Один день з соціальним працівником

Вночі все думи важкі не дають спокою, сну немає ніякого, то до самісінького ранку накачається по ліжку, що боки болять, а відпочинок все не йде. Спасибі невістці — дала їй таблеток від безсоння, так з ними хоч на півночі можна забутися.

Тому Ніні Вікторівні, яка обслуговує Ксенію Миколаївну, доводиться не тільки їй їсти варити, а й подавати, прати, перестеляти постіль щодня. А потім, як і всім іншим своїм підопічним, поратися в дворі, скуплятися, платити «комуналку», оформляти субсидію і ще багато всього робити. Жінці до сліз шкода стареньких жінок, яким потрібна її допомога. Адже в кожної за плечима — якась драма, у когось — ціле життя, всипане часто не трояндами, а шипами.

Сьогоднішня її найстарша підопічна — родом з Комісарівки П’ятихатського району. Їх у батьків було п’ятеро, батько Ксенії помер, коли їй виповнилось шість років, а найменша сестричка Надійка ще лежала в колисці. Жили дуже вбого, то як дівчинка трохи підбільшала, мати почала її віддавати в найми глядіти дітей, пізніше — корів пасти. Вчитися в школі не було коли, бо треба родині допомагати. Тому один клас — уся її освіта. Через те все життя Ксенії Миколаївни пройшло за роботою в колгоспі. То телята пасла, а тоді пішла доїти корови. Не встигла в люди вийти — померла мати. Довелось самотужки ставити на ноги менших брата із сестрою.

Війна увірвалась у їхнє життя страшним словом «окупація». Тричі Ксенію ледве не відвезли в німецьке рабство, але добрі люди та доля якось перешкодили в цьому окупантам. Війна війною, та трапилось Ксенії кохання. Як показало життя, було воно велике і чисте, мов сльоза. Зі своїм хазяїном (земля йому пухом!) жінка прожила в мирі та злагоді 58 років. Вже 13 років пройшло, як пішов він назустріч, з якої ще ніхто не вертав, але не буває і дня, щоб добрим словом чи тихою печаллю подумки не згадала свого гарного чоловіка ця згорьована жінка.

За роботою важкою пройшло її життя. Полола ланку, працювала в степу, а потім у забійному цеху птахорадгоспу. Звідти і на заслужений відпочинок пішла. Пенсія, наче й немала, так ліки ж дорогі такі, що рятуйте, та ще хочеться бабусі якогось папірця на гостинець внукам та правнукам дати, як завітають до неї. То чи ж вистачить тієї пенсії на все?! Її вірні двоє котів завжди під боком, та щодня тривожить, що ноги не слухаються. Вона вже давно ходила на костурах, а проте і город полола, і по хаті ж якось поралася. Тепер же, після тої операції, і зовсім не стали гнутися коліна. Каже, що якби не Ніна, то не знає, як би й жила зараз. Розуміють вони одна одну вже мало не з півслова.

Прямо скажемо, що робота соціального робітника, або як в народі кажуть, з милосердя, не кожному до снаги. І хоч через брак роботи за спеціальністю немало жінок проходить саме через неї, та тільки одиниці в ній залишаються. Адже ця професія передбачає не стільки фізичне, скільки велике моральне навантаження, з яким мало хто може справитися.

А Ніна Розтопора — якраз з тих, хто може. Хоча ніколи й подумати не могла, що буде допомагати одиноким стареньким. Народженій четвертою у російській сім’ї в Оренбурзькій області, Бог дав їй талант художника. Але так склалися обставини, що навіть провчившись на нього три курси в самій Москві, вона кинула інститут і поїхала аж на Сахалін, куди завербувалась її старша сестра Любов. Незвичної краси край зачарував юну душу, а після повернення додому Ніна вирішує піти на курси секретарів-машиністок.

Сьогодні від неї самої, здається, вже далеко ті роки юності, коли вона жила в гуртожитку, працювала в прокуратурі, згодом — у міліції, коли її пальці вистукували на звичайній друкарській машинці справжні мелодії її тодішнього буття. Але все це було, і нині жінка сприймає той час, як безцінний досвід, без якого не було б її нинішньої.

От що не кажіть, а доля у кожного своя. І саме доля приводить Ніну до Дніпропетровська у 1981 році, куди вона приїжджає разом зі своєю сестрою Любою. Вони працюють тут у книжковій друкарні на вул. Горького, куди меншу сестру беруть на фотомонтаж. Вона клеїть спеціальну плівку, таким чином допомагаючи кільком районним газетам вийти у світ.

Може й досі Ніна працювала б у друкарні, та доля подарувала їй зустріч, яка перевернула все її життя. Разом з чоловіком вона поїде з обласного центру за 100 кілометрів у звичайне селище, де живе і нині. Народження сина Сергійка, відсутність роботи — так складалось її життя на новому місці. Коли її синок ще не був школярем, їхня сім’я залишилась без батька і чоловіка. Той помер молодим, і жінці довелось самій піднімати Сергійка. Тепер він — першокурсник-програміст, великий мамин помічник, її гордість і надія.

Вісім років тому Ніні Вікторівні запропонували обслуговувати стареньких. Вона погодилась, практично не роздумуючи. З того моменту її життя нерозривно пов’язане з долями її восьми підопічних. Колись їх було 12, а практично кожного року по одному вони відходять в інший світ, а з ними — і частина душі Ніни Розтопори.

Ця жінка опікується тими, хто ще не так давно не міг одважитися пустити до своєї домівки чужу людину в особі соціального робітника, хвилювався, чи буде порядок з оплатою платежів, покупками та оформленням субсидії. Але добросовісна робота і чуйність Ніни Вікторівни переконали їх в тому, що вони зробили правильний вибір, доручивши їй допомагати їм практично в усьому.

Кілька років тому нашій героїні запропонували цю ж роботу, але в себе в селищі, де звільнилось місце. Тільки про це дізнались її підопічні з Осикуватого, тут же в один голос попросили : «Ніно, не кидай нас. Як ми будемо з кимось іншим, а не з тобою?». Вона подумала: звичайно, вдома було би простіше, але чи комфортніше, коли знатиме, що сама залишила тих, кому роками віддавала свою душу? І залишилась.

…Тиждень у клопотах так швидко перебігає, і знову настають вихідні. А це значить, що до мами в село приїде її любимий студент, з яким будь-яка домашня робота виконується в два рази швидше.

— Хочу тільки одного, щоб мій синок вивчився і знайшов престижну роботу, — зізнається жінка. — А своїм бабусенькам буду і далі, скільки можу, старатися полегшити їхню старість. Вони ж на це заслужили всім своїм життям.