Як горілкою танки заправляли

- Ми вже на польській території. Робимо свою роботу, розвідуємо місце знаходження ворожих артпозицій, передаємо координати нашим. Відчувається кінець війни. Вчора у передмісті Любліна бачили, як наші тиловики вивозили з розташованого там горілчаного заводу спирт. Ми могли тільки позаздрити хлопцям. Нам той завод довелося обминати. Але в тих же тиловиків нам все ж вдалося розжитися спиртом. На п’ятьох нам виділили по фляжці «вогненної води».

У польському місті Люблін, у невеличкому переліску, військові розвідники, у складі яких був сержант Маліч, наштовхнулися на своїх. Чотири нерухомі бойові машини БТ-26, фронтовики звали їх лушпайками. Питають в танкістів, у чому справа. Виявилося, в них скінчилося пальне, по радіо викликали заправника, а він щось довго не їде. Іншого виходу, як чекати, кажуть бійці, немає.

Та так хлопці можуть й у халепу вскочити, швидко проноситься у голові. Як не як – прифронтова зона. Але де ж таки дістати пальне?

…До війни Григорій Маліч жив у Павлограді на Хуторах. Там, неподалік підприємства Авторота, проводив чи не весь свій час біля автомобілів. Згадав, як чув від літніх водіїв, що, мовляв, за кордоном, карбюраторні автомобілі їздять на спирту. Так і в цих же БТ-26 – двигуни також не дизельні, промайнуло у голові.

- Тоді я звертаюся до командира підрозділу старшини Стрельченка. Мовляв, пропоную експеримент – заправити одну бойову машину нашим спиртом. Як номер вдасться, говорю, підемо по спирт, бо заправник все не з’являвся.

Малічу було дозволено спробувати допомогти танкістам.

- Я віддаю команду вилити усе з фляг у каністру й спробувати запустити та прогріти двигун танка на двох літрах бензину. Далі, говорю, вже на ходу , дозаправимо паливний бак спиртом. Перший, другий проїзд бетешки по колу. Та раптом машина здригається. Танкіст-заправник, не втримавшись на броні, гепнувся сторчголов на землю (каністру при тім втримав, ні краплини не пролилося), з вихлопної труби «лушпайки» попер в повітря такий знайомий запах самогонної браги. Експеримент вдався!

Три танкісти та два наших розвідника, озброївшись німецькими ранцевими 25-літровими каністрами, подалися за спиртом. Через якийсь час 125 літрів кращого за бензин палива були на місці.

Командир танкового взводу люб’язно запропонував підвезти нас, ми згодились. По відпрацьованій схемі (1 літр бензину, слідом – 30 літрів спирту) запустили усі двигуни. У машині командира взводу ми вирушили наздоганяти свої частини.

Дорогою спокусилися знову зазирнути на завод, але там усі цистерни застали порожніми. Невдача засмутила не надовго. Саме при виїзді з міста, танк-розвідник попереду, три машини з невеличким відривом слідом, командир головного танку передає по радіо : «Бачу зустрічним курсом метрів за 200 роту-півтори «юрів», що будемо робити?».

«Юр» – залізяка на гусеницях чи то німецького, чи то італійського виробництва розміром з радянський БТ-26. Тільки й різниці, що не танк а самохідна гармата.

По всіх ознаках німці наші танки не помітили.

- Зупинилися, спільно радимося. Дається команда – головній машині заднім ходом назад, потім усій колоні разом заховатися у гущавині дерев. Командир танкістів вимагає у нашого Стрельченка радіозв’язку зі штабом артбатальйону. Отримавши зв’язок, кричить у трубку артилеристам:

- Ми знаходимось в північно-східному секторі Любліна, назустріч нам рухається до десятка самохідних гармат. Серйозних нерухомих орієнтирів для коригування артообстрілу немає. Через пару хвилин передамо вам грубі координати, далі випустимо на другій передачі одного за одним три наших танки назустріч німцям. Людей у танках не буде. Як тільки німці почнуть стріляти по наших машинах, ми передаємо вам уточнені координати, а самі щезаємо.

Вийшло як було й задумано. Побачивши радянські танки, що повільно рухалися, ворог й собі зменшив швидкість, пристрілювались. А далі почали вже стріляти на поразку.

Коли передали точні координати скупчених цілей противника, наша артилерія відкрила навісний фугасний вогонь. Чим все скінчилося, Маліч та його бойові товариші тоді не дізналися. Вони швидко рушили у глиб міста, бо й їм могло дістатися від своєї ж артилерії.

Десь через місяць у Словаччині Григорію Олександровичу видалося побачитись з командиром танкового розвідвзводу. Тоді ж і почув новину. Безпосереднє начальство подало на того документи на присвоєння йому ордена Червоної Зірки за сприяння у знищенні п’яти німецьких самоходок, а СМЕРШ, водночас направив свої документи на віддачу під суд за перевищення службових повноважень. Мовляв, це привело до необгрунтованої втрати матеріальної частини – трьох БТ-26. На щастя, тверезий глузд переміг – досуду не дійшло, орден видали.