може «приб'є», якщо вірити ржавому відру. З цікавості забуваю про мороз, біжу, ковзаючись, щоб нічого не пропустити. Вусатий чолов'яга махає на нас своїми залізними кліщами, не подобається йому наша присутність, робимо вигляд, що це не до нас, й далі стоїмо роззявивши роти. Через хвилин десять, вже ніхто на нас не реагує, чоловіки починають свої дорослі розмови, де я майже нічого не розумію, але все одно стою й жадібно ловлю кожне слово.

Чую лайку на погоду, на роботу, на обірваний провід, крізь не дуже чемні слова, прокрадається фраза:

– До Різдва потрібно все закінчити, не залишати ж людей на свято в темряві.

І знову Різдво, бабуся вчора розповідала про цей день, про його святковість і важливість, про віру людей в те, що цього дня, колись давно, народився Ісус Христос – син Божий.

В минулі роки мого життя, я не пам'ятаю, щоб хтось надавав значення цьому дню. Перші три роки я взагалі не розумів, навіщо свята. Мама в стані святковості була майже кожен день і я мріяв про простий будень, коли після праці, батьки вигулюють ситих малюків на дитячих майданчиках, сварять за розірвані штанці і дають попити смачного соку в спеку. Навіть слово «Різдво» ніколи не згадувалося в нашій квартирі.

Вперше я почув його, коли маму забрали до слідчого ізолятору, за побиття п'яного чоловіка, що розпивав із нею чергову порцію горілки, як раз після Нового Року. Мене на ті декілька діб забрала сусідка, і в неї я побачив ялинку. Вона була така гарна, що мій погляд не відривався від неї декілька хвилин.

Добра жінка пояснила мені, для чого красунею прикрасили квартиру, і сказала, що до Різдва маму випустять і я піду додому. Не пам'ятаю, чи зрадів я такій новині, але дійсно, наступного дня твереза мати забрала мене і довго сварила, називаючи гидкими словами, за що, не знаю, мабуть за те, що я колись народився. Проплакавши декілька днів, пропустив святкові колядки і кутю, хоча сусідка обіцяла гукнути до них на вечерю, мабуть забула.

Коли навесні мами не стало, я не зрозумів нічого, плакав і мовчав, до цього дня, трішки белькотів, типу – «дай», «на», «мама», а тоді замовк. Коли приїхали люди в формі, трясли мене за плечі, питали, як все це сталося – я мовчав. Коли товста жінка з кислою посмішкою, розповідала, про місце, де буде багато гарних діток, добрих вихователів, тепле ліжко і їжа, я теж мовчав. Навіть коли сусідка винесла мені в дорогу теплих пиріжків, я й далі мовчав.

Суворий режим дитбудинку, був для мене справжнім шоком. До цього я не вмивався зранку й не знав, що потрібно чистити зуби, їв з підлоги, плювався та колупався у носі. Звісно, всі хотіли мене перевиховати, часто карали стоянням у кутку, іноді садили в «ізолятор» (малесеньку комірчину з густим павутинням). Вони думали, я боюся павуків, та я ж з ними виріс, це мої перші друзі, які розуміли мене без слів. Їхні тенета були, замість новорічних гірлянд, прикрасою до усіх свят мого дитинства.

Я не знайшов собі друзів у дитячому закладі, кому потрібен друг-мовчун, та ще й з такою зовнішністю – круглим обличчям, як млинець, приплюснутим носом і кружальцями ластовиння, що наче краплі глазурі прикрашає мої ніс і щоки. Дійсно трішки схожий на коржика, хоча вони називали мене Ніколаєм, а частіше обірванцем, негідником, інші слова не пам'ятаю, не хотів їх слухати, а тим більше запам'ятовувати. Вихователі не пестили своєю увагою, лише запотиличниками. Була єдина людина, що могла, зі зволоженими очима, доторкнутися до мого чуба і сказати:

– Колька, Колька де ж твоя доля.

Прибиральниця – тітонька Катерина, до всіх була доброю, співчувала сиротам, а мені приносила смажені пиріжки з капустою, взимку примерзлі на морозі, але такі пахучі і смачні. Я ховався під сходами серед її віників, ганчірок і швабр, та швидко, доки ніхто не застукав на місці злочину, їв усі відразу.

Останню зиму, що я там провів, діти готувалися до Новорічних і Різдвяних свят вчили пісеньки та танці, мене інколи брали на репетиції. Я любив їх, повторював про себе всі слова, хитав головою та пристукував ногою. Коли за два дні до концерту привезли ялинку, старші діти весело її прикрашали, а надвечір я прокрався до зали, щоб роздивитися її зблизька. Торкався голочок, гірлянд, іграшок, вдихав запах хвої і радів цьому щастю, мріяв, як на мене одягнуть костюм матроса (сьогодні приміряли), гратиме музика, а в кінці дадуть обіцяну велику цукерку...

– Аж ось ти де! Всі вже з ніг збилися тебе шукати!

Я різко смикнувся і дві сріблясті, скляні бурульки лунко впали додолу. Мені стало зле, я сів на підлогу і погано реагував на сварку чергових. Діти підхопили мене попід руки і відтягли до вбиральні. Вмивали довгенько, поїли холодною водою, а потім за наказом старшого вихователя закрили в комірчині. І знову всі свята зі слізьми та павуками.

Так сталося в моєму короткому житті, що з весною приходили зміни, колись гарні, колись не дуже. От і та п'ята весна виявилась несподіванкою. Я існував у напівзабуті, не реагуючи на закиди вихователів і дітей, у своєму закодованому світі, йшов куди скажуть, робив, що хочуть, але належав тільки сам собі.

В той день, сонце вже добре пригрівало, мій ніс рябів, радіючи теплу я рахував шпаків, які обсіли дроти за вікном. Хтось голосно закричав у коридорі:

Ніколай, зайди в кабінет!!

Я зістрибнув з підвіконня, зіщулився, уявляючи, за що на цей раз каратимуть, і почовгав до великих дверей в кінці коридору. Охайна бабуся в цвітастій хустині сиділа прямо навпроти столу директорки. Коли я втиснувся в щілину між дверима і стіною, вона піднялася зі стільця, й зробила крок мені на зустріч. Закривши очі, чекав, що ж буде.

Теплі пальці підправили волосся на моїй голові. Я вже не дихав.

– Ніколай сідай.

Директорка таким тихим голосом розмовляла вперше. Відривши очі я жадібно хапнув повітря, та впав на кушетку поблизу стіни.

– За тобою приїхала бабуся Віра Тимофіївна, сьогодні зберуть твої речі, а завтра ти поїдеш звідси, але якщо будеш неслухняним, тебе можуть привезти до нас назад...

З того часу почалося інше життя. Я був, як вовчок, майже кусав руку, що мене голубила. Боявся звикнути, а потім залишитися без цього людського тепла. Бабуся Віра терпіла декілька місяців, та колись не витримала і почала плакати, я відчував себе таким огидним, присів біля неї і теж заплакав. З тими слізьми вилилося все наше непорозуміння. Вона розповіла, яка вона мені бабуся, що вона тітка моєї мами, а так як з рідніших нікого не залишилося, дізнавшись про мою сумну долю, вирішила опікуватися мною, доки вистачить здоров'я.

Відтоді я слухався, звісно не завжди, але до сліз діло не доходило. Правда вона щодня просила:

– Годі вже тобі мовчати, скоро до школи, і букви треба вчити, і цифри.

Я тільки хитав головою, погоджуючись із нею, але мовчав.

Того дня коли вусаті електрики відновили світло у нашому селі, до нас надвечір прийшла сусідка тітка Марія, принесла ще теплої гарбузової каші і вирішила погомоніти з моєю бабусею. Я грівся біля печі й не дослухався до їх балачок, майже почав дрімати:

– А що Віро Тимофіївно, і в цьому році ходитимуть колядники по хатках? – спитала тітка Марія.

– У церкві сказали, що готують цілу виставу костюмовану, на кожній вулиці запрошуватимуть бажаючих подивитися, – відповіла бабуся.

Я вже передумав спати і підсів ближче до жінок.

– Носитимуть зірку, будуть і цар Ірод, і пастухи – підемо дивитися обов'язково.

Потім вони перевели свої розмови на інші теми, я ж замріявся у теплому ліжку, під тріскотіння догораючого хмизу. Уявляти, яким буде для мене цьогорічне свято, було складно, але мріяти ніхто мені не забороняв, фантазія малювала смішні костюми на жителях села, дуже хотілося, щоб і для мене знайшовся, бодай самий найгірший, але цікавий. Так я й заснув, вранці бабуся вся в клопотах, попросила допомоги:

– Миколайчику, сьогодні Святий Вечір, потрібно підготувати добру вечерю, може хто завітає до нас на гостину. Принеси із сараю побільше хмизу, а з комірчини картоплі з цибулею.

Щасливий вже від того, що я потрібний, швиденько одягаючись, мчу у справах. Сарай темний і вдень і вночі, зустрічає мене павутинням, радісно, подумки, кричу своїм друзям – привіт! Набравши повні руки цурпалля, не можу вибратися із сірої пастки, та я не боюся бо це не вперше. Потрібно підперти плечем старі двері і трішечки їх підійняти, та самим сильним пальцем підчепити засув. Ну от і все вийшло, вже на волі.

Все роблю, як сказала бабуся, навіть намагаюся чистити з нею картоплю, та зіпсувавши декілька, кидаю це невдячне діло. Так цілий день промелькнув, як одна година. Прикрашена кімната сяяла від моєї радості, стіл прогинався від дванадцяти пісних страв, які очолювала найсмачніша у світі – кутя. Сінце під столом кололо ноги, та аромат від нього п'янив і нагадував про літо.

Свічкою та іконою, бабуся освятила всі кутки нашої хатинки, прочитала молитви і запросила мене до вечері. Так радісно-смачно давно мені не їлося та не гомонілося. Забули ми, що чекали гостей, бабуся Віра стільки мені цікавих Різдвяних історій розповіла, ніби казки читала. Стомившись від розмов вирішили вкладатися відпочивати.

На ранок все подвір'я біліло, як наче всі наші гуси разом скинули пір'я. Сніг лапатий і густий аж до обіду стелив свою м'яку перину по всьому селу. Я встиг зліпити снігову бабу в садку, бо подвір'я довелося трохи розчистити лопатою, чекали на колядників.

Зі смерканням на сусідній вулиці вчувався веселий гомін та Різдвяні пісні, я не міг вже ні хвилини всидіти на місці, просився до святкового вертепу, та бабуся обіцяла, що прийдуть і на нашу вулицю. Майже через годину знущань над моїм терпінням, голоси наблизилися до наших вікон, радо відчинила господиня двері запрошуючи гостей на чолі з місцевим батюшкою, він і був організатором театралізованого дійства.

Я мало не впав, прямо на порозі, тут був і Грицько! На почесному місці мій друг, глухий Грицько, ніс восьмикутну яскраву зірку. А мене й не погукали! Я вже згоден і в козу одягнутися, тільки б з ними. Махнув я на нього спересердя, і з образою у очах і серці, побіг до сараю, де павуки не стають зрадниками, сльози заслали моє обличчя, вирішив пересидіти на самоті і не дивитися на цю всеобіймаючу святковість.

Якийсь шурхіт попід дверима, осушив вмить мої сльози, я принишк за дверима, хтось зі свічкою вдерся до моєї схованки. Дочекавшись коли чорна тінь ступнула крок вперед, я вітром вилетів до світла та за натовпом, з переляку, побіг вулицею.

Наспівуючи добрі традиційні колядки, ряжені артисти дійшли до невеликої площі в центрі села. Цілу виставу – про народження Ісуса Христа, показали нам талановиті артисти. Я роззявив рота і запам'ятовував, кожну секунду повчального дійства. Аж після закінчення, озирнувшись, побачив, що немає ні Грицька, ні бабусі. Бабуся мабуть у сусідки, а от де Грицько, це вже цікаво. Невже зрозумів, що я на нього образився? Та хіба ж він міг піти додому в такий день?

Я брів додому, забувши про образи, згадував усе пережити за сьогодні. Запах диму, не дивував зимової ночі, доки гріємося від печі – звикаємо, але цей запах був інший. Підійнявши голову, сильніше втягнув повітря ніздрями. Попереду з чийогось подвір'я полум'я освітило пів вулиці. Я пришвидшив кроки, за хвилину вже біг. Сарай! Їхній сарай палахкотів і ніби феєрверк, запускав у чорне провалля неба – руді гарячі іскри. Мої ноги бігли спочатку до сараю, потім з ляку до тітки Марії. Спіткнувшись біля хвіртки, не тямлячи себе від страху, волав:

– Бабуся, бабуся!!! Горить, горить сарай!

З будинку вибіг старший син сусідки, я показав на наше подвір'я, все зрозумівши, він схопив два відра з водою закричав як у рупор:

– Пожежа, люди, пожежа!!

Що тут почалося, з усіх боків, бігли люди з ганчір'ям, відрами, лопатами. Я хлюпав носом у кутку під нашою хатою, коли чорного від сажі, з сараю винесли глухого Грицька. Тоді я все зрозумів, це ж він побачив, що я образився, побіг мене шукати. А я, як останній боягуз, злякався і втік. Ті ж кляті двері, вони з секретом, не знаєш як відчинити – не вийдеш. Це ж я винен!

– Грицько, Грицько!! Відкрий очі!

Люди здивовано оглядалися, я ж мовчун, та як же ж тут мовчати! З відчаю, я бив його в груди, з усієї сили, що знайшлася в моїх руках. Тітка Марія, схопила мене в тугі обійми, й просила плачучи:

– Тихше, Коржику, тихше, все буде добре, відвеземо його до лікаря, все буде добре!

Я вирвався з її рук і знову кинувся до замурзаного обличчя Грицька, схопив його двома руками й трусив, закривши очі, доки бабуся не ляснула мене по спині ганчіркою:

– Та відпусти вже його, поглянь – очі відкрив!

Відкрив! Живий! Мої сльози залишили потьоки на Грицевих щоках, і здавалося, що він також плаче, чи може не здавалося..

Далі все було, як в тумані. Голова сільради з чоловіками розштовхав усіх, та забрали Грицька до машини, він устиг тільки махнути мені рукою. Не на прощання, просто в знак нашої вірної дружби. Я все ще плакав, тільки вже від радості. Оце так Різдво, справжнє диво в дарунок для Миколайчика, Кольки, Коржика...