У лігвищі «моржів»

Разом з іншими він пережив 40-денний кошмар полону. Ми попросили Володимира Ясюка пригадати пережите під дулами автоматів. Це тим легше зробити, бо Володимир Петрович тоді день у день вів щоденник.

...Того дня, пригадує він, 18 жовтня 2005 року о 14 годині 40 хвилин місцевого часу ми знаходилися на 7 градусах північної широти і 51 градусі східної довготи біля берегів Сомалі в Африці. Ми знали, що проходимо небезпечну зону. За рекомендаціями Морполу треба було йти за сто миль (або близько 200 кілометрів) від берега. Ми так і йшли.

Рейс закінчувався без пригод. Ми вже готували документи для зміни колективу нашого судна: через десять діб нас мав змінити в Туреччині новий екіпаж. Тож усі 22 члени екіпажу займалися своїми справами. На морі був штиль. Я перед тим піднявся на капітанський місток, обдивився довкола, все було спокійно. Тож, спустившись, пішов до себе в каюту друкувати на машинці свої лікарські справи. Вся медична справа на судні лежала на мені.

І раптом пролунала тривога. Усі збентежені: що сталося? Я знав, що за сигналом тривоги мав хапати рятівний жилет, а як медик — ще й санітарну сумку, і мерщій бігти до місця збору екіпажу.

Судно «Панагія» величеньке — завдовжки 190 метрів. Це майже довжина двох футбольних полів. І вантаж на судні чималенький: ми везли з Мозамбіка до Туреччини під ліберійським прапором 35 тисяч тонн вугілля. Йшли з Мапуту замовленим для нас коротшим маршрутом на Червоне море, Суецький канал — це заощаджувало нам дванадцять діб у дорозі.

...Вибігши з кают нагору, всі одразу зрозуміли причину тривоги — «Пірати!». Два білі мотор­ні човни по три людини в кожному наздоганяють наше судно.

Команда капітана: тисни! Але де там: наша максимальна швидкість 14,5 вузлів на годину. А у них швидкість чи не вдвічі більша — 25—30 вузлів. Та ще й по тихенькій морській воді.

Наша «Панагія» почала, було, маневрувати. Але судно велике і завантажене вугіллям. Отже, це анічогісінько не дає. З човнів пролунали постріли. Але раптом після тих пострілів моторки починають відставати. Ми подумали — пронесло. Аж ні, вони знов наздоганяють наше судно. І знов лунають автоматні черги. Ми зауважуємо, що один з нападників озброєний гранатометом.

А ми — беззбройні. І чудернацької паперової рекомендації брансбойтом з водою нейтралізувати піратів не застосували...

Що чинять нападники? Точнісінько як у піратських фільмах — розкручують «кішку» і лізуть до нас на судно. Ось вони вже на борту. Чується команда капітана: «Зупиняй!». А їх вже п’ятнадцятеро душ. Наступна команда: «Всьому екіпажеві — на бак!». Зібралися ми там й сидимо подавлені, пригнічені. Я навіть запалив цигарку з досади, чого ніколи не роблю.

Міркуємо собі: що може з нами бути? Варіант номер один: пірати одразу грабують нас і відпускають. Варіант номер два: поженуть наше судно до берега.

Усе сталося за другим варіантом. Вночі стаємо на якір неподалік африканського берега. А там вже одне судно стоїть. Виявилося, індійське — уже п’ять днів як пришвартоване піратами. І нам оголошують: з вас викуп! Зв’яжіться з вашим судновласником і перекажіть наші вимоги.

Скільки ж днів це може тривати? Ми тоді ще не знали, що наша епопея розтягнеться на довгих сорок днів...

Тим часом усім моїм колегам наказано розійтися по каютах. Сказали, що екіпаж не чіпатимуть. За умови, мовляв, що сумирно сидітимете по каютах.

Частина нападників говорила по-арабськи, частина — по-англійськи. Вони зажадали від нас відімкнути всі засоби зв’язку. Ми підкорилися тій команді, та не цілком. Дещо працювало, і судновласник знав про місце нашого перебування.

Ми мали англомовного перекладача з їхнього боку. А у нас в екіпажі усі знали англійську мову. Особливо добре володів англійською наш капітан.

...Сидячи в каюті, нічим було зайнятися. Я з перших хвилин вирішив вести щоденник цих екстремальних подій і щодня стукав на своїй друкарській машинці. Цей щоденник я потім привіз з собою.

Наше завдання номер один, яким воно уявлялося нам тоді, — показати нападникам, що ми їх не боїмося. Продемонструвати свою психологічну перевагу. Чого ми, зрештою, й змогли досягти. Традиційно чергувало десять озброєних піратів. Через добу приходила зміна, нових десять чоловік.

Як дипломованому лікареві, випускникові Дніпропетровського медінституту, мені вже з другого дня довелося розпочати на судні амбулаторний прийом. Один з піратів звернувся по допомогу, думаючи, що в нього щось зі шкірою. А виявилося — в нього зламані два ребра... Двоє скаржилися на сверблячку — у них виявилася короста. Довелося їх негайно з судна видалити.

Їхнього начальника я вилікував від бронхіту. Крім того, ще вимірював артеріальний тиск і єдиний мав право ходити на лівий бік судна. Вони відтак, у свою чергу, пропонували мені залишитися у них лікарем.

Я теж прагнув впливати на наших нападників позитивним чином. Вони ходили до нас дивитися телевізор. Ми зняли з них агресію. Хоча у нашого бідного капітана час від часу пострілювали таки над головою...

Що стосується продуктів, то ми одразу встановили режим економії. Купатися в ту тропічну спеку було де — ми мали басейн на судні. А в океані ловили рибу. Вам доводилося куштувати королівську мокрель кілограмів по двадцять штука? У нас така нагода була. А я — завзятий рибалка, який знає на Дніпрі не одне відлюдне затишне містечко. Це справді королівська риба — майже без маслаків, не те, що хек. Всього ми піймали кілограмів сто двадцять мокрелі. Це дуже допомогло у збагаченні нашого раціону.

Сорок днів полону тяглися дуже довго. Ми не знали подробиць тривалих переговорів. Пірати вели себе попервах дуже не шляхетно: пограбували нас, у кого куртку забрали, у кого мобільний телефон. Особливо обурила всіх крадіжка телефона. Ми поскаржились і невдовзі спостерігаємо таку картину. Всі вони сидять у колі й проводять свої «партзбори». Черга денна: що робити з тим, хто вкрав мобільник? Повісити чи простити? Поряд лежала вже напоготові вірьовка... Винний таки випросився і його помилували. Мобільник зобов’язали повернути власникові.

Серед піратів ми зауважили наркоманію. Є у них своя місцева травка «гата», яку вони вживали по п’ятницях (під уїкенд). Свинину пірати не їли. Приводили на корабель кіз — різали й готували з них плов. Хліб був наш — ми пекли його самі. Але коли стало закінчуватися борошно, пірати привезли з берега мішок борошна, мішок рису. Готувалося на всіх — і полонених, і тих, хто наглядав за ними.

Сам собою написався ностальгійний мій вірш, який починався рядком «Унылый берег сомалийский...» Епопея наша розтяглася на тижні понурого чекання. Ми вірили, що Батьківщина не кине нас у біді.

І ось дізнаємося, що гроші, які вимагали пірати від судновласника, переказані на електронний рахунок. Уже начебто всі вимоги задоволені. Звільняйте нас! Ні, розділилися — одні нападники хочуть забиратися геть, інші не поспішають. Нарешті, вони забрали своє барахло (прихопивши, правда, і наші ковдри) й пішли собі геть. Їхній відхід прикривало двоє автоматників. До берега було якихось три милі. А для ботів це якихось десять хвилин їзди.

Так тільки 26 листопада о 23 годині ми відчалили з місця нашого сорокаденного полону. Вранці на світанку ми побачили військовий корабель. Він виявився французьким. Це було на відстані вісімдесяти миль від берега. Французи привітали нас. Вони піднялися на наш борт, прихопили з собою мішок булочок, думали — ми взагалі охляли. А ми ще почастували їх двома буханцями хліба власного виробу. Наш капітан повідомив французам, де знаходиться «лігвище моржів», яких ми ледве спекалися.

У Туреччині нас зустріли представники українського уряду, групи по звільненню Ради Нацбезпеки України, судновласник, тележурналісти. Літаком нас доставили в Стамбул, а звідти літаком до Києва.

Телеканал УТ-1 показав мої інтерв’ю, бо мене колеги визначили мало не прес-секретарем. Автобусом нас привезли з Києва до Одеси. Нашого капітана нагородили орденом «За мужність». Я в числі трьох чоловік отримав подяку від Ради Нацбезпеки України, а всі 22 члени екіпажу дістали від президента золоті годинники. Так щасливо скінчилася наша епопея.