Точка на карті. Старі Кодаки

Після підписання польсько-російського мирного договору 1634 року першим укріпленим пунктом, що мав обмежити діяльність запорозького козацтва мала стати фортеця Кодак. Її збудовано на високому кам’янистому правому березі Дніпра. Ініціатор будівництва — Станіслав Конєцпольський, відповідне рішення ухвалив польський сейм у лютому 1635-го. Того ж року почалося будівництво фортеці над першим Дніпровським порогом навпроти гирла р. Самари.

Спроектував фортецю французький інженер Боплан. Побутує думка, що й роботами керував Боплан, проте будівничим фортеці міг бути її майбутній комендант Ж. Маріон. На той час це був невеликий земляний форт чотирикутної форми, оточений ровом і валом з двома напівбастіонами з півдня, який мав гарнізон з 200 драгунів.

У ніч з 17 на 18 серпня 1635 року козацький загін під проводом Івана Сулими взяв Кодацьку фортецю штурмом, і її було частково зруйновано.

У 1636 році польський сейм ухвалив відбудувати Кодацьку фортецю, будівництво завершилося у серпні 1639 р. Автором був німецький (шведський) інженер Фрідріх Ґеткант (Фредерік Гектант). Нову фортецю споруджено за всіма вимогами тогочасної фортифікаційної системи. Поблизу фортеці осів невеликий посад, що нараховував близько 60 будинків з базаром.

На початку Визвольної війни 1648—1657 років Кодак залишився опорним пунктом польських військ у Надпоріжжі, проте у травні 1648 року його було обкладено збірним козацьким полком під керівництвом полковника Максима Нестеренка. Після чотиримісячної облоги 27 вересня 1648 року польський гарнізон здався.

У наступному Кодак перейшов під особисте гетьманське управління та використовувався як тилова база козацького війська із залогою у 400 осіб. Близько 1656 року Кодак перейшов до володінь Запорозької Січі. У цей же час до нього переводиться із Межигірського монастиря похідна церква Св. Архістратига Михаїла, також поблизу з’являється артіль лоцманів.

На початку XVIII століття Кодак частково відновлено, але в 1720-х татари захопили фортецю, спаливши село і розігнавши мешканців. Відтоді Кодак вже ніколи не відроджувався як фортеця.

Сьогодні до села Старі Кодаки можна доїхати з Центрального залізничного вокзалу маршрутним таксі 109. Від Дніпропетровського аеропорту до села можна доїхати за п’ять хвилин, пішки доведеться йти хвилин 40.

Нащадки лоцманів свято бережуть історію

У село ми приїхали, коли падав перший сніг. При в’їзді в село — сільський клуб. Сюди ми й попрямували.

Директор Старокодацького будинку культури Ніна Протопопенко ось уже тридцять років його очолює. 1996 р. з її ініціативи при Будинку культури відкрито музей історії села. За цей час зібрано до півтисячі експонатів. Вони розповідають про багату історію Старих Кодаків, які колись навіть мали статус містечка. Славетним його зробила фортеця Кодак. Правда, фортечні мури в радянський час усе більше руйнувались через гранітний кар’єр, який наче в’їдався в історичну споруду.

В музеї картини художника-самоука Володимира Панченка розповідають про ризиковану роботу лоцманів — адже тут колись гримів перший з Дніпрових порогів — Кодацький. На стінах вивішені старі світлини лоцманів, їхніх родин, предмети етнографії і побуту. Самих рушників чотири десятки, та за браком місця експонується лише четверта частина.

П’ять років тому за ініціативи Ніни Протопопенко спеціалістами розроблено й герб села Старі Кодаки. Нині його можна побачити в музеї.

— Торік, — розповідає Ніна Олексіївна, — розробили проект ремонту сільського Будинку культури. А цієї осені турботами голови Новоолександрівської сільради Олександра Візира виділено 300 тисяч гривень і зроблено як внутрішній, так і зовнішній ремонт, тож тут не тільки тепло, а й затишно.

Ось уже 15 років Тамара Ясинецька очолює філіал №23 райбібліотеки. Тут понад шість тисяч книжок, її послугами користуються 510 читачів. Ми розговорилися з Лідією Федорівною Рогачовою, колишньою вчителькою німецької мови, нині вона активна читачка бібліотеки. Є в бібліотеці і підшивка «Зорі», яку тут щороку передплачують.

Поряд дитячо-юнацький центр «Спас-Штурм». Юні козачата відчувають свою причетність до героїчної козацької історії.

Дума й пісня обнялись

Чверть століття тому створено ансамбль «Кодачанка». Першим художнім керівником був В’ячеслав Фесюра, а нині — Віктор Романенко. Зараз ансамбль народної пісні об’єднує дюжину аматорів. Від самого заснування колективу співають у ньому Наталя Василівна Головатенко, Тамара Олексіївна Ювенко, Ніна Федорівна Неізвєстних і сама Ніна Олексіївна Протопопенко.

Цієї осені на Покрову «Кодачанку» запросили на районний фестиваль, де вона виборола третє місце. Покликали співачок і на 20-річчя центру української культури «Коло калинове» при міському Палаці дітей та юнацтва.

У 2010-11-му жінки співали у Києві, а у 2012 році стали учасниками міжнародного фестивалю «Дніпровський соловей» у місті Дубровно у Бєларусі. Нащадки лоцманів виступають перед дніпропетровцями у парках імені Шевченка, імені Глоби. Торік співали для учасників міжнародної україно-польської археологічної експедиції на їхній фортеці. Наприкінці травня цього року Старі Кодаки стали місцем проведення першого фестивалю байкерів «Запрягайте, хлопці, коні!». Історична фортеця Кодак зібрала в ті дні триста байкерів з усієї України.

А 18 грудня до Старокодацького будинку культури з’їдуться на семінар культпрацівники з усього району. Ансамбль «Кодачанка» дасть звітний концерт.

Старокодацький Стоунхендж Юрія Шковири

…Коли проминаєш це подвір’я, здалеку на одній з будівель не можеш не помітити гіпсових персонажів з «Енеїди» Івана Котляревського. Одразу згадуються малюнки художника Анатолія Базилевича.

На тій же вулиці Леніна (як би хотілося, щоб її перейменували на вулицю Івана Сулими, який відвоював фортецю Кодак у поляків, за що був страчений у Варшаві) живе ще одна цікава людина Юрій Демидович Шковира. Геолог з багатющим практичним стажем, кандидат геолого-мінералогічних наук, колишній викладач університету, тридцять років тому придбав у селі хату, переобладнав її і останніми роками переважно тут і живе. З вікна другого поверху видно чарівне Задніпров’я, любимівські ліси.

Юрій Шковира — ще й поет, прозаїк, автор «Нової Енеїди». У свої вісімдесят три не може сидіти без діла. Він з тих людей, які хочуть спробувати кожну справу власноруч. Його господа прикрашена дерев’яними різьбленими композиціями. Тематика — козацька. Чимало робіт роздаровано друзям, але основний доробок зібрано в альбомі, який кілька років тому у супроводі поетичних шевченківських рядків побачив світ.

Цим літом Юрій Демидович заходився робити реконструкцію свого двору. Колись тут жив представник давнього лоцманського роду Горбів. Отой дід Максим працював каменярем і майстрував з каменя всілякі вироби. Наприклад, кам’яні поїлки для курей.

Роками стирчали на подвір’ї кам’яні стовпи заввишки до двох метрів. Юрій Демидович вирішив відкопати їх і позносити важелезні стовпи в одне місце. Вирішив зробити з них маленький Стоунхендж-кромлех, кам’яну споруду типу тієї, що збереглася в недалекому звідси селі Микільське-на-Дніпрі. Це свідчить і про його зацікавлення минувшиною, і пошану, як геолога, до тутешнього каменя.

Нині письменник працює над спогадами дитинства. Народжений на Уманщині, Юрій Шковира об’їздив усю Україну, наслідком чого стали нариси в колективному збірнику репортажів «Забутою Україною», який кілька років тому видано в Дніпропетровську. Символічно, що відкривалася книжка репортажем із Старих Кодаків. Це історичне село є точкою відліку для багатьох.