Згоден
Продовжуючи перегляд сайту, ви погоджуєтеся з тим, що ознайомилися з оновленою політикою конфіденційності та погоджуєтеся на використання файлів cookie.
Ср, 26 червня 2024
17:05

ПРО МІСТО

Владлена Скаченко

Народилася 04.08.1993 р. Навчається у Дніпропетровському національному університеті імені Олеся Гончара (факультет суспільних наук і міжнародних відносин).

Талісман

Синіми нитями світиться щастя,
Сонце на ньому горить з бурштину.
Цю дивину на гаряче зап’ястя
Зранку сьогодні вдягну.

Буду безжурно тушити руками
Кожен пахучий маленький сірник,
Щоб мій світанок не вичах з роками,
Запал у грудях не зник.

Маками випишу простір буденний -
Іншого кольору в мене нема,
А на долонях орнамент вогненний
Випече доля сама.

Знаю, дорога - затемнена й довга,
Марно шукати в речах талісман.
Тільки любов нас підносить до Бога,
В ній - наша сила й талан.

У домі моєму

Вривається вітер у вікна розбиті –
І я відчуваю, як сходить трава;
І душі, і двері тут завжди відкриті
Тому, хто віднайде в примарному світі
Для пісні моєї слова.

Мій брат народився сліпим музикантом,
Провидиці-сестри читають думки,
А ворог і друг володіють талантом,
І зведено дім наш останнім атлантом
На хвилях живої ріки.

У домі моєму золочені ставні,
Іскриться в лампадах прадавній вогонь.
Тут сяйво не сліпить і струни не ранять,
І кожне пробудження, наче останнє,
На тлі нескінченних безсонь.

У домі моєму в орнаментах стіни,
А сни – всепроникні до дна самоти.
Тут списані кров’ю полотен сивини
І медом наповнені чаші із глини
Для тих, хто ще має прийти.

Лягли покривала пшеничним кордоном
Між раєм і болем на карту життя.
Пливе за плечима повітряний човен,
Відлунням небес і сузір’ями повен –
Чекай на його прибуття!

Знов шлях до майстерень проходить крізь терен,
Здаються німими багаті жнива...
Спинись, подорожній, – і будеш ти певен,
Що тут виривається пісня із зерен,
Нетлінна і вічно жива!

Місячне затемнення

Із-під ніг витікає земля,
Розчиняється світло між пальцями,
Тільки видно, як сонце здаля
Потонуло у морі окрайцями.

Опустилися тіні з плечей
Ледь холодними стиглими гронами -
І потік серпокрилих ночей
Відгукнувся в мені передзвонами.

Розімкнулись небесні степи:
Сиплють квітами первісно чистими,
Із вінка мого виймуть шипи
Білі сни, що ростуть гостролистими.

До світанку дві тисячі миль,
Понад бронзовим ликом затемнення;
Подих мій заблукав серед хвиль,
Де примирення, наче повернення.

Колір літа

Лежать навколо зорі, наче персні,
Розсипані на чорне полотно,
І повний місяць сльози безтілесні
Розплескав на відчинене вікно.

Липневу ніч, гарячу і духмяну,
Налиту абрикосовим вином,
З-за пазухи сьогодні я дістану
І покладу на пам'ять у альбом.

На дні шухляди спогад не зітліє;
Хай рік мине, а, може, навіть два.
Мій колір літа, вірю, ще зуміє
Зігріти серце друга до Різдва.

***

Ти затримай на мить
Аромат терпкуватий акацій
Щоб на пасма твої
Він солодкою тугою ліг
Щоб огнисті потоки плеяд
Протікали крізь лінії пальців
І блакитними нитями грацій
Колосився навколишній світ

Ти поглянь
Над землею ідуть
Хмари перисті
Рівні і чисті
Білий цвіт на залізному листі
На бетонних деревах ожив
Ще багато лишилося див
У живому природи намисті
У тендітності вій променистих
На світанку нової доби

Чар-зілля

На захід сонця приходь дивитись,
Лежить за обрієм мідний щит,
А десь позаду серпневий місяць
Пустив стрілу у густий самшит.

Німі дерева вдягли халати,
Летять смарагди у теплий мох,
Ти знаєш сам, які трави брати –
Готуй чар-зілля одне на двох.

Твоя сорочка колише тіні,
Блакитним шовком горить рукав,
А очі в тебе – до болю сині
І надто вільні, якщо не знав.

Ми – золоті польові вітрила,
Сухого моря живі човни.
Тут невичерпні наш дух і сила.
І до цвітіння,
І восени.

***

Так глибоко у пам’яті моїй
Два злами крил над сонячним зенітом,
Над морем березневим заповітним
У небо віддзеркалюють прибій.

Так високо у пам’яті моїй
Два дерева підводяться над світом,
І видно, що сплелися їхні віти
На скелі незворушно голубій.

І байдуже, що морок мовчазний
Лежить тавром на сходинках щербатих.
Мені не страшно по землі ступати,
Відчувши дотик внутрішніх стихій.

Осіння рапсодія

Зоріє над кленами усмішка Бога,
Півсвіту завмерло у тихих заплавах,
Заплутався вітер у снах золотавих,
І, може, назавжди зникає тривога...

Це осінь, це осінь, легка і незрима,
Колише долонями вранішні води.
Я п’ю їх плечима, устами й очима,
Я п’ю їх душею ковтками свободи.

Повільне й високе розпечене сонце
Олією в небі вирує густою.
Я знаю, хтось думає разом зі мною...
Безмовне світило, скажи мені, хто це.

Щодня зустрічаю, як день неозорі,
Ті очі-зерцала фіалково-сині.
Я знаю, я вірю – в бездонному морі
Сьогодні чужі ми, а завтра – єдині!

***

Що ховаєш в глибоких очах ?
Може, відчай, а, може, тривогу...
Навіть день – яснокрилий Пегас не дістане їх дна.
Хто тримає вогонь на ножах
І шука життєдайну вологу,
Не віднайде спасіння у ній –
Надто чисті її імена.

Чорний погляд північних завій
Знов приносять від тебе циклони,
Їх арктичні закони несила пізнати сповна.
Сонце жовтими німбами світла
Закотило в зіниці корону
І розтало у крові земній,
Як отрута у краплі вина.

Мідні змії живуть у раю,
Щоб наврочити нам розставання,
Дня і ночі одвічне вінчання спинити на мить.
І, здалось, я стою на краю
Надостаннього неба світання,
Де так гірко давались зізнання
І так легко згубити їх нить.

***

Гудуть дроти, неначе нотний стан,
Пустельний вітер на колінах молиться,
І попелястий звихрений туман
Здіймає горлиця.

Густе повітря з присмаком смоли
Хвилястим жаром до обличчя тулиться,
Здалось, до неба руки простягли
Мій дім і вулиця.

Шалений сплеск, в очах червоний пил,
Глухим ударом знітила околиці
До рук прикута пара сизих крил,
Немов у горлиці,
Немов у горлиці.

***

Чи відають люди як вітер говорить,
Пустивши в долоні неонові сни,
Як тихо шепоче смарагдова повінь,
Як місяць оркестрами срібними повен
За ніч до нової весни.

Ростуть між віками небачені храми,
Під склепами їх невідома душа,
Прекрасна до болю, жива до нестями,
Торішню траву огорнувши руками,
Свій погляд у нас залиша.

Спинилась планета послухати тіні,
Застигли навколо її голоси.
Як легко людині в своєму цвітінні
Розгледіти лінії світу в камінні,
Зійшовши на берег краси.

Пульсує повітря у звуках містерій,
Виплескує жар із земного котла.
Нові сподівання у зоряно-щедрій,
У звихрено-дикій колисці матерій
Сьогодні згорають до тла.

Клекоче у грудях кармінова піна
І східну корону зрива з далини.
Відступить від людства натура зміїна
І сонячні струни вростуть у коліна
За ніч до нової весни.

Молода муза – 2013

copyright © gorod.dp.ua
Усі права захищені. Використання матеріалів сайту можливо тільки з дозволу власника.

Про проект :: Реклама на сайті