Згоден
Продовжуючи перегляд сайту, ви погоджуєтеся з тим, що ознайомилися з оновленою політикою конфіденційності та погоджуєтеся на використання файлів cookie.
Вт, 26 листопада 2024
18:35

ПРО МІСТО

Кравченко Катерина

Прозаїк, поет.
Пише вірші, оповідання та новели.

Кравченко Катерина Олександрівна народилася 24 квітня 1988 р. у м. Дніпродзержинську Дніпропетровської області. Навчалася у Металургійному коледжі. Зараз здобуває освіту у магістратурі Дніпродзержинського державного технічного університету.

Дипломант першого та другого міського молодіжного літературно-мистецького конкурсу „Віварт”, номінація Мала проза (2006, 2007 рр. ), третього міського конкурсу ”Це – моє місто” (2006 р.), другого обласного молодіжного літературного конкурсу „Війна без права забуття” (2006 р.), конкурсу „Молода Муза” (2008 р.), фестивалю поезії „Катеринославська Ліра” (2009 р.) та другого міжобласного фестивалю поезії „Пушкинский свет” (2011р.). Лауреат конкурсу „Молода Муза” (2009 р.) у номінації Проза та першого міжобласного літературного фестивалю „Пушкинский свет” (2010 р.). Фіналіст літературного конкурсу «Літературна надія Дніпра» (2011 р.) і обласного літературного конкурсу «Молода Муза» (2010 р.), також посіла третє місце у номінації Проза (2011р.). Переможниця конкурсу „VivArt the best ” (2010 р.).

Пише українською і російською мовами.

Співавтор І та ІІ випусків літературно-мистецького альманаху „Віварт” та „Січеславці - про Багряного” (2006 р.). Також друкувалася у збірниках творів фіналістів конкурсу „Молода Муза” „У вирі дум і почуттів” (2008 р.), „Юності омріяні шляхи” (2009 р.), „Віддзеркалення небес” (2010 р.) та «Барви слова» (2011 р.), у першому україномовному журналі фантастики „Український Фантастичний Оглядач (УФО)” (2009р.), газетах „Forum” (2009 р.), „Молодь Дніпропетровщини” (2009 р.), „Vivart” (2010 р.).

Автор книги „Фантазія втечі” (2010, Дніпропетровськ).

Активний член дніпродзержинського молодіжного літературно-мистецького клубу „VivArt” з дня його заснування і до сьогодні. Член Дніпропетровського літературного об'єднання ім. П. Кононенка.

«Метро не йде до міста»

Ось дві причини які здатні примусити нас змінити себе: натхнення і відчай
Д. Рон

Зупинка 1 – Занурення

Двері… Світло… Насиченість повітря…

Тремтячими руками дівчина простягнула рецепт. Аптекарка, одягнувши окуляри, уважно подивилася на нього і сіла за комп'ютер. З хвилину вона тиснула на клавіші, а потім звернулася до відвідувачки:

– Вибачте, але вам відмовлено у ліках. Продаж заборонено.

•  Як це, – здивувалася дівчина. – Що це означає?

Вона вхопилася рукою за прилавок, стиснувши його пальцями. Здавалося, що зараз ця бідолашна втратить свідомість.

Працівниця фармацевтики розвернула монітор до дівчини.

– Дивіться, – звернулася вона.

І дійсно, на яскравому екрані великим шрифтом було написано ім'я, що значилося на рецепті – Чорнявська Алла Леонідівна, далі меншими літерами її біографічні дані. Та головне, що поверх цього червоним кольором стояло лише одне слово. Але саме воно було зараз найголовнішим – ЗАБОРОНЕНО.

– Що це… Я… Я не розумію, – запинаючись, вимовила дівчина.

– Ви внесені до офіційного реєстру осіб, яким заборонений продаж цих препаратів. І вам в жодній аптеці їх не продадуть. Тож і не намагайтеся придбати.

– Але як? Чому? У мене ж є рецепт від лікаря. Все офіційно. Я сильно потребую цих ліків.

– Всі ви так кажете, – завважила жінка в окулярах. – Та я нічого не вдію.

Вона підійшла до прилавку і подивилася на бліду Аллу. Розвівши руками, вела далі:

– Може ви зловживали цими ліками і саме так потрапили до цього списку. Знаєте, таке часто буває. Для деяких людей це як наркотик – спробували раз і не можуть зупинитися. Також, можливо, приймали участь у махінаціях. Наприклад, передавали ці препарати іншим особам. Або ж…

Але вона не закінчила. Алла перебила її. Вона майже кричала:

– Та я жодного разу не приймала цих препаратів і навіть у руках ніколи не тримала! Однак зараз вони мені конче потрібні!

– Алло Леонідівно, не галасуйте. Я все одно нічим не можу вам зарадити у цій ситуації.

Поклавши перед відвідувачкою її рецепт, аптекарка повернулася до свого комп'ютера.

– Це якась помилка. Точно помилка. Ні! Я вам все одно не вірю!

Із грудей Алли вирвався стогін. Знесилюючий і відчайдушний біль, хвилею розповсюджуючись по тілу, забирав залишки свідомості у свою власність.

– Зверніться до міністерства, – зануривши погляд у монітор, відказала жінка, всім своїм виглядом показуючи, що розмову закінчено.

Алла, взявши рецепт, попрямувала до виходу. Вона йшла повільно, ноги не слухалися. Перед очима стояли червоні літери – ЗАБОРОНЕНО.

Одразу за дверима дівчина подивилася на рецепт. Цей бланк містив у собі відомості про пацієнта і лікаря, виписавшого цей папір. Та головне – перелік необхідних препаратів: Впевненість – 30мл, Наснага – 20мл, Віра в себе – 50мл…

Ну чому так? Їй же треба зовсім небагато. Нещасна вже хотіла розірвати цей листок від люті, чи то від болю, проте натомість майже байдуже поклала його до кишені пальто і ступила крок на мокрий асфальт.

Прохолода… Дощ… Темрява…

Зупинка 2 – Злам

Сходи... Безкінечність…Хвилювання…

– Добрий ранок, Аллочко. Радий вас бачити. Мені треба з вами поговорити… Навіть дуже треба.

Начальник показав рукою на вільний стілець навпроти нього і Алла, привітавшись, обережно присіла.

Всередині неї все тремтіло. Вона вже передчувала зміст цієї розмови.

– Я викликав вас до себе, бажаючи побачити ваші малюнки. Коли ви виконаєте роботу?

Він подивився їй в очі. Суворий погляд дівчина виявилася не здатною витримати, і вона потупилася у стіл, опустивши голову.

– Я… Все майже готово… Все буде… Я хочу показати все одразу, а не частинами… Носити кожний раз по одній ілюстрації, тільки забираючи ваш час, безглуздо…Мені небагато лишилося, тож скоро я принесу свою роботу.

– Однак, здається, я передавав через свого секретаря, щоб ви принесли готову частину малюнків тиждень тому. Проте, дівчино, ви цього не зробили.

– Мені передавали ваше прохання, та я…Вибачте, я просто подумала, що краще принести всі ілюстрації одразу.

Алла все ще сиділа, втупивши погляд у стіл. Руки вона міцно притисла трохи нижче грудей, немов захищаючись, ховаючи душу і серце від суворого керівника. Весь її вигляд казав – не чіпайте мене, не втопчіть у землю.

Натомість Василь Петрович – її директор, і не збирався відступати перед беззахисною дівчиною:

– Алло Леонідівно, ви не перший день працюєте в нашій організації. Замовник чекає малюнків. З огляду на це даю вам час до наступного вівторка – рівно тиждень. 10 гідних ілюстрацій. В іншому випадку шукайте нове місце роботи.

– Я знаю, що втратила багато часу. Та я працюю, – дівчина спробувала запевнити начальника. – Василь Петрович, адже я вас ніколи не підводила.

Трохи перехилившись через стіл у бік Алли, чоловік вже більш ласкаво звернувся до неї:

– Я працюю тут майже двадцять років і таких гарних ілюстраторів, як ти, майже не зустрічав. Ти надзвичайно працьовитий і талановитий художник, який пише картини не тільки руками, а й серцем, відчуваючи твори, які ілюструєш. Насправді просто знахідка для нашого агентства. Та договір є договір, і робота має бути виконана вчасно.

– Я… Я… – намагалася щось сказати ілюстраторка, на мить підвівши очі, сповнені благанням, але замовчала.

– Ти багато часу проводиш на роботі, проте останнім часом користі від цього майже нуль. Вибач, дівчинко, твоя криза затягнулася.

Шафи, стіл і навіть стілець, на якому сиділа Алла, вже були свідками багатьох розмов між начальником і підлеглою, та в такому розпачі вони її ще не бачили. Бідолашна не знала, що їй казати, а головне – не відала, що робити.

– Вибачте, – вичавила вона із себе. – Я впораюся. Я вас не підведу.

Залишившись наодинці у кабінеті, Василь Петрович тільки зітхнув і похитав головою. А потім повернувся до звичайних робочих справ, зв'язавшись із секретаркою із проханням принести йому папери щодо днем раніше укладеного договору.

Алла повільно спускалася сходами, тримаючись за перила. Голова хотіла луснути від кількості думок, які переповнювали її. Треба щось робити, адже за останній місяць ілюстраторка і справді майже нічого не зробила – кілька легких ілюстрацій без фантазії і все. Більше не могла. Бралася за роботу, а потім розривала папір на маленькі клаптики. Все було не то і не так. І для себе, для свого власного задоволення вона давно не малювала. За півроку жодної повноцінної картини не вийшло з-під її пензля.

Роботу втрачати не можна. Дій, працюй – наказувала вона собі щодня. Час плине. Та папір або залишався порожнім, або відправлявся у вигляді клаптиків на смітник.

Замкненість… Втома… Розпач…

Зупинка 3 – Споглядання

Безодня…Вікно…Ліхтарі…

Будинок, у якому проживає Алла, стоїть на околиці міста. Кілька усамітнених п'ятиповерхівок, тільки й усього. А далі пустир і траса, якою мчать машини на великій швидкості, через що іноді у мешканців будинків дрижить скло у вікнах. Кажуть, тут планували побудувати ще з десяток багатоповерхівок, парк відпочинку і навіть кінотеатр. Проте не встигли – Радянський Союз розпався і будівництво зупинилося. Так і зосталися лише ці три п'ятиповерхівки, відірвані від міста. Зараз тут будувати нічого не хочуть, адже кому схочеться жити наче в такому місці. Міський транспорт сюди не ходить, тільки один продуктовий магазин, до того ж асортимент товарів там невеликий, проте ціни кусаються. Єдиний плюс – невеликі ціни за житло. От і знімає ілюстратора у одному з таких будинків однокімнатну квартиру вже п'ять років. Звикла до таких відлюднених умов. А втім, тут також люди живуть. Все одно люди повсюди.

Свій район із цими трьома будинками дівчина називала містом. Так, саме окремим містом вона його і вважала. Самотній острівець на околиці великого мегаполісу. Шкода тільки, що метро не йде сюди. Алла обожнює метро. Чому й сама не знає. Може, це проста звичка неочікувано викликала таку любов. Адже кожного ранку Алла протягом години крокує до найближчої станції щоб дістатися на роботу. Ввечері так само повертається додому. Хоча таке часте користування підземним транспортом повинно було б навпаки викликати огиду до себе, але дівчина чомусь полюбила його. Їй подобалося спускатися ескалатором, занурюючись все глибше у підземку, чекати на потяг. А потім протискуватися серед товкотнечі до вагону, і так само виходити звідти. Дивна любов. Вона вдихала змішаний запах повітря, спостерігала за людьми, кожен з яких був зайнятий думками як найшвидше дістатися куди треба. Шкода, що метро так далеко від її дому. Для здоров'я то воно корисно ходити пішки, але ввечері повертатися пустирем страшно й небезпечно, особливо взимку, коли рано темнішає. Алла звикла, але все одно часом моторошно… Метро не йде до міста…

Дівчина дивилася у вікно. Падав сніг, вкриваючи землю білим килимом. Біля будинку стояло кілька лавочок. Влітку бабусі і дітлахи завжди займали місця, висипаючи на подвір'я під вечір. Та зараз, морозними вечорами, двір, як правило, залишався порожнім. Проте, придивившись, Алла помітила, що до якоїсь жінки причепилися два молодика. Вони сміялися, штовхаючи її. Натомість жінка щось кричала, намагалася пручатися їх приставанням. По всьому було видно, що вона хотіла би позбавитися цих нахабних юнаків. Ця перехожі, прискорюючи кроки, вже майже бігла на підборах, та вони однак були поруч. Алла з обуренням спостерігала за цією ситуацією, аж терпець їй урвався, коли вона розчула як жінка на вулиці голосно закричала:

– Відчепіться! Допоможіть!

Не вагаючись, похапцем накинувши на плечі шубу, ілюстраторка побігла сходами вниз, поспішаючи на допомогу незнайомці. Вже надворі вона подумки завважила, що за цією ситуацією байдуже спостерігала чимала компанія підлітків на одному з під'їздів, і на другому кінці будинку спокійно прогулювалося кілька людей.

– Гей, відчепіться від жінки, – закричала Алла. – А не то я міліцію викличу.

Молодики і жінка завмерли від неочікуваності. Алла й сама не знала, що їй далі робити, проте налаштована була рішуче. Вона кинулася до цих трьох з виставленими вперед кулаками.

– Агов, жіночко, чого це ви, – почула Алла від одного з молодиків.

Ці нахаби трохи відбігли від переслідуваної ними жінки.

– Геть звідси, – кинула їм художниця. – Щоб я вас більше не бачила у цьому місті.

Покрутивши пальцями біля скроні, чоловіки, які як здалося Аллі зблизька були її ровесниками – не старше тридцяти років, розвернулися і пішли в сторону пустиря, прямуючи до мегаполісу, залишаючи позад себе це маленьке – трьохбудинкове місто.

Дівчина торкнулася плеча потерпілої:

– Як ви? Все гаразд?

– Так. Спасибі вам велике. Все добре. Причепилися ці до мене на пустирі.

Жінка була на вигляд років сорока п'яти , висока і струнка. Надзвичайно приваблива, не дивлячись на вже не юний вік. Вона поправила свою шапочку і посміхнулася до Алли.

– Ви моя рятівниця. От бачите, вирішила навідати знайому у вашій глухомані. І ці молодики наче з-під землі виросли вже на кінці пустирю. Спочатку йшли позаду, а потім вже не давали мені спокою. Ви не уявляєте, як мені страшно було, бо хтозна, що у них на умі. Добігла сюди, думала відчепляться, та де там. От бачте, й далі супроводжували. І людям байдуже, стоять собі й спостерігають.

Вона кивнула головою на компанію підлітків із сусіднього під'їзду.

– Нічого їх не стосується. Ви он з квартири вибігли, а їм все по цимбалах. Втім, я не знаю, як би сама вчинила у такому випадку… Але… Я вже не могла дочекатися коли добіжу до будинку своєї знайомої. Он він, останній, як на зло. Ще й під'їзд також крайній.

– Заспокойтеся. Вже все погане позаду, – Алла лагідно провела рукою по плечу жінки.

– Більше я у цей райончик ні ногою, – рішуче мовила перехожі. – Хіба що на таксі. Ще раз дякую вам. Побігла я. Бувайте здорові.

Алла проводила незнайомку поглядом. І лише коли та зникла в під'їзді, зрозуміла, що її груди пронизує холод – вона так і не застібнула шубу. Закутавшись у неї, дівчина попрямувала додому.

Компанія підлітків все ще гуляла. Куди ж вона дінеться. І біля сусіднього будинку було видно іншу компанію, яка також, мабуть, не боялася морозу.

Ілюстраторка піднімалася сходами. Людська байдужість, байдужість – вертілося у її голові. А зимовий вечір накривав собою місто і людські душі.

Холод… Жорстокість… Байдужість…

Зупинка 4 – Терапія

Ломка… Знервованість… Відчай…

– Я не знаю, що мені робити. Я так більше не можу.

Алла вже півгодини сиділа навпроти лікаря із виглядом першокласниці, яка відстала від своїх однолітків, будучи не в змозі навчитися читати і писати.

– Дорогенька моя, давайте ще раз спробуємо розібратися що саме вам потрібно.

– Як це що? – здивувалася дівчина. – Ліки. Ті самі ліки, які мені не продали в аптеці. Що за клятий чорний список, до якого я потрапила?

Лікар тільки розвів руками:

– Звідки я знаю як ви там опинилися. Моя справа була виписати вам рецепт, що я і зробив.

– Але хтось мусить знати, як виключити звідти моє ім'я.

Благаючий погляд пройшов наскрізь лікаря, прямуючи у темну порожнечу за вікном.

– Аллочко Леонідівна, вже вечір надворі. Я втомився. Та й у цю пору з цим неможливо розібратися.

– Аптекарка порадила звернутися до вас. Та я й сама розумію, що хто, як не ви, має допомогти мені в цій ситуації.

Лікар взяв ручку, яка лежала на столі, і, пильно роздивляючись, покрутив її у руці,

– Будь ласка, Василь Ігнатович. Я на межі.

– Обіцяю вам, що завтра зранку подзвоню куди треба і, звісно, спробую про все дізнатися. Ви, головне, не хвилюйтеся.

– Я не можу… Все… Це кінець… Я… Я… Мені страшно.

Вона зітхнула.

Відклавши ручку, рука Василя Ігнатовича долонею вгору опустилася на край столу, ближче до Алли.

– Торкніться моєї руки, - сказав він.

Дівчина нерішуче протягнула руку, накривши лікарську долоню.

– Тепла, - прошепотіла вона.

– А в тебе холодна. І не тому, що змерзла або кровообіг поганий, а насамперед через те, що напівжива душею. Вона немов тяжко поранена. Віру втрачаєш, а вірити треба.

Алла відпустила руку лікаря:

– Нема сил вірити. Та й нема у що. Коханого втратила, з батьками не знаходжу спільної мови. Але знаєте, що страшно – малювати не можу. Ну ніяк не виходить. І без снодійного вже не засинаю. Мені жахіття кожну ніч сняться. Криза затягнулася, як сказав мій начальник. Ліки – єдине, що мене врятує. Вони моє спасіння!

На очах у Алли виступили сльози і одна з них скотилася по щоці. Така собі маленька прозора крапелька. Чиста і безгрішна.

– Ви ж самі казали, - продовжила ілюстраторка, - що мені не вистачає Віри в себе, Впевненості і Наснаги.

– Аллочко, спробуйте зрозуміти мої слова. Пошукайте ці ліки в собі. Відкрийте у власній душі фармацевтичну компанію і приготуйте потрібні препарати.

– Ви що, знущаєтесь? – не зрозуміла вона Василя Ігнатовича.

– Я вам вкотре повторюю – ваша так звана криза штучного походження. Тобто, ви самі її створили, ба навіть, за власним бажанням. Тож найкращі ліки в даному випадку – не мікстури з аптеки, а ліки зсередини вашого серця і душі. Їх ніщо не замінить.

– Якщо всередині порожньо, то сировину для ліків добути нізвідки, - переходячи на мову лікаря, відказала Алла.

– Я пообіцяв розібратися з питанням реєстру, отже завтра я це зроблю. Ви головне, зайве не нервуйте. Ваш стан мене дуже непокоїть. На вас дивитися боляче – он як зблідли і схудли. А на колір шкіри погляньте. Жах, та й годі. Розумієте, є випадки, коли ми вирощуємо проблеми всередині себе, поливаємо і пестимо, насолоджуючись власним болем, а насправді їх не існує. Вони тільки плід нашої уяви. Просто треба змінити кут зору на своє життя. Подумайте про це, будь ласка.

– Це безглузда розмова. Єдине, чим ви можете зараз мені зарадити – допоможіть виключити моє ім'я із того реєстру. Я потребую ліків.

Вставши і упершись руками у стіл, Алла сказала:

– Я не можу так жити. Це нестерпно. Відчуваю себе нікчемою. Точніше, я нею стала, а може і була завжди. Але не позбавляйте мене надії.

Тремтячими кроками вона пішла до виходу, спираючись однією рукою о стіни лікарні.

– Ви все зможете самі. Так і буде, - кинув їй Василь Ігнатович, та вона цього не чула. Алла занурювалась в себе, позбавляючи свою внутрішню суть і ковтка свіжого повітря. Десь там внизу було дно і воно все наближалось, окликаючи її. А вона не в змозі була опиратися цьому голосу.

Хвиля… Спокій… Стискання….

Зупинка 5 – Пригнічення

Втома… Сум… Самопоїдання….

Повертавшися від батьків, Алла намагалася приховати сльози, але вони зрадницькі продовжували текти її щоками. Така довгоочікувана зустріч пройшла невдало. Вона не бачилася з рідними близько двох місяців, встигла засумувати за маминою посмішкою і за батьківським ласкавим поглядом. Проте вона вкотре посварилася з ріднею.

На щастя, вагон вечірньої електрички був майже порожнім і тому ніхто не звертав уваги на бідолашну. Тільки кондуктор, перевіривши квиток, звернувся до неї:

– Не сумуйте, дівчино. Вам не пасують сльози.

Алла спробувала усміхнутися. Вона й сама знала, що плакати не годиться. Однак, що поробиш, якщо стримувати їх вже несила.

Художниця так чекала на цю зустріч. Кілька днів тому, спілкуючись із батьками по Скайпу, запевнила, що скоро приїде. Адже спілкування за моніторами все одно було не здатне замінити справжнього батьківського тепла, передати частинку душі. Навіть така жадана материнська посмішка крізь веб-камеру здавалася лише звичайним мімічним жестом, який майже нічого не вартий.

Спочатку все було добре – пили чай зі смачними заварними тістечками, розмовляли. Мамина посмішка зігрівала душу і серце і на деякий час Алла навіть відчула повернення сил. Та потім все зіпсувалося.

– Може ти кинеш свою роботу і повернешся сюди, - запропонувала мама. Вікторія Федорівна вже вкотре почала цю розмову. Не подобалося їй, що єдина донька завжди далеко.

– Мамусю, ну що я буду робити в містечку, де населення менше ста тисяч чоловік і самі промислові підприємства. Я ж не знайду нормальної роботи для себе.

– Художники всюди потрібні, - спробувала заперечити мама.

– Всюди, але тут нема перспектив і гідну роботу знайти дуже важко. Ти сама це розумієш. Згадай, як відбувалися пошуки роботи після художнього училища. Роботи не було.

– Сидиш там зранку до ночі на своїй фірмі ті ілюструєш за копійки. Теж мені, гарна робота.

– Не такі вже і копійки. Зарплатні мені вистачає щоб винаймати квартиру, нехай і на околиці міста та на те, щоб забезпечити собі нормальне життя і вам, до речі, також.

Останні слова обурили Вікторію Федорівну.

– Що? Ти зібралася дорікати тими грошима, що віддаєш нам? – закипіла мама.

Алла не чекала такого повороту. Тож на мить розгубилася.

– Ні, я не дорікаю. Просто я перерахувала на що вистачає моєї зарплатні.

Дівчина подивилася на батька – Ігоря Васильовича. Той ласкаво попестив доньку поглядом і знизав плечима, мовляв, ти ж знаєш свою маму. Її неможливо переконати.

– Ти могла б жити тут, - не заспокоювалася ненька. – Тоді не треба було б винаймати житло.

– Але все одно моя заробітна плата скоріш за все буде набагато менше, ніж я заробляю зараз, ба навіть у два-три рази, - все одно спробувала переконати Алла. -

– Невдячна донька, - відрізала Вікторія Федорівна і Алла вже навіть перестала намагалася щось сказати. Просто мовчала, стримуючи сльози.

– Нумо, дівчата, заспокойтеся. Навіщо сваритися рідним людям, - спробував батько розрядити атмосферу. – Давайте про щось хороше.

Впродовж зустрічі вони намагалися розмовляти на загальні теми – про політику, естрадних співаків, погоду і начебто настрій у всіх покращився.

Але вже наостанок, коли Алла вбиралася в коридорі, поспішаючи на електричку, мама мовчки подивилася на неї, а потім видала:

– І коли я вже онуків дочекаюсь. Доросла жінка, тобі треба про сім ' ю думати, а не тільки картинки малювати.

Алла промовчала, але мама, здається. Сказала не все, що хотіла. Тож Вікторія Федорівна продовжила:

– Розбіглися з Сашком. Він вже давно собі нову кралю знайшов, одружуватися збирається. А ти все одна, все вітер з самого дитинства в голові. А тобі, поміж іншим, вже скоро тридцятник. Думати треба.

Алла зітхнула:

– Мамусю, давай не будемо на цю тему. Мені вже час.

– Ніколи ти мене не слухаєш. Тобі взагалі байдуже до матері.

– До побачення, - кивнула дівчина до батьків і просто покинула квартиру.

Завжди одне й те саме. Майже кожна зустріч відбувається за одним і тим самим сценарієм. Алла й сама знала, що багато в її житті не так, але блукала власним замкненим колом.

Електричка… Колисання… Ліхтарі…

Зупинка 6 – Розчавлення

Озноб… Сни… Лихоманка…

Буває їдеш пізно ввечері порожньою дорогою і бачиш поперед себе тільки на кілька метрів. Які здатні освітити фари дорожнього транспорту, а далі – сама темрява і порожнеча. Моторошно їхати, але ж треба, немає вибору. Проте лякає не сама темрява, а радше невідомість, яка за нею причаїлася. Може там на тебе чекає безодня, з якої ти вже ніколи не виберешся.

Часом буває навіть хочеться, щоб там, у цій темряві опинилася прірва, де ти знайдеш, мабуть, свій останній притулок. Однак власна підсвідомість цього боїться, лякається цієї хвилинної слабкості і з останніх сил сподівається на краще.

Або їдеш підземкою і боїшся іноді втратити глузд, бо як уявити, що навколо тільки стіни і все, а до сонця і світла далеко. Довжелезні тунелі метро обвивають земну кулю. І страшно, а чи вийдеш ти звідси назовні, чи закінчиться цей нескінчений тунель в твоєму житті.

Проте Алла любила метро. Не знала чому саме, але навіть ця одвічна товкотнеча всередині вагонів надихала, наповнювала душу подихом життя. Та зараз їй було все одно. Дівчина марно шукала рятувальний круг. Лікар не брав слухавку. Надія на ліки зменшувалася. Та що їй робити без них ілюстраторка вже не знала.

Мікстури… Як вона жадала бодай одну краплю чарівних ліків.

Вночі їй наснився колишній хлопець – той самий Сашко, про якого згадувала мама. Він пригорнув її до себе, поцілував у шию, а потім, відштовхнувши, вдарив по обличчю. І тоді Алла прокинулася. Повз ілюстраторку проходили образи минулого, яке вона ділила навпіл із хлопцем. Мама дорікала їй розставанням, однак вікторія Федорівна і гадки не мала, що такий на вигляд гарний і порядний коханий чоловік постійно принижував Аллу, ставлячись до неї як до своєї власності, а інколи навіть бив. Він міг ввечері після роботи, розслабитися, а потім навіть при друзях вдарити дівчину через дурницю на кшталт «не туди подивилася» абощо. На ранок художниця чула тисячу вибачень і маскувала чергові синці.

Все позаду, все давно минуло. Повторюючи ці слова, Алла хиталася зі сторони в сторону.

Мешканка квартири ввімкнула світло і пересіла за стіл. Вона хотіла малювати, відчайдушно прагнучи цього. Та… один аркуш паперу, другий – щойно вона починала, як малюнки ще у стані зародків кидалися в корзину для сміття, що стояла неподалік письмового столу. Все як завжди останнього часу.

У відчаї стиснувши руками голову, Алла розплакалася. Тепер вже ніщо не могло зупинити ці кляті сльози і безкінечним потоком солоні краплі падали на білий папір, залишаючи на ньому вологі круглі плями.

А потім, підвівшись, різким рухом дівчина скинула олівці і баночки з фарбою зі столу. Слідом вона перекинула стілець, скинула ковдру на підлогу. Її погляд, обшукуючи кімнату, хотів знайти що саме ще можна зруйнувати. Руки потяглися до серванту. Там стояв чайний сервіз, який колись подарував їй один з приятелів на День Народження. Одна за одною чашки разом із блюдцями жбурлялися об стіну, розлітаючись вщент. Добре, що власниця квартири позабирала свій посуд з цього серванту, інакше він міг також потрапити до Аллиних рук.

Дівчина кидала сервіз у стіну із криками:

– Ось! Так тобі і треба!

Через хвилину прямо у стіну почувся гучний стукіт сусідів. Мабуть почули, що не те щось діється у сусідній квартирі. Однак Алла не звернула на це уваги.

Вона перейшла до шафи. Викидаючи звідти одяг, Алла товклася ногами по ньому, відривала ґудзики і бретельки.

– Дістало! Не можу! Ні!

Аж ось у дверях почувся дзвоник, який трохи привів дівчину до тями. Вона замовчала і тихо прокралася в коридор, наступивши на уламок чи то чашки, чи то блюдця.

Крізь вічко, побачивши за дверима сусідку, Алла вже зібралася відчинити, проте вчасно зупинилася, зрозумівши, що не треба аби її бачили у такому стані – із заплаканими очима, скуйовдженим волоссям. До того ж вона помітила, як кров із її ноги залишає сліди на підлозі.

Тим часом сусідка вже прагнула перейти до рішучих дій:

– Аллочко, як ви там? Все гаразд? Що трапилося? Я зараз міліцію викличу.

От тільки міліції не вистачало. Бідолашній ілюстраторці. Тож вона поспішила заспокоїти жінку за дверима, намагаючись говорити твердим голосом:

– Все в порядку. Не хвилюйтеся. Не треба міліції.

– Алло, ви впевнені? Що це за шум і гуркіт з вашої квартири? До того ж ніч на дворі.

– Я вас запевняю – все гаразд. Жодного шуму більше не буде.

– Та я не скільки за шум, а більше за вас хвилююся, - все переймалася сусідка.

– Дякую за турботу. Але на добраніч, - відрізала Алла і, побачивши, що сусідка, стенувши плечима, повертається до своєї квартири, опустилася на підлогу під дверима. Вона навіть не зважала, що з пораненої ноги продовжує витікати кров.

Так дівчина і просиділа до самого ранку, навіть не намагаючись витирати сльози. Нащо. Нехай вільно котяться щоками.

Відчай… Безсоння… Кров…

Зупинка 7 – Зцілення

Відстороненість… Стіна… Натовп…

Ранок видався гарним – сонце не шкодувало променів, намагаючись прогріти холодну землю, та й вітру майже не було. До того ж вихідний день, а отже люд висипав на вулицю насолодитися тимчасовим потеплінням.

Алла блукала містом, не звертаючи ні на що уваги і трохи кульгаючи на ногу, поранену уламком порцеляну. Вона вдихала ніздрями свіже повітря, мружила очі від сонця та відблисків снігу. Їй дійсно було байдуже до всього. Дівчина була тут тільки тому, що наодинці із собою Алла була не в змозі залишатися. Квартира наче ковтала і поглинала її, занурюючи все глибше у своє єство. Дівчині було лячно на самоті. Перехожі розступалися перед нею, даючи дорогу. А вона просто йшла вперед доки вистачало сил. Врешті решт дорога привела її до парку. Влітку тут людно, а от зимою – тільки звичайні перехожі, шлях котрих проходить через це місце.

Та сьогодні тут щось відбувалося. Біля стіни, яка просто стояла посеред парку, прикрашена різними оголошеннями, спостерігалося пожвавлення. Там стояла юрба людей. Алла було вже хотіла пройти повз, та якась невідома сила потягнула її туди, де зараз вирувало життя – до цієї самої стіни, яку багато років тому незнама чому збудували на цьому місці. Одні казали, що туту мав бути новий клуб, інші – павільйон для відпочинку. Втім, це вже не мало різниці. Факт в тому, що зараз увага людей була прикута до стіни. Наблизившись, ілюстраторка побачила, що кілька молодиків розмальовують стіну. В руках вони тримали балончики з фарбою, пензлі з палітрами, ретельно вимальовуючи навіть деякі невеликі елементи малюнку.

Алла, як і інші перехожі, із задоволенням спостерігала як на сірій стіні з'являються барви, яскраві образи. І не просто вуличне графіті, а дійсно малюнок – вранішнє море, над яким літають птахи, світить сонце, а вдалині пливе корабель на натягнутих вітрилах. Дівчині аж перехопило подих від побаченого. Вона жодного разу не бачила нічого подібного на вуличних стінах, тим паче взимку. Дуже скоро цю картину було завершено і після деякого милування художники разом із глядачами перейшли на інший бік стіни, який був все ще сірим і похмурим. Один із творців морського пейзажу звернувся до перехожих:

– А тепер ваша черга. Кожний присутній може намалювати що заманеться. Ця сторона стіни належить вашій творчості.

– Я… Я хочу. Дайте мені, - почулося із юрби і хтось почав пробиратися крізь натовп до художників.

Тільки взявши пензля до рук, Алла зрозуміла, що то була вона. І одразу ж заходилася малювати, занурюючи пензля у фарбу, змішуючи кольори. Іноді вона споліскувала пензля у відрі з чистою водою, яка ще не замерзала у таку погоду. Неподалік дехто з перехожих, в дану мить таких же натхненних, як і сама Алла, тримали балончики з фарбою і пензлі. Кожний малював щось своє на власному клаптику стіни. Аллиним рисунком було безтурботне небо з білими хмаринками, гори, трава, квіти. Все вмістилося на невеликому сірому шматку. Та головне було, що, закінчивши і роздивляючись свою працю, зрозуміла – вона зробила це, змогла. Вона знову малює. Вронивши пензля, Алла роздивлялася людей, що грали на намальованій нею галявині. Хоча стіна і не є полотном, але якими живими вони здавалися їй, наскільки яскравим було дійство, що там відбувалося. Невже це вона зробила.

– Дівчино, а ви – молодець. Чудова робота, - звернувся до неї один із художників. – Дійсно чудова. Гадаю, ви професійний художник, до того ж майстер.

А потім, посміхнувшись, він простягнув їй візитівку зі словами:

– Про всяк випадок. Якщо захочеться побути у компанії із такими ж творчими людьми, як і ви самі, або буде потрібна допомога, наприклад, у продажі робіт. Одним словом, звертайтеся.

А цей молодик нічого так, симпатичний – подумки сказала Алла і, поклавши візитівку до кишені, розвернулася і пішла звідти, не приховуючи посмішку. Вона йшла, наспівуючи веселу пісеньку, і вже навіть не кульгаючи.

Дівчина не знала, що весь цей час із натовпу за нею спостерігала одна людина – добре знайомий лікар Василь Ігнатович. Коли Алла пішла, він прошепотів їй навздогін:

– Я знав, дівчинко. Я був впевнений, що ти зможеш.

– Що ти кажеш? – запитала його дружина, яка стояла поруч.

– Нічого, люба. Не звертай уваги.

Мабуть, Алла ніколи не дізнається, що саме він навмисне заніс її до особливого реєстру, через що їй не продали ліки. Лікар жадав від неї самозцілення, і тепер почував себе задоволеним і, навіть, щасливим. А його дружина все не могла зрозуміти, що саме трапилося з її Василем, що викликало в ньому таку щиру радість. Вона, посміхнувшись, стала навшпиньки, і на мить у поцілунку доторкнулася до його щоки свої губами.

– Я кохаю тебе, - проказав він, обіймаючи дружину.

А із розмальованої стіни на світ дивилися герої Аллиного рисунку – компанія друзів на пікніку, мов би жива природа і небо з білими легкими хмаринками та сонцем, що нарешті кинуло своє тепле проміння на душу художниці…

Спокій… Рівновага… Натхнення…

Надалі зупинки на маршруті відсутні.


Gorod.dp.ua не несе відповідальності за зміст опублікованих на сайті рецензій користувачів, тому що вони виражають думку користувачів і не є редакційним матеріалом.

Gorod`ській дозор | Обговорити тему на форумах | Газета оголошень

Молода муза – 2012

copyright © gorod.dp.ua
Усі права захищені. Використання матеріалів сайту можливо тільки з дозволу власника.

Про проект :: Реклама на сайті