П’ятихатська мати-вихователька: Коли їду до дітей, кожного разу хвилююсь, неначе вперше

Вона чекала два роки, а коли він прийшов, усе скінчилось в дну мить. Той, кого вона любила всім серцем, кому народила донечку, зрадив їй у перший же вечір. Життя розпалося, а молодій жінці треба було йти на будівництво, щодня тягати на верхотуру відра з цементним розчином, щоб заробити копійчину. Якось вона підійшла до краю і заглянула згори, наче в безодню. Її тягло скочити вниз, щоб назавжди позбутися пекучого душевного болю. Але все ж змогла стриматися заради доньки Наталочки і мами.

Незабаром Люба приймає запрошення старшої сестри та їде до неї в Алтайський край. Хатина в селі та важка робота в ліспромгоспі відволікали від важких думок. Тяжко було не тільки на душі — нерідко Люба плакала від того, що намахається за день сокирою в лісі так, що пальці на руках не гнуться. Та при цьому вона знала, що її Наталочку цілий день тішить старша сестра. Тож вона поспішала до неї щодня, тут же, в господі сестри молода тендітна жінка побачила знайомого з пилорами, який двічі прийшов до її зятя, а на третій день сказав, що завтра буде… свататися.

—Я — заміжня, а дівчата мої — ще малі, — жартувала сестра Надія. — Кого ж він буде сватати? Тим більше, що ти, — кивнула на Любу, — вже вирішила розрахуватися і виїхати в нове місто…

Жарти-жартами, та наступного дня на неї вже чекала компанія. Від реальності того, що розгорталося перед її очима, Люба розгубилася. Особливо тоді, як Геннадій підійшов, узяв її руки в свої і з болем мовив:

— Будь ласка, тільки не відмовляй мені. Я все життя буду носити тебе на руках!

Так вони й залишилися разом, ідуть по життю однієї родиною ось уже 32-й рік.

Чи швидко відтануло її серце? Мабуть, уже тільки тоді, коли вона прийшла до Бога, коли зрозуміла, що треба вміти любити і прощати. Нині вона вдячна Всевишньому, який дав велике терпіння її чоловікові. Тільки завдяки цьому втрималася їхня сім’я.

Звідки беруться діти

У 80-х Люба приїхала в П’ятихатки до хворої мами, яка потребувала допомоги і догляду, та так тут і залишилася. Де тільки їй не довелось трудитися! І санітаркою в залізничній лікарні, і прибиральницею в школі, і оператором техконтролю на залізниці.

— Пройшовши через випробування долі, сьогодні я розумію таке: все, що з нами відбувається, це треба пройти для того, аби стати сильнішими, — розмірковує Любов Миколаївна.

Цій жінці не раз випадало лежати в лікарні з власними дітьми. А люблячи своїх, їй мимоволі хотілося обігріти і тих, у кого немає батьків. Підійде, бувало, до такого маляти, погладить по голівці, а до неї рученята так і потяглися. І так хочеться забрати те зозуленя, приголубити!

До цих пір перед очима жінки білява дівчинка, забрати яку зі сльозами просила старша донька. Але куди брати чужу дитину, коли своїм заледве на хліб вистачає! Тяжкі сімейні обставини змусили Любов Миколаївну ще іти полоти буряки. Тож на той момент у неї було бажання взяти таку дитину до себе в сім’ю, а можливостей — жодної. Через те до свого бажання вона повернеться вже тоді, як збиратиметься йти на заслужений відпочинок. Разом із чоловіком вона розмірковувала, як це можна зробити, поки не почула про державну програму підтримки прийомних родин. Підключились до цих розмов і власні доньки. Старші, правда, відмовляли, бо думали, що мамі буде важко. Але…

Першу дитину Конькови взяли шість років тому. Місцевий хлопчик залишився без батьків. Любов Миколаївна, пройшовши спеціальне навчання в області, на якому вона на багато звичних для себе речей подивилася іншими очима, приїхала в притулок до 6-річного Вовчика одна. Вона тільки зайшла, глянула на те біляве дитя, а з губ мало не зірвалось: «Синочку!». Вона запропонувала малому їхати до неї, а він… не захотів.

Важкі думи не давали спокою жінці: як він там без неї? Вдруге вона вже поїхала до Вовчика разом зі своєю Тетянкою. Після того хлопчик одважився їхати в нову сім’ю. Прийняли його, наче рідного. А за місяць у нього було свято — день народження. Маму стривожило те, що її синок не радіє від того, що той день зовсім скоро. Як виявилося, малий просто не знав, що це таке.

Нова родина йому влаштувала шикарне свято. Один тільки іменинний торт на три яруси чого вартий! А подарунків ціла купа! А стіл святковий! Радості дитяти не було меж. Добрий від природи, у Конькивих Вовчик відкрився добру і ласці, які тут панують. Тим більше, що мамі в усьому допомагали її донечки: і купали братика, і їсти варили, і прали, і спати вкладали.

За пару місяців у їхній оселі пролунав дзвінок — просили забрати з притулку двох діток, які є братиком і сестричкою. Даші тоді було 9 років, а Миколці — чотири. Діти були налякані порядками в притулкові, а Любов Миколаївна хвилювалась, чи приймуть її ці діти.

— Хвилююсь кожного разу, коли їду до дітей, неначе вперше, — зазнається п’ятихатська мати-вихователька. — Дитина — то ж індивідуальність, яка то чекає допомоги від дорослого, а хтось ще й оцінює тебе. Кожен з них малює в своїй уяві маму.

Даша й сьогодні ніяк не може забути, як її ображали в притулкові, як вона мріяла про теплий дім і гарну родину. Тому мама їй сподобалась зразу. Злякана дівчинка, схожа на хлопчика, зразу запитала: «Ти будеш моєю мамою?». — «Не знаю, якщо ти захочеш…» — «Я все умію робить, я буду тобі допомагати, але в мене є ще братик».

Вивели чотирирічного чорнявого хлопчика, від одного вигляду якого у жінки здавило під серцем. Вона, мама пятьох дітей, не могла спокійно дивитися на це зацьковане маля, яке практично не розмовляло. Ні про що інше, крім цих дітей, вона тоді не могла і думати. Тому з дороги додому подзвонила у службу у справах дітей, аби там почали готувати всі необхідні документи. Менше ніж за місяць братик і сестричка жили вже в родині. А те червоне плаття, про яке тоді мріяла дев’ятирічна дівчинка, чекало на неї вдома, як і морозиво. Солодощі зникали в роті Миколки миттєво — так, що мама без сліз не могла на це дивитися.

Там, де більше, ніж сім’я

Конькови живуть дружною родиною. Нинішнього року всі із задоволенням допомагали батькам з бджолами на дачі: носили та обрізали рамки. Ця родина має корову, яку утримує разом з іншою сім’єю. Тож діти завжди п’ють свіженьке молочко з печеними булочками чи пиріжками.

— А так наш тато і борщу наварить, і картоплі насмажить такої, що за вуха не відтягнеш, — хвалиться господиня. — Взагалі ж на свята, крім салатів, із задоволенням їмо торти, а ще — кутю, яку готуємо за бажанням. Любимо самі ліпити пельмені: хлопчики розкачують тісто, дівчатка ліплять, тато варить, а їдять усі.

У цій родині є гарна традиція вітати одне одного з особистим святом концертом і плакатами. Щоразу стараються для кожного придумати якусь родзинку, турбуючись про гарний настрій винуватця торжества. А подарунки ообовязково виготовляють власними руками. Любові Миколаївні, наприклад, більше, ніж до дня народження, було приємно, коли її діти підготували сюрприз до Дня бджоляра. Плакати по всій хаті, виступи для мами стали їй нагородою за важкий день.

У нашого читача може скластися думка, що в цій сім’ї все так добре, що тут діти якісь ідеальні. Зовсім ні. Та всі конфліктні моменти тут вирішують спокійно, за дружньою розмовою. Тому і в’ються діти біля своїх батьків, яким вистачає на них терпіння.

Що ж хочеться мамі, яка своїм серцем готова обігріти ще не одну знедолену дитину?

— Мені хочеться, щоб усі мої діти були щасливі, здорові, і щоб кожен вибрав правильну дорогу в житті, — говорить Любов Конькова. — Зараз мою роботу ще мало видно, а коли вони приведуть до мене уже своїх дітей, тоді можна буде сказати, що моя робота вдалася.