У Дніпрі врятували надгробок відомого поляка, який використовували як частину бордюру

Цей надгробок ідентифікували та доставили до Дніпровського костелу Святого Йосипа.

Довгий час надгробок використовувався як звичайне каміння у бордюрі, що огороджувало одну з доріг міста. Зусиллями краєзнавців та істориків вдалося не лише ідентифікувати, на похованні кого саме було встановлено цей камінь А і повернути з небуття ім’я мешканця нашого міста - Тадеуша Войтовича, діловода Катеринославської залізниці та активного представника польської громади нашого міста. У 1916 році взяв шлюб із француженкою Жанною Барду.

Ось що про цю історію розповів дослідник історії Дніпра, який зараз служить в ЗСУ, Валерій Кас’яненко:

«Іноді велика справа починається з простого звернення. Мені написав краєзнавець Кирило Габор, який показав знахідку – старовинний надгробок, вмонтований у міський бордюр. Кирило знав, що ми в межах роботи Служба супроводу 25 окремої повітрянодесантної Січеславської бригади займаємося переміщенням пам’яток із небезпечних місць та порятунком культурної спадщини. Тож запропонував звернути увагу на цей об’єкт.

Я доповів командуванню бригади з пропозицією організувати його порятунок. Командир підтримав ініціативу та погодив залучення до операції наших ветеранів в рамках реалізації ветеранської політики та діяльності Цивільно-військове співробітництво - CIMIC.

Для нас це було принципово важливо: ми не просто рятували історичний об’єкт, а й залучали побратимів до справи, у якій вони можуть бути потрібними, активними та продовжувати робити внесок у життя суспільства вже після служби в ЗСУ.

Наступним кроком стало встановлення особи, якій належав надгробок. Я звернувся до історика Антона Кістола та генеалога Максма Дорошенко. Вони провели пошук і знайшли біографічні відомості про Тадеуша Леопольдовича Войтовича – представника польської громади Катеринослава початку ХХ століття. З’ясувалося, що він працював діловодом Катеринославської залізниці, брав активну участь у житті польської спільноти міста та балотувався до міської ради.

Розуміючи, що для успішної евакуації потрібна підтримка польської сторони та католицької громади, я поїхав до Києва, де зустрівся з керівником консульського відділу Посольства Польщі Павелом Овадом. Ми обговорили можливість порятунку надгробка. Ідея йому сподобалася. Пан Овад, зі свого боку, переговорив із єпископом щодо можливості розміщення пам’ятки на території костелу Святого Йосипа в Дніпрі – саме до цієї парафії належала родина Войтовичів.

Паралельно ми налагодили взаємодію з представниками польської громади Дніпра – Антоном Яновським, Павелом Тишковським із «Агенції національної пам’яті» та Олегом Коваленком із громадської організації «Крок перший». Підготували й направили офіційне звернення до Управління з питань охорони культурної спадщини Дніпровської міської ради.

Також я звернувся до керівника Український інститут національної пам'яті Олександр Алфьоров та представниці Інституту в Дніпрі Iryna Reva. Вони підтримали нашу ініціативу. До висвітлення події я запросив і дніпровських журналістів.

Крок за кроком навколо однієї знахідки об’єдналися військові, ветерани, дипломати, представники польської громади, католицької спільноти, органів місцевого самоврядування, Інституту національної пам’яті, історики, краєзнавці, генеалоги та журналісти. Кожен долучився зі свого боку, і саме завдяки цій взаємодії нам вдалося реалізувати задумане.

До Дня незалежності Польщі, надгробок Тадеуша Войтовича було переміщено на територію костелу Святого Йосипа в Дніпрі. Камінь, який пережив варварське знищення старого міського цвинтаря та десятиліття забуття, отримав шанс на збереження.

Для мене ця історія має кілька важливих вимірів.

Передусім це відновлення історичної справедливості. Радянська влада знищувала цвинтарі, стирала пам’ять про людей та цілі спільноти. Сьогодні ми повертаємо цим свідченням минулого належне місце в історії міста. Насправді міські цвинтарі можуть можуть бути привабливими місцями, я покажу фото з Великої Британії.

Це також приклад того, як має працювати громадянське суспільство: одна людина помітила проблему, інша допомогла встановити історичні факти, хтось залучив дипломатів, хтось забезпечив взаємодію з громадою та владою, а військові й ветерани взяли на себе практичну частину роботи.

І, звичайно, це про наших ветеранів та членів родин десантників. Андрій Колодько, Володимир Павелко, Микола Підпалий, Віталій Сівер долучилися до цієї справи.

Переконаний: історична пам’ять не має кордонів, а спільна робота українців і поляків заради її збереження лише зміцнює нашу взаємну довіру. У нас спільний ворог, і протистояти йому ми маємо разом».

Фото – Валерій Кас’яненко та Кирило Габор