Поляков Ростислав

Рік народження: 9 грудня 1991
Місце народження: Дніпропетровськ
Освіта: Український Державний Хіміко-Технологічний Університет (3 Курс,спеціальність Інженер-Технолог з Переробки Полімерів)
Захоплення та уподобання: література, поезія, філософія, історія, музика, подорожі, психологія.
Інформація про літературну творчість: Учасник Фестивалю Авангардної Поезії ”АВАЛгард” ( 2011 рік,Харків), The Вйо Фест (Учасник літературної сцени, 2011 рік, Полтавська область, Кобеляки), U.ROK (Учасник літературної сцени, 2011 рік, Одеська область, Білгород-Дністровський), Фестиваль ”Захід” (Учасник літературної сцени, 2011 рік, Львівська область, Родатичі)., Вітер Поезії( Фіналіст 2 туру, 2011 рік, Київ), Весняна Хвиля( Переможець у номінації “Любов до поетичного слова та творчий пошук”, 2012 рік, Київ).
Періодично друкуюсь у Альманаху ”ЛАВА” (Харків).

Що лишила вона по собі

У приміських потягах та на перонах.
У місцях з дешевим пивом та алкоголем
Він все думав що лишила вона йому по собі.
А лишила вона не так і багато:
Старий номер, де тільки відповідав оператор.
Якісь свої маршрути на мапах,
Та незрозумілі намальовані на листку координати.
Залишила на згадку декілька фотокарток їхньої поїздки.
Зробила вони це, чи то навмисне, щоб згадував
Що він втратив.
Чи то з жалю, адже все ж таки вони були разом.
Лишила рахунки з банку, які він сплатив відразу.
А натомість забрала набаго більше:
Їхні вечірні розмови та прогулянки містом.
Свою посмішку, що торкалося його обличчя.
Сварки та биття посуду, після яких
Їхнє кохання ставало міцнішим.
Фактично залишивши його один на один
З цим життям, яке кожного разу вигадує щось нове,
Аби перевірити тебе на міцність.

Птахи, наче снайпери

Птахи, наче снайпери так мітко прострілюють небо
Під яким живеш ти.
Ось де справжня свобода.
Птахи - це символ свободи,
Адже ніякі кайдани суспільної моралі їх не тримають.
Суспільство їм не вказує що правильно, а що ні.
Вони літають собі вздовж цього яскравого неба,
Тим самим показуючи тобі наскільки ти обмежений
У своєму виборі.
В них нема розділення по релігійним поглядам.
Та нема війн через це.
Кордонів для них нема, летять собі куди заманеться.
А тобі, щоб поїхати у ту Словакію чи Польшу
Вже потрібен шенген.
Ніякої пропоганди наркотиків та алкоголю в них нема.
Їм не потрібні усі ці штуки, щоб на якусь мить
Подумати що все класно, вони і так раді тому що мають.
На відміну від нас, яким весь час хочеться більше.
Тому поки ми живемо кожного року
Своїм звичним маршрутом,
Тільки час від часу додаючяи щось нове, нових знайомих
Чи може нових справжніх друзів,
Нове місто в якому побували, та нові мрії,
У небі літають собі птахи, слухають музику вітра
Та ніжаться у обіймах променів сонця.

У пошуках один одного

Наші душі плутаються
Нічними коридорами
Країни, яка застрягла
У своїх лабіринтах
На мапі у центрі Європи.
І вже років 20 вилазить з "руїни".

Мені не потрібні її декламації
Про нац.свідомість та свободу.
Та про те що її серце
Не розділено на дві частки свідомо.

Та й коктелі відчаю робити
Тут ні до чого.
Поки небо виблускує світло
Через сонце та зорі.

Наші голоси та кроки
Наврядчи почують
На телебаченні
Та в кабінетах широких.

Тому давай й надалі
Блукати містами довгими
У пошуках один одного.

Не забувай радіти посмішкам долі

І в цьому просторі грає музика,
Та посміхаються тобі переходи,
Які заливає променями сонце.
Ти прокинешся, та побачиш
Розмальоване зимою віконце.

І навіщо тобі нудьгувати?
Озернись довкола.
На вулицях та в кімнатах
Є щось, що може настрій підняти.

Будь-то посмішка незнайомих людей
Чи дзвінок друга, з яким довго не спілкувався.
І не має значення де ти зараз:
У Дніпрі, Харкові чи у Львові.
Просто не забувай радіти посмішкам долі.

Наибольшая радость

Ты знаешь, что скоро строчки
Для меня станут никотином.
Или никотин строчками.
Тут важно прочитать междустрочие
В двух обыкновенных словах.
Если ты найдешь разницу,
Ты увидишь весь абсурд
И посчитаешь, что хорошего я написал.
На своих руках.
Или даже по пальцам одной руки.
Не верь мне, не верь им.
Я такой же грешен, как и все мы.
Да поэты вкладывают частичку души.
Стихи для них будто дети.
Они их оберегают, лелеют.
Вытягивают из темноты на свет.
Но запомни, мы так же просты.
Рисуй словами свои холсты.
Ведь ты не знаешь как пишут поэты.
Ты лишь читаешь то, что уже написано.
Читай между строк,
Может, увидишь новое,
Или забытое старое.
Возможно, сам напишешь то,
Что еще не написано.
Главное ты будешь мыслить.
И это будет наибольшая радость!
Можно сказать, стих оправдал свою миссию!

Наверное я прошу слишком многого

Я хочу лежа под облаками
Представлять пейзажи прекрасные.
Слушать вживую музыку Alai Oli.
Что бы тени разукрасились яркими красками.
Познакомиться со всякими хиппи.
И встречать закаты под звуки моря.
Встречать рассветы с людьми,
Именующими себя солнца детьми!

Я хочу увидеть там всю вселенную.
Слушать рассказы откровенные.
Что бы лучи солнца пачкали все мое тело.
Я не хочу видеть всякого беспредела.

Хочу, что бы мои сны были красочными
И рассказывали о чем-то добром.
Хочу быть пацифистом,
А не каким-то там эгоистом и вором.

Наша планета и так страдает от всего
Этого сброда.
Я хочу просто лежать с любимой на берегу моря,
И слушать, как мелодию создают прибои!

Что бы люди замечали мелочи в своих городах,
А не сидели целыми днями в своих норах.
Дарили улыбки всем, и не важно знакомы ли.
Наблюдать на какой-то высотке за своим городом!

Не были равнодушны к чужим бедам.
Не пинали за то, что человек просит на хлеб в переходах.
Он не виноват, что государство делает его бедным.
А ты ведь не знаешь, что с тобой будет через какое-то время.

Хочется нового времени, где не будет законов убогих.
Европейские газеты не будут делать карикатуры
На Исламского Бога,
Прикрываясь правом о свободе мысли и слова.
И что бы не было войны в странах Востока.

Да, наверное я прошу слишком многого.
Лучше ограничиться своим периметром комнатным,
Как делают это многие.
И делать вид, что всем доволен.

Да, наверное я прошу слишком много......

Очередное Письмо

Скоро я буду искать вдохновения
В прокуренных барах.
И читать только лишь
Пьяным рабочим и маргиналам.
Проходя по бульварам обернись.
Скоро начнется новое поколение
И новое время.
Придут новые тенденции
Культуры, общество и всего.
То, что было раньше занесут в учебнике
По истории, которые перепишут еще раз сто.
Убегающее вдаль небо улыбнется ветрами в лицо.
Скоро все чего раньше не было
Станет реальным во времени.
Я свои стихи буду сжигать пачками.
Я свои мысли буду отдавать перехожим
И не жалеть о происходящем.
Я брошу поэзию как Артюр Рембо
И поселюсь в Африке как он.
Но сейчас я в настоящем.
И пишу очередное письмо
С мыслями, что строки подарят
Тому, кто читает его
Малейшее хотя бы тепло.
Я вложу в него все эмоции
И поделюсь ими с тобой.
Человек неизвестный.
Да только лишь бы они были тебе интересны.

Переразаны вены автострад

Перерезаны вены автострад
Проезжающими вдаль машинами.
Как перерезаны города на части
Тусклыми фонарями, на свет манящие.

И все время хочется как-то по-новому.
А на самом деле по-старому:
Ветки метро гудят мало по малу.
На улицах все те же драмы.

Да и я мечтая о плацкарте
На Варшаву,
Оказываюсь все в том же баре.
Весну встретить хочу с тобой в Неаполе,
Да и даже не в Неаполе,
А вместе с тобой, это главное.

А пока все по-старому.
И все так же день за днем
Режут на части города да автострады
Мечты мои вдаль убегающие.

Найти бы место

Солнце бросает свой отпечаток
На кляксы бензиновых луж.
На прохожих, которым ничего
И не нужно, кроме своего
Благополучия!

А лучше бы
Найти место, где нету
Паспортов и границ.
Всяких тугих понятий
И отпечатки социальной
Бредятины не пачкают
Чей-то карниз.

Место, где потоки крови
Не лились бы
По канализационным стокам
В какое-то море,
Из-за демонстраций и маршей
За Свободу Слова!

Туда, где не будет всех этих виз.
И небо никогда не заплачет.
А если прольется слеза,
То пусть это будет от счастья
На планете нашей!