Згоден
Продовжуючи перегляд сайту, ви погоджуєтеся з тим, що ознайомилися з оновленою політикою конфіденційності та погоджуєтеся на використання файлів cookie.
Ср, 26 червня 2024
17:16

ПРО МІСТО

Олександр Перлатов

Народився 30 травня 1997 р. Навчається у Криворізькій гімназії №127.

Є автором оповідань, повістей, сценарію до новорічної кінострічки, статей до шкільної газети «Світанок»

Призер міського конкурсу «Проба пера» та обласного конкурсу-захисту творчих робіт у номінації «Літературна творчість», переможець міського конкурсу сценаріїв до новорічної кінострічки.

 

Північний вітер

Хоча календар підказував, що літо вже почалося, але воно якось не особливо відчувалося... Прохолодний вітер раз за разом зривався й ніби навіжений гнав у очі пил, розтріпував одяг та волосся, а потім раптово просто зникав, неначе хтось ставив його на паузу. Часом із порту лунали пронизливі гудки суден. Невпинним одноманітним гудінням давали про себе знати лічені автошляхи, що розходилися з Гельсінкі по всій Фінляндії... Лише часом монотонний гул розвіювало рокотання якоїсь заїждженої вантажівки, з вікон якої лунали улюблені шлягери 80-х...

Погода ходила розкатами грому доволі рідко, та занадто вже гучно... Все це створювало своєрідну симфонію, яка своєю немилозвучністю дратувала, але водночас чимось таки заспокоювала...

У кабінеті пана Хьоретвана, директора однієї з найбільших транспортних компаній Фінляндії, задзвонив телефон.

– Алло! Так, я уважно слухаю...

– Пане Хьоретван, тут до вас прийшли...

– Кого це принесло? Що? Ну добре, нехай заходять...

Не встиг пан директор покласти слухавку, як до кабінету, штовхаючись, увірвалися двоє молодиків – Йенс Ойрен та Нільс Тонсен. Вони стали перед столом Хьоретвана. Пан директор повагом піднявся й скептично поглянув на своїх працівників...

– Чого вам?...

– Заберіть від мене цього виродка! – в унісон промовили Йенс та Нільс.

– Та ви лишень послухайте! – Почав Нільс, розмахуючи руками, – він ледь не розтрощив мою вантажівку, хай йому грець, і взагалі – він не вміє кермо в руках тримати!!! Якого біса він тут робить!? Геть його звідси! – Тонсен хотів уже схопити Йенса та виштовхати його за двері.

– Не слухайте ви цього демона, – втрутився знервований Йенс, зарядивши Нільсові кулаком у плече. – То з нього слова не виб'єш, то кидається на людей,

– мов навіжений. Якийсь ненормальний, з психічними розладами! Та йому в неврологічній клініці Шпандау лікуватись треба!

– Та на себе подивись, тобі ж у яслах саме й місце! – Очі Нільса налилися кров'ю, він ухопив хлопця за грудки й тряс його так, ніби хотів витрясти душу

– Ідіот! – Здавалося, що зараз Ойрен вибухне від злості.

– Каторжний! Щоб тебе...

– Ану цить!!! – Рявкнув Хьоретван так, що секретарка Ханна у приймальні аж зойкнула...

– Що це все означає?! – Пан директор і собі розкочегарився. – Прийшли тут двоє дурнів, гарлапанять, не втямиш з якого дива.

Усі замовкли.

– Неврологічна клініка Шпандау! Ірод! Каторга каторжна! – кривляв Хьоретван, заглядаючи у вікно. – Значить так! – всівся він за столом і почав щось писати на папері, потім на іншому. При цьому не втихаючи, – прийшли тут, розкричалися у кабінеті директора, ов-ва!!! Друга частина Марлезонського балету, трясця вашій матері, тьху!

Хьоретван поставив дві печатки, нервово скинув окуляри, взяв папери й підвівся. – Ось вам! Дві заяви про звільнення з підписами та печатками...

Обоє парубків зніяковіли.

– Коли я поставлю на цих паперах дати, – продовжував пан директор, – ви вилетите звідси, як корок з пляшки шампанського! Зрозуміло?!!

Запанувала тиша...

– А зараз, зараз!!! – Хьоретван тицьнув на двері рукою, – геть, геть з моїх очей!!!

Обоє щезли з кабінету, як мара...

Парубки вишли на вулицю ні живі ні мертві...

– Довбур, от що ти наробив?.. Недоумок...,– чіплявся Нільс.

– Нільсе, будь-ласка, досить уже! – З неприхованим розпачем протягнув Йенс, – я вважав, що ти гарний хлопець, що ми з тобою спрацюємося... А ні. Ти як дурень себе поводиш, їй богу. Хоча, чому як, ти й так дурень! Краще б мені було з якимось дідуганом працювати, аніж з тобою, – ображено закінчив Йенс і рушив своєю дорогою...

Нільс проводжав його холодним поглядом, потім роздратовано хмикнув і собі пішов геть...

Доки їхав додому, Тонсен усе пригадував події останніх днів і свою першу зустріч з новим напарником.

 

ІІ

 

У приймальні місцевого відділення «Полар – Експресу», однієї з найбільших транспортних фірм Фінляндії, очікував зустрічі з директором Юккі Хьоретваном явно занепокоєний хлопець. Навколо нього бігала секретарка пана директора. Вона була, певно, дуже заклопотана й робила вигляд, що заклопотана удвічі більше, а тому виглядала не серйозно, а , швидше, кумедно. Дівчина залетіла до кабінету Хьоретвана й уже за мить, висунувшись із-за дверей, звернулася до хлопця:

– Ви, напевно, Йенс Ойрен?

– Так, це я. – Відповів він.

– Ох, тоді, будь ласка, проходьте!

Йенс зніяковіло підвівся й подався до дверей...

У кабінеті Хьоретвана стояло чимало нагород: усіляких грамот, відзнак, статуеток – було очевидно, що пан директор – людина, яка досягла своєї посади старанною працею. Сам він був чоловіком років так 50-ти, невеликий на зріст, завжди щиро усміхнений. У пружках його обличчя грало щось добре й по-дитячому наївне. Можливо, це приходить з віком... Пан директор простягнув Йенсові руку й щиро посміхнувся.

– О, це ви! Йенс Ойрен!? Заходьте, шановний, сідайте! Я можу вас привітати, Ви успішно пройшли випробувальний термін і цілком нас задовольняєте, тепер Ви один із членів великої команди! Вітаю!

Хьоретван вітав Йенса так, ніби той виграв мільйон фінських марок у лотереї. Сам же Ойрен був радий до нестями, він почервонів і виглядав зараз зовсім як дитина, хоча йому вже виповнилося вісімнадцять років... Хьоретван продовжував свою промову:

– Але ж я не можу одразу приписати тобі вантажівку, спочатку попрактикуйся, попрацюй разом із кимось, а там уже й побачимо. Чи не так?

– Так, Ваша правда, мені необхідна практика, – відповів Йенс...

– Ну то й добре, я зараз помізкую та підберу тобі напарника, – закінчив пан директор і почав порпатись у шухляді з теками...

Збентежений Йенс думав собі:«Зараз він мені підсуне якогось флегматичного фіна років так шістдесяти ».

– Ти будеш задоволений своїм напарником ,– запевняв Хьортеван, – він тобі сподобається!

– Ага, – розчаровано зітхав Йенс, – звичайно, сподобається...

Накопирсавшись у паперах, пан директор зателефонував своїй секретарці: «Ханно, покличте мені сюди, будь ласка, Нільса Тонсена. Гаразд? Добре».

Тим часом до зупинки під'їхав автобус. З нього вийшов невисокий, але кремезний чоловік. Навіжений порив вітру розвіяв його біляве волосся. Він абсолютно невимушено підправив зачіску й пішов, ступаючи впевнено, навіть важкувато, кожним своїм рухом ніби кидаючи виклик перехожим. Він саме прямував до філіалу «Полар Експресу» , де, напевно, працював...

...Він навряд чи виділявся з маси сірого натовпу переповненого ранкового міста. Не було чогось, чим він був кращим або гіршим за інших. Нуу-с, хіба що зайвою інфантильністю...

Сьогодні, як завжди, він прокинувся о сьомій,приготував тости та міцний чорний чай. Як завжди, побідкався на погоду: сірі, дощові, хоча ні, аж сині грозові хмари повільно повзли зі сходу. Під ними поспішав пафосний натовп. Здавалося, що фінська столиця Гельсінкі існувала лише в сірих тонах...

Він поглянув на своє відображення у вхідних дверях фірми абсолютно аморфним поглядом.

– Ну от, зараз ти його й побачиш ,– радо звертався Хьоретван до Йенса, що з розчарованим обличчям чекав «флегматичного фіна». За якусь хвилину двері в кабінет Хьоретвана розчинились і, як конвоїр з підсудним, усередину зайшли Ханна й тридцятирічний чоловік нордичної зовнішності.

– Доброго ранку, Нільсе! – Радо привітався Хьоретван, було видно, що він поважав своїх підлеглих...

Йенсу аж подих перехопило від Нільса: високий, (сто дев'яносто з гаком сантиметрів зросту) стрункий, з глибокими синіми очима, довгуватим світлим волоссям, різким і холодним поглядом...

– Доброго ранку, пане Хьоретван, – байдуже кинув Нільс, – ви хотіли мене бачити?

– Так, Нільсе! Сідай, чого ти стоїш?

Нільс усівся до столу, а Хьоретван продовжив:

– Тепер ти будеш працювати з напарником! – Із захопленням майже прокричав Хьоретван.

– Хм, – сухо відрізав білявий без жодних емоцій, – і хто ж він, цей напарник?

– Оцей милий хлопчина, – Хьоретван тицьнув пальцем у той бік, де сидів приголомшений Йенс, – тепер він буде працювати з тобою.

Йенс трохи почервонів від слів свого директора, хоча Хьоретван мав рацію: Йенс справді більше нагадував не вісімнадцятирічного парубка, а значно молодшого хлопчика. Ще більше Ойрен почервонів, коли Нільс уп'явся в нього своїми синіми, як небо над Фінляндією, очима.

– Пане Хьоретван, – із виглядом своєї абсолютної переваги саркастично почав блондин,– а коли це дітям дозволили водити вантажівки? Чи, може, Ви жартуєте?.. – Нільс зневажливо поглянув на Йенса.

Останній зніяковів. «Яка я йому в біса дитина? А він що, надто дорослий?! Теж мені...»

– Нільсе, не будь зайве критичним, – по-доброму, але з докором відповів Хьоретван, – а то ти мені всіх нових працівників відлякаєш, – уже пан директор вів крізь зуби...

Нільс ніяк не відреагував. А Йенс зробив вигляд, що він тут ні до чого.

– Ну тоді ходіть краще познайомтеся, і я чекаю вас завтра, – закінчив Хьоретван

– Завтра?! – невдоволено викрикнув Нільс, – але ж я сьогодні мусив щось відвезти! Мені вантаж на сьогодні призначено!

– Вважай, – трохи подумавши, відповів Хьоретван, – що я зробив тобі вихідний. А зараз, – пан директор показав на двері, – вимітайтеся звідси обидва .

– Вільні так вільні, – Нільс вийшов за двері, – до побачення, пане Хьоретван!

– Бувай, Нільсе!

Йенс якийсь момент «прогальмував» і шмигонув за блондином, навіть забувши попрощатися зі своїм директором...

Обидва вийшли на вулицю. База «Полар – Експресу» не справляла враження чогось особливого. Адміністративна будівля, кілька складів та великий майданчик для вантажівок. Нільс ніби навмисне не помічав присутності спантеличеного Йенса. Йому хотілося ближче познайомитися, краще дізнатися, що за людина цей Нільс Тонсен. Блондин, оцінюючи, зміряв Йенса своїм холодним поглядом.

– Що ж, Йенсе Ойрен, – невдоволено почав Нільс, – ходімо, напарнику. З цими словами білявий рушив у бік вантажівок.

– Що? – Зірвався за ним Йенс. – Нільсе! – Він ухопив Тонсена за руку, – куди це ти?

– От тобі трясця! – Нільс видрав од Йенса свою руку, – сказав же! Йди за мною!

– Ну гаразд... Ходімо.

«Якийсь він похмурий, – думав собі Йенс, – такий насуплений, як хмара, цікавий хлопець...»

Вони підійшли до п'яти вантажівок, що стояли вряд. Усі майже однакові. Усі марки «Сісу» – фінського виробника. Між усіх вантажівок одна різнилася. У неї були трохи інші передні ліхтарі, інший шильдик* та взагалі купка дрібних відмінностей. Нільсова вантажівка до того ж була, напевне, найчистішою серед усіх.

Тонсен відчинив кабіну й заліз усередину. Йенс продовжував стояти на вулиці й дивитися на вантажівку

«І чого б я отам стояв»? – Нільс глянув на Йенса та потягнув за ланцюжок тифону. Пневматичний гудок гучно рявкнув, так що Йенс одскочив з переляку. Нільс голосно зареготав задоволений своєю витівкою.

– Якого біса ти робиш!? – невдоволено викрикнув Йенс і нарешті заліз до кабіни.

– Так чого ж ти стояв там мов укопаний, га?

– А що ж мені лишалося робити!?

– А що, сам не доганяєш залізти до кабіни, клепки не стало?

Йенс подивився на Нільса, як на дурня.

 

_________

*Шильдик (просторічч. від нім. Schild – щит, щиток, ярлик, значок, табличка)

 

– Якийсь ти, Нільсе, цікавий...

Той у відповідь лише зухвало глянув на Йенса. На якусь мить у кабіні запанувала тиша.

– Отже, – сухо почав блондин, – якщо вже ти звалився на мою голову, то слухай сюди. Вантажівка, хоч не нова, та у гарному стані...

Йенс нетерпляче перепитав свого напарника:

– І якого ж вона року?

Нільс обурено зиркнув на Йенса

– Не перебивай, – було сказано «механічним» голосом, – а оце, – Нільс ударив рукою по керму, – зроблено 1976 року.

– О-го-го! Вже ж майже десять років! – Спантеличено озирнувся Йенс у кабіні.

– Хгм. – Нільс невдоволено буркнув: – А хіба вона стара? Чи занедбана?

А й справді. У кабіні було дуже затишно. Хоча кокпіт «Сісу» був простий, як двері, та, можливо, незатишний, але в цій машині все було навпаки завдяки Нільсові, який завішав спальну полицю фіранками, там само поклав невеличку м'яку подушку, обтягнув сидіння замість заводського дермантину приємною зеленою тканиною – у кабіні було чисто й затишно. На моторному тунелі лежала велика паперова карта Фінляндії з усілякими позначками та відмітками, вочевидь поставленими Нільсом.

– Хгм. Слухай сюди, шмаркачу, що я буду вимагати, – знову почав Нільс, – з вантажівкою обережно, водити людяно, ніяких «перегонів». У кабіні чисто, тому не треба лізти сюди з брудними лапами, палити та й узагалі не ставитися до вантажівки за принципом «не своє – не шкода», я вклав у неї багато сили, часу й грошей. На слові «грошей» Нільс зробив акцент і зверхньо продовжив:

– І я не хочу, щоб якийся Йенс Ойрен все це зіпсував! У разі чого – голову відірву.

Нільс був відверто незадоволений. Йенс чимось дратував його. Тонсен преспокійно їздив на цій вантажівці більше двох років і весь цей час сам. А тут з'являється хтось, хто буде ділити з ним одне кермо. Здавалося б, не так нудно буде в дорозі, і коли щось трапиться, дві голови кращі за одну! Та Нільс цього не збагнув. Йому здавалося, що Йенс зовсім незграбний і занадто вже молодий для водійської справи, і взагалі – тут йому не місце. Не зовсім приємне перше враження.

– Гаразд, годі посиденьок, – раптово зірвався з місця блондин.

Йенс, не роздумуючи, подався за ним. Щойно вони опинилися на вулиці, як Нільс скомандував:

– Завтра о шостій годині ранку чекаю тебе отут! – Гупнув ногою блондин, – і ніяких запитань. Alles klar?

Йенс зробив вигляд, що все зрозумів. « Ага, завтра отут о шостій. Це ясно».

– Тоді бувай! – Нільс кивнув і пішов геть.

Йенс ще якийсь час стояв біля вантажівки й дивився напарникові услід... Своєю незрозумілою поведінкою блондин викликав у хлопця багато запитань і неприємних емоцій. Зрештою, Йенс пішов своєю дорогою, намагаючись випхнути біляву бестію з думок...

До одного з багатьох чепурних будинків по вулиці Санделсінкату підкотив маленький пасажирський фургончик «Мітсубісі Л300» – автомобіль сімейного типу, і, на диво, з автівки вискочив Нільс – аж ніяк не сім'янин... Тонсен ухопив кілька пакетів, гупнув дверима, обдивився свою маленьку власність темно-синього кольору і гайнув до будинку...

... – Картопля, м'ясо, кукурудза, консервована кукурудза... Ммм, що ще, данське печиво і, і... Трясця їхній матері! Зубну пасту забув, ну, як завжди! – Нільс невдоволено переводив погляд з покупок, що він розклав на столі, у чек, де все це було задокументовано.

– Ну й чорт з ним... Он краще... Краще прибрати цей безлад...

Тонсен увімкнув магнітофон і як справжній господар своєї оселі взявся прибирати, хоча те, що він називав «безладом», було майже в ідеальному порядку, якому позаздрила б навіть жінка . Уже чого, а педантичності у Нільса було, хоч відбавляй....

Тим часом Йенс вирішив, що прийом на роботу – це привід витратити гроші, хоча зарплатні ще не було. Ойрен сидів за барною стійкою якогось ресторанчика і щось жваво розповідав бармену, очевидно, своєму товаришу, який ретельно полірував склянку...

Йенс залився сміхом, закінчивши свою промову. Бармен, теж молодий хлопчина, викривив губи в тонкій посмішці.

– А ще у нього така секретарка гарна, ммм, зовсім молода! – Вихваляв Йенс секретарку Хьоретвана... Бармен продовжував незворушно полірувати склянку

– А хто ж твій напарник, га?– спитав він, закінчивши скрупульозну справу.

Йенс зніяковів, згадавши блондина.

– Нууу...,– ніяково почав Йенс, вертячи в руках купюру в п'ятдесят фінських марок, – ніби милий хлопчина, не дурень, але ж якийсь похмурий, злий, невдоволений чи що, хто його зна. – Ще хвилину тому веселий і безтурботний Йенс тепер задумався, коли згадав Нільса. Хтось би інший дав блондину зовсім негативну характеристику, та Йенс не хотів цього робити. Він, як сам себе запевняв, душею відчував: Нільс не такий, яким здається. Він, напевне, зовсім інша людина...

– Ну що вдієш, Йенсе, – сухо відповідав хлопець Ойрену, – є й такі люди...

Йенс поклав купюру на стійку й посунув до бармена.

– Налий мені чогось... Як завжди...

Останній незворушно потягнув зелений папірець до себе й подивився на старенький годинник.

– Ще ж тільки друга година, а ти вже п'єш, – холодно відмовив бармен.

– Та хіба це я п'ю? – невдоволено забубонів Йенс, – ха, та хіба якийсь коктейль, у порівнянні з алкогольними напоями це «п'ю»? Ха-ха-ха, не сміши мене...

Бармен узявся до своєї справи, а Ойрен і далі ділився враженнями першого робочого дня...

По обіді Тонсен сидів біля вікна і з серйозним виглядом читав газету.

«Курс цін на нафту за «Amex Oil Index» знову збільшився...» – стверджували сухі друковані рядки... Тонсен жбурнув газету на стіл: «Знову буде дизпальне за космічними цінами»,– думав собі блондин, підперши голову рукою та дивлячись на вулицю...

Нільс повільно, стомлено, ніби вчитель після довгого робочого дня, зняв окуляри, поклав їх на стіл і на короткий момент заплющив очі. Блондин потягнувся до чашки з кавою. «Яка ж смакота», – думав собі Нільс. Він ледь помітно посміхнувся. Сонячні промені падали на його витончене обличчя. Нільс був дуже вродливим, навіть тендітними здавалися тонкі риси його обличчя, глибокі сині очі й довгасте, трохи закручене до кінчиків світле волосся. З такою вродою Нільс повинен був бути сором'язливою дівчиною, а не грубим і зухвалим парубком.

Червоне сонце, неначе величезна жарина, топилося у Фінській затоці, кидаючи останні жадібні промені світла на стомлене за день місто. Ніч обережно наступала своїми електричними вогнями, не даючи Гельсінкі заснути. Яскрава заграва швидко тікала на захід. Хвиля жовтуватих вогників накинулась на автошляхи. Місто заполонили блимаючі вивіски та підсвічені вітрини. Вони дивною світловою виставою відбивалися у вікнах автівок та автобусів. Веселі компанії остаточно розповзлися по усіляких пабах, барах та ресторанчиках...Ніщо не порушувало симфонію міста, що тихо згасало на фоні пізнього вечора. Усе це навіювало сум. Яскраві кольорові вивіски заливали світлом вулиці, приваблюючи покупців, яких на вулицях уже не було...

Грізний гудок із порту розвіяв усю тужливу німоту ночі. Десь почувся клекіт чайок... Сумний настрій важким тягарем ліг на порожні вулиці нічного міста...

 

ІІІ

 

Літо тільки-но почало свою непевну ходу неосяжними просторами Фінляндії. У чистому відполірованому сильними морозами повітрі ще відчувалася зимова свіжість, і цей ранок не вирізнявся чимось особливо, бо червоний стовпчик спиртового термометру показував дев'ять градусів за Цельсієм – було прохолодно навіть для Гельсінґфорсу*.

Сонячний диск ледачо виринав з-за обрію. Поодинокі промені заливали місто ранковим світлом. З моря тягло сирістю й свіжою рибою.

Нільс був уже в автопарку й порався біля вантажівки: відкинувши кабіну, він перевіряв двигун та основні вузли авто.

– От дурень, забув, треба ж паливний фільтр змінити, он який брудний! – бідкався Нільс, говорячи сам до себе і відтираючи руки від моторного мастила.

Неподалік майнув силует. Це Йенс. У нього велика сумка, напхана бозна – чим. Сонні очі Ойрена бігали від одного місця до іншого. Нільс зміряв його своїм критичним поглядом. «Неначе привид замку Нессельбек...». Тонсен жбурнув гайковий ключ на землю.

– Доброго ранку, – позіхнувши, мовив Йенс.

Німа пауза.

 

– Явився, – гордовито сказав Нільс замість привітатися.

___

*Гельсінґфорс – назва Гельсінкі шведською мовою, іноді застосовується самими фінами замість Гельсінкі

 

Йенс скоса подивився на блондина й подумав собі: «І що знову не так?!»

 

– Вантаж вже чекає. Наш час – наші гроші... Ходімо!!!

Не забрало багато часу зачепити трейлер, який виробила фінська фірма з дивною назвою «Нарко». Нільс хвацько устромляв у тахограф картку, а сонний Йенс лише споглядав за процесом. Блондин вирішив подивитися, що за вантаж цього разу, він витяг дорожнього листа – «з'їв» його очима.

– Ооогх! – невдоволено зітхнув Тонсен. Йенс підліз до свого напарника, аби з'ясувати причину роздратування.

– І що?– Здивовано спитав Йенс:– це горілка?

– Угу. Двадцять тон шнапсу... Тьху!– Нільс злісно жбурнув папери на торпеду.

– А хай йому... Я майже два роки сиджу за кермом оцієї вантажівки і якої тільки чортівні не возив. Але щоб горілку?!!

– Та годі тобі, хтось же повинен доправляти й такі вантажі, – заспокійливо мовив брюнет.

– Ааай!!!... Їдьмо.

– Ну то й їдьмо.

Йенс відкинувся на сидіння, намагаючись задрімати. Нільс, лаючи всіх і все, завів двигун, увімкнув передачу й повів вантажівку. Тонсен порався з громіздким «Сісу», ніби з іграшкою, тримаючи кермо однією рукою і вправно маневруючи міськими вулицями.

Йенс відкрив свої сонні очі й вирячився на Нільса, потім на дорожні знаки.

– І куди ми їдемо?

Тонсен кинув на нього грізний погляд.

– Он бачиш?! Лахті, Ювескуля, Оулу – все правильно!

Він різко викрутив кермо та затиснув дроселя, так що вантажівка рипнулась. Від цього Йенса ледь не викинуло з сидіння. Ойрен з острахом подивився на дорогу, що швидко бігла під колесами.

– А не швидко ми їдемо? – з дитячим страхом в очах запитав брюнет...

– Та хіба це швидко? Нещасних вісімдесят кілометрів за годину! Це нормальна швидкість для цього тарантасу. Але, якщо враховувати, що за кілька годин ми повинні бути в Куопіо, то треба їхати так!

Нільс ударив педаль, і вантажівка почала швидко прискорюватися. Тонсен імпульсивно увімкнув останню передачу – двигун загарчав, а до кабіни увірвався холодний північний вітер.

– Ну й різкий же ти водій, – мовив Йенс з тонкою посмішкою на губах.

– Не вчи вченого! Краще привезти вантаж завчасно, аніж отримати прострочку!

Тепер Нільс тримав кермо обома руками, але без напруги, легко, ніби граючись. Вантажівка м'яко йшла по лівій смузі, час від часу обганяючи інші фури й автобуси, а інколи й легкові авто.

– Так, малий, ти б ліг відпочив,– дивлячись на дорогу казав блондин, – Ні живий ні мертвий. – Сьогодні й тобі доведеться попрацювати. Не на екскурсію приїхав.

Йенс ще якийсь час подумав і поліз на спальну полицю.

– Ооо! Тут і подушка є!

– Агов! Не чіпай ти ту подушку, вона не твоя ?

– Та що я з'їм її чи що? – іронізував Йенс, мостячи свою голову на подушці...

– Ні, ні, ні! Ну хто ж тебе знає?

– Ну тоді я поки засинатиму, буду думати тільки про гарне й приємне, аби Нільсові, його величності, тут гарно спалося! – Знову вдався до іронії брюнет...

– Ох-ох-ох! Ну, зачекай, я ще задам тобі! – Нільс витримав паузу, – будеш тут занадто іронізувати, займеш моє місце!

Лише рявкіт двигуна «Каммінз» розвіював тишу...

Не надто цікавою була дорога до Куопіо. Широке шосе в якусь мить перемінилося на звичайну нічим не примітну дорогу. Хейнола, Піксемекі, Суоненйоккі... Одне за одним пролітали міста. Двадцять тон шнапсу летіли на північ. Шлях з обох боків щільно облягали сосни, ялини, усілякі чагарники, а часом – дуби та клени. Темний ліс тягнувся в усі сторони, скільки ставало ока. Де-не-де виднілися невеличкі озерця, що таємничо виблискували на сонці. Сотні таких маленьких озер, численні заплави та броди з болотами займали чимало фінських територій: Кескі-Суомі, Куопіо, Хьоме, Міккелі...

Коли Йенс прокинувся, побачив у вікні якісь склади, інші вантажівки, причепи... Нільса в кабіні не було... «Напевно, вже Куопіо, – думав собі Ойрен,– а цей білявий десь вештається...» Йенс вийшов на вулицю. Типова автобаза. Метушня, люди з документами, вантажівки, контейнери, причепи... Хто не знає, навіть на відрізнив би, це фінське Куопіо чи, наприклад, данський Сількеборг...

Незабаром, немов з – під землі, десь узявся Нільс. На його обличчі була розчарована міна.

– Що сталося? – З неприхованим здивуванням запитав брюнет.

Нільс мовчав.

– Нільсе? – Протяжно мовив брюнет, поклавши напарнику руку на плече, – чи все гаразд?

Нільс мовчки підвівся.

– Не липни до мене, – сухо відрізав блондин...

Йенс поглянув на нього великими від здивування очима:

– Це я липну? Ха, дуже ти мені потрібен...

Йенс ображено склав руки й одягнув на обличчя не менш ображену міну...

– Фірма «Тельян Кульджетус» не має вантажу з місцем доставки місто Гельсінкі, аби задовольнити ваше прохання, – кривляв Нільс противним голосом, – там така тітка сиділа, років сорока, огидна, оце вона мені таке викинула! – Роздратовано відповідав блондин. – Де-факто мусимо гнати за чотириста верст порожню вантажівку!

– Так,– непевно почав Ойрен,– зателефонувати хіба що Хьоретвану, він розбереться, можливо, знайде щось тут? – Йенс керувався дитячою логікою, ніби Хьоретван усе зможе розставити по полицях, мовляв, директор – поважна людина!

Нільс повів свій погляд кудись убік.

– Телефонував я цьому директору, це все одно, що воду в ступі товкти, каже, ну, женіть порожню...

«І чого ж він такий «колючий»? І тітка йому огидна, і я липну, і Хьоретван –не такий директор, це починає набридати»,– думав собі Ойрен.

– Нільсе, – веселою розпочав брюнет, – ти хіба не в гуморі, що ж ти такий нелюдимий другий день поспіль?..

Йенс підвівся й підійшов ближче до Нільса. На обличчі Ойрена грала весела щира посмішка. У очах було щось добре, дитяче. Нільс поглянув на це наївне обличчя перед собою й саркастично всміхнувся.

– Я бачу ти аж надто в гуморі, – крізь зуби витравив Нільс їдким голосом, – от зараз сядеш зі своїм «гумором» за кермо. І не треба робити милих дитячих оченят... Kommen auf !

Нільс узяв Йенса за плечі, розвернув і підштовхнув у бік вантажівки, при цьому не приховуючи злісної посмішки...

Ойрен мовчки зайняв водійське місце, із явним задоволенням узявся за карболітове кермо і на якийсь час затримався у такій позі.

– Це все, на що ти здатен? – Нільс ледь чутно всміхнувся, – годі сидіти! Їдьмо вже...

Ось старенький «Сісу» з непевним брюнетом за кермом вийшов на трасу. Йенс неспішно вів вантажівку, не більше шістдесяти кілометрів за годину, уважно дивлячись на дорогу й міцно тримаючи кермо обома руками. Увесь цей час Нільс нудьгував на місці напарника. І йому це все вже набридло.

– Ох, та що ж це за неподобство, га!? – невдоволено загорлав Нільс, перекрикуючи шум з відкритого вікна й рокіт дизельного мотору, – Йенсе, та що ж ти такий повільний, ах, всі ж фіни такі неквапливі загалом, – задумався Нільс, – як естонці й шведи. – Нільс казав це, ніби не визнаючи себе фіном.

– Йенсе, ти можеш швидше? Йенсе, Gas , Petrol , Ja ! Petrol , Petrol ! – декламував блондин німецькою мовою.

– Нільсе, а ти хіба не фін? – Причепився Йенс до попередньої фрази напарника.

– Я?! – Нільс виглядав гордовито в цей короткий момент. – Я – датчанин!

– Датчанин???...

– Так, з Денмарку, давай прискорюй цю залізяку! – Із запалом казав Нільс, бажаючи їхати швидше...

– Нільсе, аби перейти нагору*, треба витиснути зчеплення й перегазуватися?

Блондин поглянув на свого напарника, як на дурня.

– І ти цього не знаєш?! Звичайно, зчеплення, газу та вгору!

– Та вже знаю, чого ж ти кричиш?! – невдоволено відповів Йенс.

– Та хто ще тут кричить?

– Та ти ж! Не хто інший!

Дитячі карі очі Йенса зустрілися з холодним і гострим поглядом Нільса

– На дорогу дивись, довбня, а не на мене!

Йенс поглянув на дорогу, «Сісу» мчав прямо в корму іншої вантажівки. Йенс закляк, не в змозі поворухнутися чи то від страху, чи розгубившись...

– Ах ти ж, придурок малолітній! – У розпачі крикнув блондин і, хвацько перелізши моторний тунель, немов окоп, ухопився за кермо й натиснув на Йенсову ногу, що саме стояла на педалі гальма.

________________

Нагору* – тобто, на верхній ряд коробки швидкостей.

 

Вантажівка подалася вправо, злетіла на узбіччя й, «клюнувши носом», різко зупинилася й заглухла... Обидва парубки, з невимовним жахом дивлячись поперед себе, сиділи в абсолютній тиші...

– Ідіот! – Викрикнув Нільс, вискакуючи з кабіни.

Йенс продовжував триматися обома руками за кермо, намагаючись зрозуміти, що сталося момент тому... Зрештою, він подався геть з вантажівки. Підбіг до Нільса. Той стояв, спираючись рукою на кабіну, й важко дихав. Перед його очима в одну мить промайнуло все життя: і його дитинство на колесах батькової вантажівки, і юнацькі мрії про затишний дім та сім'ю, і та страшна аварія, що забрала в нього єдиного друга, єдину близьку людину в усьому світі – батька. Він ніби знову повернувся в той день і знову відчув свою безпорадність.

– Нільсе! Нільсе, все добре? Що з тобою? – Йенс узяв Нільса за плечі й зазирнув йому прямо в обличчя своїми зляканими великими очима.

Нільс, мов розлючений звір, кинув на брюнета лихий погляд.

– Що зі мною? – загорлав блондин крізь істеричний сміх, – ти ледь не розтрощив вантажівку і не вбив нас. І ти ще запитуєш, що зі мною? Та я тобі зараз...

Великий, неначе молот кулак просвистів біля вуха Йенса й врізався в причеп вантажівки.

– Просто нема якого біса дітям робити за кермом!!! Забирайся геть від мене, і якщо хочеш водити, то де інде! А краще взагалі забудь цю справу!!! – Крикнув Нільс не своїм голосом.

Черговий порив вітру, розвіяв тишу драматичної сцени. Йенс підвівся й, похитуючись, дивився на Нільса. «Я дитина? Це мені не варто водити? Мені треба забратися геть? Забиратись геть від нього?». Йенс зареготав, як не сповна розуму. Слова Нільса точно влучили йому в душу, як клинок, що залишив жертві глибоку рану. Брюнет шалено ухопив Нільса за горлянку й гаркнув йому прямо у віч:

– По – перше, я! Я доведу, що такий же водій, як і ти, а то й кращий! А по друге, друге!... Ти, ти, ти!!! Каторжний, ти взагалі знаєш? Знаєш щось, окрім того, щоб ображати інших? Недоумок! У тобі є хоч якісь людські якості?! Є, я тебе питаю???

Йенс сильніше стиснув руку на Нільсовій горлянці. Останній глухо прохрипів і взявся за Йенсову руку, але не збирався прибирати її. Нільс мовчки слухав Ойрена, дивлячись йому прямо в обличчя, але не бачив свого розлюченого напарника. Зі спогадів знову виринув образ батька і його благальний погляд останньої миті життя.

– Тонсен, хай тобі трясця, я знаю тебе не більше двох діб. Та я переконався в одному...

Йенс знову поглянув на Нільса. Порожній погляд синіх очей... На обличчі білявого не було зовсім ніяких емоцій... Здавалося, Тонсен не здатен відчувати й переживати...

– Ти не людина! – знову крикнув Ойрен не своїм голосом, – придурок! Пропади ти пропадом!..

Йенс опустив руку й сів прямісінько на землю... «Невже, невже всі люди, такі цинічні... Як взагалі можна бути таким?.. Хіба це людина? Ні. Це вже не людина, а так, просто істота...»

Двигун старого «Сісу» стомлено завівся... Йенс заліз у кабіну. Він був розбитий і роздратований. Нільс вивів вантажівку на дорогу, вона неквапливо рушила в бік Гельсінкі... Йенсу було боляче, та він не відчував фізичного болю, значно гірше було в душі. Він поглянув на блондина. Нільс обома руками тримався за кермо. Його обличчя було стривоженим. Йенс здивувався. Він такого не очікував... Тонсен відірвався від безкінечного асфальтового шляху й поглянув Йенсу прямо в очі. Якусь мить здавалося, що біль Нільсових очей струменем виривався назовні. Невже Нільс переживав?! Але злість і байдужість, як і все Нільсове життя до цього, знову взяли верх над почуттям провини...

До Гельсінґфорсу залишалося чотири сотні верст. Жоден з них не проронив ані слова, доки старенька вантажівка рухалась на південь...

Молода муза – 2013

copyright © gorod.dp.ua
Усі права захищені. Використання матеріалів сайту можливо тільки з дозволу власника.

Про проект :: Реклама на сайті