Згоден
Продовжуючи перегляд сайту, ви погоджуєтеся з тим, що ознайомилися з оновленою політикою конфіденційності та погоджуєтеся на використання файлів cookie.
Ср, 26 червня 2024
16:58

ПРО МІСТО

Олена Грошева

Народилася 12.08.1979 року.

Викладач української мови та літератури, керівник гуртка «Поетичне слово» Криворізького професійного будівельного ліцею. Постійно бере участь у ярмарках педагогічних ідей, конкурсах-оглядах художньої самодіяльності. Працює з учнями, щорічно укладає поетичну збірку обдарованої робітничої молоді «Дебют у литаврах».

Пише прозу.

Чорнобривці

«...Чуєш, мамо, поговори зі мною. Ти схилилася над столом і пишеш, пишеш, пишеш. Ти пишеш, що все гаразд, а я знаю, що перед очима в тебе шлях, по якому я пішла в життя.

Чуєш, мамо, не плач. Сльози розмивають літери і рядки твого листа, а ти бачиш, як я йду стежиною поміж жовтогарячих чорнобривців, йду в життя...»

Донька пішла восени. Палали навколо хати осіннім сяйвом чорнобривці, а мама вмить постаріла, мовчки притулилась до хвіртки і дивилась, як її кароока красуня робить перші кроки в доросле життя.

Вона пішла, відкраявши частину материнського серця, і хата з чорнобривцями посмутніла.

«...Чуєш, мамо, ти чуєш мене?! Я зажди казала, що вони просо бур'ян, а сьогодні відчула – вони пахнуть твоїми руками...»

Життя схопило твою карооку дівчину в свої обійми. Воно вичавило з неї безтурботність і веселість. Воно безжальним сірим містом блукала загублена і забута людяність.

«...Чуєш, мамо, я зрозуміла сьогодні, що чорнобривці - квіти смутку. Пам'ятаєш, як безжально я рвала їх малою? Вони беззахисні квіти, мамо...»

Холодні подихи вітру пронизували наскрізь. Велике місто жило своїм життям. Свавільство грошей, влади, сили.

«...Чуєш, мамо! Чорнобривці – маленькі сонечка, що зігрівають любов'ю людські серця. І не квіти ти сіяла щовесни, любов.

...Чуєш, мамо, я знаю, що татко завжди дарував тобі чорнобривці. Ти казала, що тільки справжнє кохання живе вічно...»

Надворі буяла весна. Яблуньки цнотливо скидали свій білий цвіт, захлиналися весільними піснями соловейки.

«...Чуєш, мамо, я приїжджаю!...»

Вона приїхала, але запізно. Хата згорьовано стояла серед весняної краси, а в лікарні сказали, що вони вже не можуть нічого зробити.

Дівчина у розпачі дивилася на весняну красу світу. На клаптику паперу мати написала заповіт: «Доню, посій чорнобривці. Не встигла я. Посій, доню...»

І знову була осінь. Дівчина схилилась над чорнобривцями, які жовтогарячим килимом вистелили землю.

«...Прости мені, мамо...»

 

Руді

Була руда осінь.

Руде кошеня мружилось, підставляючи свої худі боки холодним променям рудого сонця. Рудий пил уже поруділого листя рудуватими хмаринками шугав у повітрі, від чого й воно здалося рудим.

Руде життя... А ще недавно воно було для кошеняти золотим. І пахло не їдким димом осінніх вогнищ, а смачними котлетами, смаженою картоплею і свіжим молочком.

Та враз поруділо. Поруділо холодним осіннім ранком, коли безжалісна рука кинула руденьке кошеня на рудий килим листя серед рудого світу кленів.

І тепер життя стало безнадійно рудим і тхнуло осінню.

Руде дівчисько схлипнуло. Заплутались у рудій копиці волосся руді сонячні зайчики, з рудих вій текли веснянкуваті щоками сльози.

І день був рудим. А ще недавно він здавався дівчиську золотим. І пахнув він сміхом, щастям і ще трішечки осінніми айстрами. Та байдужі хлопчачі очі дивилися сьогодні на іншу. Його рука тримала руку іншої...

Руде кошеня довірливо потерлося біля ніг рудого дівчиська. Несміливо стрибнуло на коліна й замуркотіло. І висохли сльози. Й посміхнулися веснянки.

- Золотце, моє – пригорнуло дівчисько до грудей кошеня.

І світ став золотим, бо двоє рідних та самотніх знайшли одне одного.

Золотим килимом листя під сяйвом золотого сонця йшла золотокоса дівчина, а на руках у неї вдоволено муркотіло золоте кошеня. Золотий пил кружляв у повітрі. І повітря було золотим.

...Була золота осінь.

Молода муза – 2013

copyright © gorod.dp.ua
Усі права захищені. Використання матеріалів сайту можливо тільки з дозволу власника.

Про проект :: Реклама на сайті