Сирота при живих батьках вже бабусею дізналася про долю рідних

Невеличке село Вербове на Синельниківщині. Степовий простір. І все довкруж, мов на долоні. Так і людська доля — на семи вітрах. Встояти б…

Кажуть, село виникло випадково. Це коли розкуркулені соловчани тікали зі своїх Соловків знов на Дніпропетровщину. Замість вертатися в рідні села, отаборилися в цьому степу.

Серед них і дід Петро Зайченко, засланий на Соловки з села Богуслава. Він першим, опухлим з голоду, прибився сюди. А вже потім дісталася і його дружина з двома пухлими доньками — Катериною, 1922 року народження, і Марією, 1925-го..

Так виникло відділення радгоспу «Революціонер», щось як ферма: дали людям телят, молодняк — вирощуйте. Відгодували Зайченки разом з худобою своїх опухлих дітей. Тільки обжилися вербівчани, як тут нове лихо — війна. Окупація. Забрали діда Зайченка на фронт разом з іншими сільчанами. Й тут же їх повбивало снарядами. У братській могилі їхній вічний притулок.

…Його побачили здалеку. Кожен, хто йшов до села, непомічений пройти не міг. Степ і балочки. Обстріл оком, обстріл автоматом. Молодий 25-річний старшина прямував до сільця. Втік з полону. Охляв. Зголоднів. А перед ним прибився й хлопчина років 16—17. Поки люди частували старшину, чим могли, та розпитували прибульця, який прямував від Дніпра, від Любимівки, з’явився каральний загін. З собаками. Ховатися ніде — самі землянки й погреби, село невеличке. Був ще один чоловік, який міг цікавити карателів, — білобілетник конюх дядько Ткаченко. Сімнадцятирічний юнак при появі карателів встиг сховатися в копицю сіна. А видав його білобілетник. Своє життя рятував.

І ось карателі велять всім мешканцям сільця йти до контори. Показову страту організовують. Першим повісили одного комісованого. Потім юнакові 17-річному черга автоматна дісталася. Доходить, нарешті, черга й до молодого старшини. За мить до смерті екзекутори питають:

— Чий ти? Чи є рідні? Чи зна хто його?

І тут сталося те, що бувало в стародавні часи в Україні. Коли козака засудять до страти, могла вийти дівчина, яка обіцяла з ним побратися. Схоже відбулося й тут. Катря, діда Петра Зайченка дочка, вийшла наперед:

— Це мій…

Якимось дивом це врятувало його життя. Поїхали собі карателі, завершивши свою страшну роботу. А молодий старшина Олександр Кочергін, росіянин, кинувся до Катрі:

— Я тобі життям зобов’язаний…

Так лишився жити у Зайченків. За рік, у 1943-му Катерина народила хлопчика. Анатолієм назвали.

Як прийшли радянські війська, Катерину й Олександра розписали. Стала жінка ніби офіційно Кочергіною. Олександр пішов з Радянською Армією служити далі. 24 травня 1945 року у Катрі народилася друга дитина — дочка, яку назвали Людмилою.

Свого батька дівчинка не бачила. Прийшло гірке повідомлення, що він пропав без вісти. Тож про нього Людмила знала зовсім мало: Олександр Климентійович Кочергін, 1917 року народження, родом з Уралу, з Молотовської (нині Пермської) області. Старшина, правда, йдучи на фронт, залишив свою уральську адресу. Катерина написала по війні туди листа — щоб вислали довідку. Проте ніхто не відповів.

Втратила Катерина надію дочекатися свого старшину. Одружується з іншим. А той ставить ультиматум: або я, або твоя дочка. Катерина зрікається дочки. Й та живе зі старенькою бабусею, тяжко відчуваючи своє сирітство при живій матері.

Почався її життєвий переліт на перебитому крилі. 12-річну Людмилу з допомогою педагогів місцевої школи вирішено здати у Щорський дитячий будинок. Навколо круглі сироти. А у неї ж жива мати. А може, десь живі рідні батька — бабуся і тітки — жевріла надія…

І, нарешті, 15-річна дівчина наважується їхати на Урал шукати його сліди. Грошей не мала. Дорогою попутники стали підгодовувати.

Ось і станція з дивною назвою Ферма. Серед ночі хвилинна зупинка їхнього потяга. Дівчині пощастило: разом з нею вийшли люди, які виявилися сусідами Кочергіних, котрих вона розшукує.

Серпневий ранок. Палісадник, відчинене вікно. Літня жінка відповідає на стук у двері.

— Я шукаю Олександра Кочергіна.

— Зараз я його покличу…

Живий?! Але ж виявилося: у Олександра, її батька, вже була сім’я на Уралі. У нього ще до війни народилося двоє синів. Уральська жінка про українську дочку чоловіка нічого й чути не хотіла. Влаштувала чоловікові бучний скандал: забирайся, мовляв, з нею під три вітри!

Пригнічений Олександр з дочкою-ізгоєм, з якою й тут ніхто не бажав знатися, подався до своєї матері, ще одної її бабусі.

Наближався час нового навчального року, і Люда стала збиратися в зворотну дорогу. Батько обіцяв відписувати на її листи. Та слова не дотримав. З тяжким серцем вертається дівчина до дитбудинку.

А тут новий удар. Вона спізнилася на пару днів. Скликають лінійку й з неї, порушниці, привселюдно знімають піонерський галстук…

Й вона пише листа до редакції молодіжної газети «Молодий ленінець» в Дніпропетровську. Там восени 1960-го друкують її листа «Чому я сирота».

Раптом газета присвячує їй цілу сторінку «Чекаємо тебе, Людо, в Кривому Розі». Ось вони, її нові батьки! Хай і прибрані. Її викликали на телефонні переговори. Вперше в житті. Дзвонив Іван Якович Пістрюга. Вони з жінкою Маргаритою Миколаївною чекають її в Кривому Розі.

До Кривого Рогу їхала на піднесенні. Ось і прибула. А її не впізнали. Розминулися. Самотужки добралася за їхньою адресою і вже там чекала. Коли Маргарита Миколаївна дізналася, що Люда вже на місці й чекає їх, знепритомніла від несподіванки. Чоловік на руках заніс її в квартиру.

Ось як вони живуть. Просторе трикімнатне помешкання. Накритий наїдками до зустрічі щедрий стіл. Тепла ванна і халат, розстелена постіль з білосніжною білизною. Це все заради неї. Протягом усіх зимових канікул Люда прожила у цій гостинній сім’ї мов у раю. У її нових знайомих, які погоджувалися стати її батьками, виявилося двоє синів. А Маргарита Миколаївна так мріяла мати дочку. Коли Люда спала, вона переплела їй волосся, заплела красиві банти.

«Ми хочемо удочерити тебе, доню. Підростеш, одружишся з нашим Льонею…». Це обпекло дівчину. Ні, вона з хлопцями під одним дахом не житиме! Якби вони не мали дітей — інша річ. Вона ж дівчина з села і у неї інші уявлення.

Повертається у дитбудинок, до сірих буднів, де так мало втішного. До всього ж — дитбудинок розформовують, і директор тільки з власної ласки взяв кількох дівчат з собою до Дніпродзержинська… Крутий поворот долі знов не на її користь: у міській школі вищі вимоги, ударниці стають двієчницями. Прикро.

Скінчивши вісім класів, Люда Кочергіна повернулася в рідне село. Хоч її там ніхто не чекає, та вдома ніби й стіни рідні. Нікому було підставити дружнє крило, душевно обігріти. У матері її в другому шлюбі двоє дітей знайшлося. Але миру в її серце не принесло.

А донька Люда подалася на ферму і вісім років там тяжко працювала. Змінювала професії, опинилась в торгівлі, вісім років працювала в жеку. Одружилася, у сорок років переїхала до міста, з чоловіком виростили трьох дітей. Так хотілося довести злій долі, що вона подолає все, зціпить зуби і подолає. Нині Людмила Олександрівна живе на житловому масиві Фрунзенському. Людина енергійна, вона надолужує те, що не добрала замолоду, — їй так хотілося все життя навчатися, а життєві обставини були не на її користь. Тож нині прослухала курс в університеті третього віку. Береться опанувати комп’ютер. Поховала чоловіка, а у свата померла жінка. І діти запропонували: сходьтеся і живіть. Так і вчинили. У трьох її дітей свої сім’ї. Одна сваха живе в Ізраїлі, зять вже помер, і його мати часом приїздить у Дніпропетровськ погостювати. Може, й Людмила з часом скористається її запрошенням та побуває на Святій землі…

Замість післямови

Оскільки Людмила Олександрівна нічого не знала про подальшу долю свого тата, я запропонував пошукати його в Інтернеті. Виявилося: тата не стало всього кілька років тому. Олександр Климентійович прожив довге життя — понад 90 років. А міг бути розстріляний у синельниківському степу в 1942-му…

Натомість вже в наш мирний час пропадає без вісти його син… Той Ваня, котрий хотів, щоб батько лишив сестричку Люду на Уралі. Безпристрасний Інтернет видав інформацію:

«Отделом МВД России по Пермскому району Пермского края разыскивается Кочергин Иван Александрович, 1938 года рождения, который 30 июля 2011 года ушел из дачного дома в СНТ «Лесное» в районе ст. Ферма Пермского района в лес за грибами и обратно не вернулся. Его приметы: на вид 70—72 года…».