Як солонянці на Ельбрусі гирі піднімали

Прелюдія до сходження

Леонід Білоус і Віктор Лісний познайомилися багато років тому, коли приїхали в Солонянський район молодими фахівцями. Леонід — учителем, Віктор — інженером. Потоваришували, стали кумами. З дитинства дружать зі спортом. І ця міцна дружба привнесла чимало зоряних моментів у їхнє життя, сповнене і тренуваннями, і вихованням молодих спортсменів, і різними змаганнями.

Неодноразово доводилося підніматися Леоніду і Віктору на п’єдестал пошани, і не тільки на обласних змаганнях, а й на національних першостях і з гирьового спорту, і з армрестлінгу.

Чудових результатів у силових видах спорту досягли і їхні учні — а кумам вдалося прилучити до чоловічих ігор з гирями сотні земляків. І діти Леоніда й Віктора полюбили спорт. Незважаючи на те, що по закінченні школи сини наших кумів, вступили у дніпропетровські вузи, виїхали в місто, вони встигли внести вагомий вклад у розвиток фізичної культури рідного району. І не тільки своїми успіхами на обласному й національному рівнях, а й створенням спортзалу, у якому нині накачує м’язи солонянська молодь.

Саме дорослішання дітей, які вже не потребують батьківської опіки і готові йти самостійно по життю, і дозволило Леонідові і Вікторові подумати про можливість потішити себе радостями, про які раніше й не мріяли. Так, Леонід Олексійович, котрий із сільського вчителя давно вже виріс у директора школи, але не покинув «тягати залізо», став «їздити по європах» — і не як звичайний турист, а як сильний гирьовик. То в одній країні потягає гирі, то в іншій — і досить успішно.

А не так давно куми, котрим воістину спокій тільки сниться, побували на Ельбрусі. Піднялися на нього, прихопивши з собою не альпіністське спорядження, а… гирі. Звичайно ж, не для вантажу, аби сходжувачів не здуло вітром з вершини. Куми взяли участь у Першому чемпіонаті світу з гирьового спорту в нестандартних умовах.

«Перші силові Олімпійські ігри»

Організував ці безпрецедентні змагання, назвавши їх навіть Першими силовими Олімпійськими іграми, ректор одного з архангельських вузів Анатолій Єжов, з яким наші герої познайомилися на міжнародних змаганнях. Познайомилися — й одразу пройнялися глибокою повагою до цієї незвичайної людини вже досить похилого для спорту віку.

Анатолій Єжов створив Міжнародну конфедерацію гирьового спорту, що об’єднала ветеранів, котрі займаються силовими єдиноборствами — гирями, пауерліфтингом, армрестлінгом тощо, встановив не один рекорд світового рівня. Так, він піднімав гирі і у стратосфері, на борту надшвидкісного літака, в умовах невагомості на тренувальній базі російських космонавтів.

Наші куми, у душі теж великі екстремали, просто-таки були зачаровані непересічним архангельцем. Сам же Анатолій Єжов по достоїнству оцінив чудову фізичну форму наших земляків і їхню схильність до неординарних вчинків. Інакше не запросив би солонянських кумів взяти участь у безпрецедентних змаганнях на схилах Ельбрусу.

Запрошення надійшло поштою.

— Ну що, їдемо? — запитав один кум другого.

— Звичайно! А як же інакше? — почув у відповідь. — Хто, як не ми, підніметься на найвищу вершину Європи з гирями наперевіс?

У похід збиралися — ретельно готувалися

І почали готуватися до походу на Ельбрус. Перелік необхідного спорядження додавався до запрошення. Майбутні підкорювачі Ельбрусу придбали спеціальні рукавички й шапочки, ліхтарики, що кріпляться на чоло, та інші актуальні предмети, у тому числі й лижні палиці: раптом знадобляться, щоб міцніше триматися за льодовиту ельбруську землю.

Просочили воском взуття, щоб не намокало. Дружини сходжувачів спостерігали за підготовкою до походу з побоюванням і навіть осудом. «Ну, не горілку ж ідемо туди пити!» — заспокоювали других половинок куми. Однак український національний напій все-таки не забули покласти в рюкзаки, так само як і добрячий шмат сала. Воно, до речі, відіграло важливу роль у розвитку подальших подій.

І ось, нарешті, куми виступили в похід, не забувши, зрозуміло, прихопити з собою гирю. Що чекало їх на Ельбрусі? Вірили, що проявлять себе в екстремальних умовах як справжні чоловіки.

І українське сало спортсменам помагало

Першими з усіх учасників прибувши на базу, розклали речі, гирі відвели почесне місце… «Чого сидимо? Пішли!» — сказали куми один одному і вирушили в гору: «дихалку» тренувати. Відразу взяли висоту в 2000 метрів, наступного дня зійшли ще вище… І зрозуміли: не такий страшний Ельбрус, як його малюють. «Дихалки» в одного й другого працювали чудово, та й гиря літала в їхніх руках, наче метелик. Підбадьорилися наші земляки й почали очікувати прибуття учасників незвичайних змагань.

На перший чемпіонат світу з гирьового спорту в нестандартних умовах прибуло понад 50 спортсменів з багатьох країн. З’ясувалося, що не збідніла богатирями й наша країна. Українське земляцтво на Ельбрусі складалося з дев’яти осіб.

Не помилилися Леонід Білоус і Віктор Лісний, очікуючи, що зустрінуть тут незвичайних людей. Тому й рвалися на Ельбрус, бо хотіли не тільки себе показати, але й людей подивитися…

До складу української команди входили полковник МНС із Сум, шахтар з Донецька — батько трьох дітей, інші унікальні особистості. І всі як один не забули покласти в рюкзаки добрі шматки сала. Воно й стало предметом заздрощів з боку інших спортсменів…Адже коли учасники змагань почали піднімати гирі ще тільки на висоті 3200 метрів, плануючи зійти значно вище, іншим стало погано. Розріджене повітря не дозволяло дихати на повні груди — а тут ще й гирі.

До знепритомлених від нестандартних умов підбігали лікарі з кисневими масками й супроводжували вниз, на альпіністську базу. Там вони і «провели» чемпіонат, тому що до змагань більше допущені не були. А ось українські спортсмени показали себе справжніми бійцями-богатирями — жоден не зомлів, не вибув зі строю.

Коли перед початком змагань Анатолій Єжов особисто перевірив пульс у наших спортсменів, він із задоволенням констатував:

— Що там Ельбрус — вам у космос можна…

— Це вам сало повітря замінило, шматок як ковток! — по-дружньому жартували суперники. Атмосфера на чемпіонаті була товариська і привітна…

Зрозуміло, що не сало, а гарна фізична форма наших кумів, їхній бойовий дух допомогли Леонідові Білоусу й Вікторові Лісному завоювати «золото» на цих незвичайних змаганнях.

— Без зайвої скромності скажу, що стали чемпіонами світу у своїх вікових і вагових категоріях, — розповідає Віктор. — Кум штовхнув гирю 55 разів, я — 51 (у нас різні вагові категорії). Кращими стали й у ривку. Зрозуміло, що умови наших висотних змагань були більш щадними, ніж якби першість проходила у традиційній обстановці, а не на льодовику на висоті понад 4 кілометри над рівнем моря. Так, час двобою був обмежений однією хвилиною, знижена й вага гирі. Представники нашої вікової категорії — від 45 до 50 років — працювали з 18-кілограмовим снарядом. Анатолій Єжов, наприклад, якому 66 років, піднімав 12-кілограмову гирю.

Далі — до кратера еквадорського вулкана?

Поява на Ельбрусі людей з гирями на плечах справила фурор серед звичайних сходжувачів. Альпіністи з Європи зупинялися, як вкопані, округляли очі, показували пальцями, реготали.

— Зрозуміти їм нас було непросто. А ось альпіністи з Полтави, яких ми зустріли на Ельбрусі, сприйняли нас як братів по розуму, — ділиться Леонід Білоус.

За словами наших земляків, здобути перемогу їм допомогла ще й давня дружба з горами. Свого часу Леонід Білоус піднявся не на одну кримську вершину, а Віктор Лісний півтора року служив в Афганістані й про Памір знає не з чуток.

Взагалі ж побачене і пережите справило на наших земляків незабутнє враження. По-перше, успішна участь у чемпіонаті підняла планку власної самооцінки. По-друге, вони побачили, який цікавий світ, у якому є місце і їм, простим солонянським кумам, котрі зуміли стати кращими на унікальному чемпіонаті.

Отже, тільки-но спустившись з Ельбрусу, обпалені сонцем, стомлені, але щасливі, вирішили: обов’язково приїдуть сюди ще раз, але вже без гир, щоб піднятися на саму вершину, і візьмуть з собою синів. А ще вирішили в майбутньому не відмовлятися й від інших цікавих пропозицій Анатолія Єжова.

А у планах архангельського ректора — організація змагань по гирьовому спорту навколо кратера еквадорського вулкана.

— А чому б і нам не потягати гирі на узбіччі південноамериканського вулкана? — запитують одне одного наші мужні земляки. І справді — чому б і ні?