Згоден
Продовжуючи перегляд сайту, ви погоджуєтеся з тим, що ознайомилися з оновленою політикою конфіденційності та погоджуєтеся на використання файлів cookie.
Сб, 30 листопада 2024
06:59

ПРО МІСТО

Козлова Таїсія

Дата народження: 10.04.1992 р.
Місце проживання: Дніпропетровськ
Освіта: Навчаюсь в Дніпропетровському національному університеті ім.. О.Гончара; спеціальність: українська філологія.
Хобі: Психологія, журналістика.
Творчість: Пишу українською і російською мовами. Призер обласних конкурсів "Молода муза" (2009, 2010), "Україна є!" (2011). Фіналіст конкурсу "Літературна надія Дніпра" (2011).
Співавтор збірників "Юності омріяні шляхи"(2009, Дніпропетровськ), "Віддзеркалення небес" (2010, Дніпропетровськ), "Україна є!" (2011, Дніпропетровськ), «Профтехосвіта творча і натхненна» (Дніпропетровськ, 2010)

День прозорий тане на долонях…
В ньому все – в цій миті щастя суть.
Молодість шалено б’ється в скронях.
Й ноги, як заведені несуть.

Перевулки, вулиці, проспекти…
Люди скрізь під чий бажаєш смак.
Джинси, куртка і рюкзак потертий…
Тупіт ніг… І лише ти не в такт.

Ти біжиш, пунктиром шлях позначено,
Електричка, ніч, білет… Мабуть,
Тільки це сьогодні має значення –
Ти – додому… Ти – туди, де ждуть…

***

Тоді було таке яскраве сонце…
І, не повіриш, дощ… Шалена злива.
І я не знала, чи то просто сон це,
Чи просто щастя… Промінь мерехтливо
Торкався вікон, заливав собою
Усю кімнату… Сіру і буденну…
І стигла кава… Пахла гіркотою
І невловимо радісним натхненням.
І на столі лежала купа книжок,
Якихсь листів, вчорашні в’ялі квіти,
І календар висів… І ліку тижням
Було замало, щоб себе змінити…
Звільнити голос… тихо заспівати,
І покохати так, як ще ніколи…
Та дощ ішов і я була в кімнаті –
Стелилось сонце, килимом додолу…

***

Кохати… Господи… Щасливого польоту!
Хай серце вірить тим ясним очам,
Що сяйво випромінюють навпроти…
Ті очі й серце схожі… Бо кришталь

Обох речей цих легко погубити.
Молюсь за них, за нас, за кожен подих…
Цей час – то маляр наш талановитий,
Та безталанний…. Я вже знаю, хто ти!

Мій сонячний, смішний і необачний!
Яскраве світло нам щекоче вії…
Світ божевільний…. Можна це пробачить,
Бо ми такі ж… по-іншому не вмієм.

***

Ти знаєш, це залежить не від мене…
Цей сніг, годинник, очі ці ясні.
Кохання це набридливе й шалене.
Це не для мене все… Не по мені.

Ти знаєш, це занадто… Ці будинки
Вже втратили яскраві кольори.
Лиш сяйво ліхтарів і ці сніжинки,
Що у повітрі креслять вектори,

Їх прикрашають… Тихі і самотні
Вони стоять, покинуті людьми.
Так, вікна в них засвітяться сьогодні….
Але те сяйво ввімкнемо не ми.

І ми разом не зробимо нічого
Вже абсолютно в цім смішнім житті…
У кожного із нас своя дорога.
Господь з тобою… Дякую… Іди.

***

Над цим папером плакала, дурненька...
Просила: «Вірте! Вірте хто-небудь…»
Вона й сама не вірила, мабуть,
Перлини щастя клала в свою жменьку,
Перебирала… В їхніх переливах
Свою шукала неповторну суть.
Спішачих ждуть… Вона була щаслива!
В гонитві ноги дряпала до крові,
Вселеній всій клялась в своїй любові…
Та чи потрібна ця пропаща сила,
Злеліяна наївністю й брехнею,
Цей плід, який під колбою зростили?...
Оцьому світу? Ні… Таким не вірять…
Що може дати людям персонаж,
Чия душа, немов вікно-вітраж?
Ховає снігу барви ніжно-білі,
За склом байдужо – різнокольоровим,
Яке від часу і нудьги зітліло,
І вже ніколи не засяє знову…

***

Здається, залишилось зовсім мало,
Вдихнути вітер… й все… На повні груди!
Вдихнути так, щоб місця вже не стало
Любові цій… Щоб ця лиха застуда
Минулася нарешті. Так любити
Не можна, мамо. Це веде в нікуди…

Здається залишилось небагато,
Лиш широко відкрити свої очі,
І подивитись в небо винувато…
І хай душа до нього прошепоче:
«Спасибі, Боже… Але так любити,
Напевно вже не зможу і не схочу…»

***

Вікно у світ… Чи то лише на вулицю?…
Лапатий сніг сідає на дахи.
Згадати б, що мені сьогодні снилося?
Не пам’ятаю… Тиша навкруги…

Лиш стук годинника і цокання невпевнене,
Наповненого вірою і власного
Свойого серця… Дай йому зеленого!
Червоний цей, ти знаєш, так невчасно.

Два звуки… Час і серце… Різні виміри.
Час розбива наївність у серцях.
А не самі серця… Він не вбиває віру в них,
Бо віра в серці тліє до кінця.

***

Ти тільки вір у мене…. Вже ніхто не вірить
В те сонце… Сонце, що в мені згаса.
Воно ж іще не стало зовсім сірим…
Вона палає ще… Його краса

Брудна і повсякденна, ще існує…
Вона жива іще… Нехай вже не свята,
Та раз молитву каже й Бога чує,
Раз Біблію побожно ще листа….

То значить ще не втрачено нічого…
Лиш тільки маска щастя… Що ж, дарма…
Дарма оці кімнатки й коридори,
Це місто сіре… Гріш йому ціна.

Моя весна ще прийде… Диким звіром
Розірве клітку, дремене у ліс…
І там впаде, як ранена, в зневірі,
Щоб знову повернутися колись.

***

Вже про кохання не пишу, стираю файли
З своєї підсвідомості. Дарма?…
Не скаржусь на минуле, відпускаю.
Хай помира собі. Його нема…

Що пам'ять ця? Яка ціна цим нервам?
Розмовам, клятвам, мріям і безмірі
Безвимірного щастя? Ці резерви
Банальними вже стали…. Їм не вірять…

Ти знаєш, пафосом вже люду не здивуєш,
Не купиш їх… Бо гріш йому ціна.
Цей світ такий: як серце вже даруєш,
Даруй хоча б із платини, як златого нема.

***

Відпускаю минуле із першим обірваним листям,
Хай летить в небуття і згорає в огні разом з ним.
В ніч останню осінню Йому я бажаю присниться,
Хай побачить мене, так вже бути… І стане чужим.

В цім житті відпускати ми маємо все, що не наше,
Вибачати його з чистим серцем, бажати добра…
Як би там не було, переповнює час наші чаші,
Чи терпінням, чи щастям… - то доля сама обира.

Ми ж лише обираємо кут, точку зору, світогляд і віру,
І у цім нам ні доля, ні влада… Ніхто взагалі не суддя!
Лише совість своя, лише небо блакитне безмірне.
А ціна цьому вибору певно і є ВСЕ ЖИТТЯ.

***

Ти кажеш, що кохати по-вкраїнські,
Це якось по-простецькому і дико?
Що в цім коханні цінять дуже низько
Звабливості мистецтво превелике?

Запам’ятай, любов не обирають.
Стежину кожен топче сам свою.
Мені ж миліше: «Я тебе кохаю»,
Замість твого банального «Люблю».

Мені ж миліші темно карі очі,
Його слова… Джерельні, як вода.
Ти знаєш він таки чудовий хлопець,
Він вірить в мрію, він усе б віддав

За право бути іншими почутим,
За право в цій країні щось змінить…
І він змінив… Мене змінив… Мене розпутав…
Його мабуть не можна не любить.

Бо в нім, напевне, все в чім я зростала,
Чим я жила… Напомацки ішла
І ідеал свій вкрадений шукала.
Спасибі, Боже, я його знайшла.

***

Банальные стихи, слова, и обещанья…
Здесь все обречено в ничто испепелится.
Утопии ведь были красивыми мечтами,
С рожденья обреченными разбиться…

Мы были ведь детьми… Ты помнишь кем мы были?
Какими чудесами мы полнили сердца?
Теперь мы подросли, мы души наострили,
Из ангела святого мы сделали стрельца.

Мы прожили так мало… плохому научившись,
И совесть мы подальше, поглубже прячем вглубь.
Мы молимся теперь, не так как мы молились,
Беспутно вдаль идем, не видя рядом путь…

Простите, небеса... людей, за все земное,
Несовершенность наша воздастся нам не раз…
Ну а пока мы кружим, как листья над водою,
Танцуя свой последний, свой самый первый вальс.

***

Девочка, отбрось свою наивность,
Нынче это шутовской наряд.
Если больно – гордой будь и сильной,
Все терпи… Не воротись назад.

За душой неси поменьше груза,
Станет он обузою в пути.
Обманули? Предали? И грустно?
Слезы вытри, и вперед иди!

Чья-то грусть, как из двора котята,
Никому ни грамма не нужна,
Подойдут, из жалости погладят,
И прогонят… Выживай сама!..

Девочка, сожми покрепче чувства
В сильные стальные кулаки…
Что страшнее: Боль иль просто пусто?
В спину нож иль не подать руки?

Девочка, тебя предупреждали:
Меньше драмы и высоких мыслей.
Души, как твоя, огнем пылают,
Но они сгорают слишком быстро.

***

Не нужны мои тебе ученья,
Да и кто я, чтобы жить учить?…
Будущим великим поколеньям,
Что могу в сегодняшнем добыть?

Непутевый я недомечтатель,
Ни до неба мне, ни до земли,
Жизнь свою, как будто, просто кстати,
Проживаю, тиская в стихи…

Запуская в них седые нити
Грустных мыслей и пустых надежд,
Выдирая с будничных событий,
Хоть какой-то скудный интерес.

Понимаешь, я таких душевных,
Как и я, всем сердцем ненавижу…
Ведь у нас по жизни только стены,
Лабиринты, путаницы, крыши…

Нет у нас ни атома свободы,
Света нет… лишь мелкие пробелы…
Каждый с нас по своему особый…
Жить учить?... Нет, я бы не посмела…

***

Я писем не писала на деревню,
И мало приезжала, извини…
Дедушка, пусть белый куст сирени
Хоть немного скрасит твои дни.

Дедушка… Мне не с кем говорить,
Я кричу им, а они не слышат.
Ничего во мне уж не болит.
Сердце старше стало… Бьется тише.

Дед, наверно ты меня запомнил
Крохой вовсе… Маленькой дурехой.
Как качал меня в своих ладонях,
Как учил ходить меня дорогой…

Милый мой… Я маленькой была.
Я не понимала… Я шутила…
А теперь бы слушать до утра
Жизнь твою… Но предо мной… могила…

***

Если я не уйду, то ты лучше тогда прогони меня,
Обижай меня, зли… Но не злись на мои обвинения…
Не суши моих слез, просьб не слушай… Ты знаешь, я сильная.
Я пойму все потом… И «Спасибо» скажу, со временем.

Если я не уйду… И останусь быть просто счастливою…
Без домов, телефонов, печатей…. И даже без имени.
Вся в любви буду жить, от других весь Наш мир изолировав…
Я прошу помоги… И навек от себя прогони меня.

Если вдруг мы с тобой станем болью одной неделимою,
Свяжем души в узлы, станем целым одним… Обреченные.
Ты поймешь, так нельзя… И в тот миг от себя прогони меня.
Я уйду… Все пройдет. Отболит. Жизнь наступит спокойная.

Мы сумеем любить… Слава Богу, без самозабвения…
Снова станем гадать на любовь по ладоням и линиям.
Часто будем грустить… И прошедшим кормить вдохновение.
А пока мы с тобой…. Я еще не твоя. Обними меня…

***

Пустота отзовется в тебе безысходным и раненным эхом,
Ты же знаешь, как больно, растить в себе это создание…
В коридорах души объявления вешать на стенку,
И разыскивать в них что-то больше, чем просто печальное.

Ты же знаешь, что значит влюбляться в кого-то пропащего,
И надеяться с ним, на совместное ваше спасение.
Из мечты выдирать тряпочки своего настоящего,
И укутывать в них свою душу от ветра осеннего.

Ты же можешь молчать, видя страхи глазами стеклянными,
Но ты мучаешь ум мелочами обыденной сложности.
Ты умеешь казаться веселой и очень забавною,
В тот момент, как стоишь у бездонной душевной пропасти.

Ты простой человек ХХI чудо - столетия,
Календарь на полжизни расписан различными планами.
Только что-то столь важное мамою в детстве пропетое
Временами случайно ты стерла с системной памяти.

***

Я полюбила в нем ту бытовую мудрость,
Которой мне по жизни не хватает…
Моя душа под небом ищет чуда,
А он Землей уверенно шагает…

Я б не смогла быть с ним будь он художник,
Иль музыкант, или поэт, писатель…
Мне ласкова его земная нежность,
И бережность нечаянных объятий…

Мне радостно, когда меня он слышит,
А я ему стихи свои читаю…
Парою скажет ласково: «Глупышка!
Ведь жизнь земная вовсе не такая!»

И он землею дальше… я по небу…
И мне не быть вовек его женою…
Но все ж, не грустно… Знаю, где б он не был
Пусть взгляд поднимет… я над головою…

***

Всевышний, много боли в жизни этой,
Но я не жалуюсь ни капли… Я молюсь,
И жизнь свою, как чистую монету,
В ладонь твою покласть теперь стремлюсь.

Я влюблена безумно в эти дали,
И в тех, кто вечно по судьбе со мной,
Я благодарна тем, кто в миг печали,
Шептали мне молитву за спиной.

Всевышний мой! Со мною те, кто любит,
Ведь ты их сам мне в жизни подарил!
Они, наверно, даже и не люди,
А Ангелы-хранители мои.

Молюсь тебе, Господь! Храни их души,
Ведь чище и святее в мире нет,
Тех, кто любовь свое дает наружу,
А боль и слезы хоронит в себе.

***

Мы люди, не узнавшие напастей,
Кричащие о вечном и высоком,
С своими идеалами о счастье,
С своей моралью, и врожденным долгом.

Мы люди, ожидающие завтра,
Ведь только в нем, все будет так, как нужно.
Мы грустные, но не умеем плакать,
И открывать сторонним свою душу.

Мы «самые» всегда, и то что с нами
То «самое». Пусть даже и плохое.
Мы так больны. Неизлечимой манией
Величия. Больны сами собою.

У нас всегда есть масса оправданий,
На то, что в наших чувствах много фальши,
Любовь воспринимаем мы как данность,
Не как святое, как то было раньше.

Мы люди, не узнавшие трагедий,
Трепещущее о мирах. Мы гордые…
Мы предаем, воротим взгляд от неба,
И вечно остаемся одинокими.

***

Вам весело, бесчувственные дети,
Залив свои безжалостные очи
Вонючей водкой, забивать до смерти
Собаку эту… Ноги уж волочит,

Хребет поломан, воет, громко плача,
Вздрыгает под ногами, скуля к Богу,
Стекают слезы мордою собачей,
Вымаливая жалости убогой.

Но что вам Боги? Гадкие ребята,
Запичканы домашнею опекой…
Вам жизнь её не прибыль, не утрата,
Пусть подыхает, иль живет калекой.

Вам надоест гатить её ногами,
Хмель отойдет, и вы слегка уйметесь…
И «по-приколу» в мусорную яму
Её как вещь укинув, в дом уйдете.

Она просила хлеба, что ж, простите…
Не сберегла вас мама, виновата.
А вы под утро, гады, посмотрите,
Лежат мертвы… И сучка, и щенята…

***

Я буду помнить тех, кого любила…
Пускай они растаяли вдали…
В душе навеки те, кто дал мне крылья,
Ведь с ними в небо, а не по земли.

Я буду жить, храня в воспоминаньях,
Кусочки счастья, дареного теми,
Кого уже давно нет рядом с нами,
Которых у меня украло время.

Тепло мне будет зимними ночами,
В минуту боли и земной обиды,
Касаясь фото мерзлыми руками,
Я буду помнить то, что позабыто,

Утрачено и стерто временами,
Так бережно укутанное где-то…
Ах до чего несовершенна память…
Как коротко у жизни длится лето!

Я больше никогда не буду плакать,
Тянуть назад за нитку то, что было,
Хватать кусками и за душу прятать…
Я буду помнить тех, кого любила…

***

И все-таки, любовь дана навеки,
Как ни влюбляйся снова… ты душой
Всегда живешь в любимом человеке…
В беду и радость – он всегда с тобой…

И все-таки… Когда бывает грустно
Ты воротишься мыслями к тому,
Кто подарил тебе земное чувство,
Кто крылья дал… Кто солнце протянул

Тебе в твои опущенные руки,
Чтоб нес его ты всю свою дорогу…
Будь благодарен… ведь любовь – не мука…
Любовь – от Бога… Знаешь ли… от БОГА!

***

Ты все самое нежное в жизни моей происшедшее,
И тебя полюбив, я душою коснулась к извечному,
Я всю душу свою надушила ванильною нежностью,
Я счастливою стала… Почти, что совсем сумасшедшею…

Мне теперь все равно, что о нас говорить будут люди,
Иль не будут вообще… Ведь у каждого драма своя.
Загораются, меркнут и гаснут небесные судьбы,
Мы живем, мы горим… ни других, ни себя не щадя…

Я тебя никогда… никогда, ни за что не забуду,
Невозможно забыть часть себя, что ни есть настоящего…
Каждый вздох о тебе – это лучик на тле серых будней.
Ты все самое доброе в сердце моем… Ты мое проходящее…

Безвозвратность моя, безнадежность мечтою зовущая,
Каждый вздох, как последний… Нам некуда больше спешить…
Я так рада тебе, ведь во мне ты все самое лучшее,
В каждом миге вдвоем проживаем мы целую жизнь…


dak  (08.06.12 09:03): Ваші твори завжди приємно читати. Особливо сподобалось "Ти тільки вір у мене…".

Вірші російською читаються важче, й за змістом, як на мене, забагато в них темрями.
Відповісти | З цитатою
Gorod.dp.ua не несе відповідальності за зміст опублікованих на сайті рецензій користувачів, тому що вони виражають думку користувачів і не є редакційним матеріалом.

Gorod`ській дозор | Обговорити тему на форумах | Газета оголошень

Молода муза – 2012

copyright © gorod.dp.ua
Усі права захищені. Використання матеріалів сайту можливо тільки з дозволу власника.

Про проект :: Реклама на сайті