Сім’я у подарунок

Буває, що недоброзичливці закидають таким людям матеріальну вигоду. Але навіть найбільший скептик і любитель попліткувати не ризикне дорікнути моїй героїні — Світлані Гавронській з селища Зоря П’ятихатського району. Адже ця жінка, виростивши сама двох рідних дітей, чотири роки тому вперше відважилася взяти у свою сім’ю дівчинку, яка мала проблеми зі здоров’ям. Нині Світлана виховує чотирьох прийомних дітей.

Як один Новий рік вирішив її материнську долю

Світлана Олександрівна завжди любила свята, власне, вона їх любить сьогодні ще більше, ніж будь-коли. Бо дітки, які з першого дня у родині стали називати її мамою, саме у свята дарують цілу купу приємних емоцій.

А був у її житті один Новий рік, коли діти порозходились по своїх компаніях, мама пішла до подруги, і Світлана під бій курантів була змушена святкувати сама. І так їй від цієї одинокості було тяжко на серці, що після того для себе вирішила: більше ніколи у житті вона не зустрічатиме так Новий рік. Тим більше, що невдовзі після того почула від знайомої про курси для прийомних батьків. Так потроху колесо закрутилося.

Софійка

Соціальна служба у справах дітей запропонувала Світлані Гавронській подивитися діток у Криворізькому притулку. Вона повернулась звідти з важкою душею — в пам’яті все зринали слова восьмирічної Софійки, яка виглядала щонайбільше на п’ять років. Світлокоса дівчинка сіла їй на руки і заявила: «Я знаю, що ви мене не візьмете, бо в мене ніжки болять». Жінка почала з’ясовувати причину того болю, але тоді їй ніхто нічого не сказав, пояснивши це сильним дитячим стресом.

Схвильована, вона повернулась додому, аби порадитися з мамою і двома дорослими дітьми, як краще вчинити. На той час вона вже мала рішення, але хотіла вислухати думку найрідніших людей. «Раз так вийшло, то вона — наша», — сказала мама.

Втретє Світлана поїхала до притулку вже по Софійку, яка не могла повірити своєму щастю. «Ти тільки нікому не кажи, що моя мама — алкоголічка», — просила її дівчинка. Першу ніч вдома вони спали разом. Софійка уві сні горнулася до жінки, яку зразу ж назвала мамою, і весь час перевіряла, чи вона на місці. А Світлана цілу ніч боялась перевернутися на інший бік — стерегла сон своєї прийомної донечки.

Вже коли всі Софійчині папери були на руках у Світлани Олександрівни, вона дізналась діагноз дитини — дитячий церебральний параліч. Це словосполучення все ж не злякало жінку. Їй уже доводилося раніше доглядати за рідними хворими людьми, тож вона не відступила. А ще Світлана дивилася на слабеньку Софійку і вірила, що любов і турбота зроблять свою добру справу.

Так і вийшло. Тим більше, що знайшлися люди, які багато допомогли та й зараз продовжують це робити.

— Спасибі спеціалістам з районної служби у справах дітей. Вони часто пропонують «гарячі» путівки. Кидаю всі справи і їду разом з Софійкою. Дуже дякую і завідуючій дитячим відділенням Тетяні Олегівні Заткальницькій. Вона нам всі можливі путівки дає, направлення, завжди підкаже, куди краще поїхати.

Дівчинка прямо таки розквітла в атмосфері добра. Якщо раніше мало хто з односельців вірив у те, що справи у Софійки помітно поліпшаться, то сьогодні всі в один голос і самій Світлані, і її мамі кажуть, що дівчинка стала схожою на них. Вона дуже добра, все робить повільно, але, як кажуть, на совість. Тому минулого навчального року від свого класного керівника отримала медаль «Найдобріша дівчинка класу», а з табору «Орлятко» привезла подяку мамі за виховання дитини. До речі, незважаючи на свій діагноз, вона навчається у звичайній школі, а свій перший у новому домі день народження відзначала одразу з двома тортами. Її мама потурбувалась, щоб у Соні було свято і вдома, і серед однокласників. Так святий Миколай (саме в цей день народилася Софійка) подарував їй найкращий подарунок — сім’ю.

Лисики

У родині Світлани Гавронської незчулися, як звикли до Софійки. Тому мама вирішила взяти ще одну дитину під опіку, аби її дівчинка не виросла егоїсткою. Цього разу вже в Дніпропетровську соціальні працівники показали жінці трьох дітей з однієї сім’ї. Вона поїхала разом зі старшою донькою до двох братиків і сестрички на прізвище Лисик.

Виявилось, що рідна мати їх зачинила у хаті і кудись на тиждень поїхала, а троє дітей серед зими залишились ізольованими від усього світу. Серце здригнулося від думки, що їм довелось пережити. Перша зустріч пройшла дуже емоційно: поки менші Руслан і Сніжана радісно наминали привезені гостинці, старший Сашко почав плакати. І тут наче щось порвалося у душі Світлани — так стало шкода цих дітей, на долю яких випали недитячі випробування! Їй захотілося пригорнути їх і просто пожаліти.

І все ж рішення взяти дітей до себе далось нелегко. Світлана добре усвідомлювала, який вантаж відповідальності ляже на її плечі. До того ж п’ятирічна Сніжана мала серйозні вади мовлення. Та жінку підтримали мама і старші діти, тому й відважилася на такий крок і взяла до себе Лисиків.

Ці троє — повна протилежність спокійній, розважливій Софійці, яка дуже любить порядок у власних речах. А от Сніжана — «вихор і ураган» в одній особі, Руслан — великий фантазер, котрий удаване може видати за дійсне, а Сашко тримає всі емоції в собі, тепер є маминою правою рукою.

Як Світлана Олександрівна змогла знайти підхід до кожного з них? Зізнається, що ще й досі його шукає, бо це — тривалий процес. Вона спостерігає, вивчає, аналізує, але нині все це робить вже не стільки з жалю, як з любові, що проросла в ній до дітей, які стали їй рідними. Попервах було чимало проблем, особливо з виконанням домашніх обов’язків. Нині всі її діти звикли до того, що вони трудяться згідно зі складеним графіком. Мама Світлана переконана, що діти повинні привчатися до порядку. З цим і не посперечаєшся!

Сімейні клопоти

Попервах прийомна мама не могла ніяк нагодувати своїх дітей, які зовсім недавно не бачили елементарного. Вона по кілька разів на тиждень брала кілограмами ковбасу в сільському магазині і носила додому, щоб порадувати малечу. Заходити з ними туди разом не було ніякої можливості — голодні очі дітей мимоволі лякали односельців. Лисики у своєму житті до цього не те що ковбаси — хліба вдосталь не бачили. Сьогодні всі вони помітно змінилися. Родина зараз тримає і доглядає домашніх тварин, за рахунок чого харчується. А ще Світлана Гавронська бере у двох різних молочниць чималенько молока, бо діти дуже його люблять.

А як тут смакують пиріжки — це треба бачити! Бабуся напікає їх стільки, що здається, вистачить на загін зголоднілих молотників. Та на ранок з тієї кількості вистачає їх тільки поснідати. Так зате діти охоче допомагають дорослим і на городі, і в дворі, кожен вносить свою часточку у спільний труд.

Вони практично щодня прибігають після уроків до мами на роботу, де у книжній тиші роблять кожен своє домашнє завдання. А Світлана Олександрівна дивиться на них — і радіє від того, що діти обігріті, доглянуті, щасливі. Їй треба багато сил, енергії та терпіння, щоб поставити їх на ноги. А ще є у жінки мрія — передати свою бібліотеку, в якій все любовно оформлено її руками, Софійці. Дівчинка дуже любить читати, в неї є своя невеличка бібліотека, вона знає про мамине бажання і зовсім не проти того, аби колись змінити її у цьому храмі книги.

— Дав мені Бог щастя — мою роботу і мою сім’ю, — говорить Світлана Олександрівна. — Одне іншому ніскільки не заважає, а тільки доповнює. Хочеться, щоб так було завжди...