Ентузіаст з Магдалинівки виховав сотні спортсменів у підвалі

Інтернет замінювали турніки, буми та гирі

Сьогодні ж все замінив Інтернет. Анатолій Володимирович Бурлака розповідає, як до нього днями завітали батько з сином з одного із сіл району. Чоловік пояснив, що хоче відірвати хлопця від комп’ютера: «Нехай займається у вас».

Самому Анатолію, як і всім, кому сьогодні по 60, комп’ютер замінювали шкільні турніки, «буми», гирі. В армію, каже, йшов добре «накачаним», фізично натренованим. В «учебці», у знаменитому Остері на Чернігівщині, навіть на шляху до солдатської їдальні доводилося стрибати через гімнастичного «козла». А тим, хто не зумів» — додатково бігати.

Яким же було його здивування, коли під час жартівливої штовханини «хто кого» непоказний ровесник-танкіст, його, тренованого атлета, раптом гепнув об землю. «Випадково, — подумав. — Ану ще раз». І знову те ж саме. «Поясни, в чому справа», — зачепило за живе. Як виявилося, той, родом з міста, до армії займався боротьбою.

Самому Анатолію на все життя запам’ятався герой старого кінофільму «Мазандаранський тигр». Він перемагав за допомогою своєї спритності.

Краще б зайвий протокол оформив…

Після армії працював міліціонером, одружився. Вчився заочно в школі міліції. Напередодні московської Олімпіади у школі відібрали спеціальну групу, навчали бойових єдиноборств. Інструкторами запрошували спортсменів-професіоналів. Бажаючим теж дещо показували. Бурлака виявився особливо настирливим. Їздив раз на тиждень, по вихідних, з Магдалинівки у Дніпропетровськ на тренування. Вдома, стоячи перед дзеркалом, відточував «стійки», виконував задані програми. Незабаром його уже ставили за приклад тим, із спецгрупи.

Вдома, у Магдалинівці, не минав невеликого спортзалу, де вів секцію дзюдо молодий лікар, майстер спорту С. Лазненко, тягав гирі інший ентузіаст, В. Яровий, бажаючі бавилися штангою. Бойові єдиноборства на зразок карате тоді були заборонені. Але до Бурлаки, який знав «прийоми», потягнулися охочі. Займалися на стадіоні, у шкільному спортзалі.

О тій порі під егідою комсомолу створювались ОКОДи, загони «Юних дзержинців». Молодому офіцерові міліції, який працював в інспекції у справах неповнолітніх та часто бував у школі, доручили цю справу.

Щоправда, говорить тепер: «Воно було формальним (ті ініціативи щодо участі молоді в охороні громадського порядку), а я його зрозумів у прямому смислі». Поставився з усією серйозністю. «Краще б зайвий протокол оформив», — висловлювало невдоволення начальство і не поспішало дати нове звання.

«Зірочки» на погонах, які означали ще й прибавку в зарплаті, замінювали йому успіхи його підопічних. Та, що за будь-якої погоди, бувало, й на велосипеді, добиралась у «підвал» з неблизької Шевченківки чи Топчиного. Приходили сюди — здобути чергову невелику перемогу над собою, прилучитися до своєрідного братства. Девізом його було не показувати свою силу на слабших, а навчитися захистити себе та інших, і, насамперед, виховати в собі людину, готову до дорослого життя.

Виховували майбутніх елітних службовців

З вдячністю згадує Анатолій Володимирович тодішнього одного з керівників району О. М. Чорнойвана, який запропонував разом пройтися підвалами новобудов райцентру. Зупинився врешті, на одному: «Підходить? Збирай своїх хлопчаків, прибирайте будівельне сміття, готуйте собі місце для занять».

Це був 1986-й рік.

Так народжувався знаменитий «підвал». Отримали нинішній статус спортивно-оздоровчого клубу і назву «Граніт» у 2001-му. Однак «підвалом» клуб деколи називають і тепер.

Заворг райкому комсомолу В. Ляшук за сприяння першого секретаря РК комсомолу В. Лимаря привіз із Павлограда стрічки шахтних транспортерів, якими застелили бетонну підлогу.

Подібне не забувається, як і імена тих, а надто перших, хто, прийшовши до підвалу одного разу, затримався тут надовго. Тих, хто знайшов у собі сили не відступити перед першими труднощами — коли стає зрозуміло, що лише одного бажання стати сильним замало, потрібні наполеглива праця, пролитий піт, вміння переступити через «не можу». Всього через стіни «підвалу» пройшли за ці роки близько 1000 чоловік.

Заради чого це все?

Була мрія: щоб їхні вихованці потрапляли служити в елітні війська, де стали б у нагоді отримані підготовка і навички.

І їх брали у прикордонники, в десант, у Національну гвардію. Хтось обирав собі професію військового на все життя, вступав до військового училища. Головне ж — більшість вихованців «підвалу» відбулися як особистості. Серед них є і керівник Пенсійного фонду області, і підполковник СБУ, банкір і учитель, кілька далекобійників і навіть священик (свого часу закінчив льотне училище). Декілька років тому, коли задумали організувати зустріч, відгукнулися багато. Хто не зміг приїхати — телефонували, слали телеграми.

І у глибинці ростять спортсменів-бійців

Сьогодні А. В. Бурлака робить спроби дістатися в глибинку, організувати роботу по селах. Старенькими «Жигулями» згоден їздити туди за символічну плату, аби лиш поверталися витрати на бензин.

Щоправда, каже, не вистачає умов для проведення тренувань. Орендна плата за шкільний спортзал, де, зазвичай, проходять заняття занадто висока, та й коли спершу приходить «півсела», то невдовзі залишається дві-три дитини. От і доводиться батькам по черзі возити своїх дітей у Магдалинівку за 25—30 км з Минівки, Котовки, Ковпаківки.

Здібні юні майстри рукопашного бою з провінції на представницьких змаганнях у Дніпропетровську, буває, ділять за кількістю здобутих нагород призове місце з командою великого міста.

Анатолій Володимирович не звик ходити по високих кабінетах, звертатися по допомогу, і все ж, зізнається, життя змушує. Спортивні мати для тренувань вимагають заміни, не вічні тренажери, дороге спортивне екіпірування.

Запитую у героя: чи не стомився? Киває головою: «Так». Але важко уявити, хто його може замінити у Магдалинівці у тій справі, яку він обрав добровільно і якій присвятив майже 40 років життя.