Згоден
Продовжуючи перегляд сайту, ви погоджуєтеся з тим, що ознайомилися з оновленою політикою конфіденційності та погоджуєтеся на використання файлів cookie.
Днепр » Новости города и региона
вс, 22 декабря 2024
07:19

НОВОСТИ ГОРОДА И РЕГИОНА

Люди Дніпра: Горпина Ватченко

|«« «« »» »»|

Міський сайт продовжує розповідати про біографії видатних історичних та культурних діячів нашого міста.

Цього разу ми вирішили розповісти про життя незвичайної жінки – Горпини Ватченко. Вона була дуже відома в нашому місті у 1960-80-х роках. 20 років очолювала історичний музею імені Д.І. Яворницького. За її часів збудовано величезний новий комплекс музею з діорамою – один із символів міста.

6 липня виповнився 101 рік із дня народження Горпини Ватченко. До цієї дати у Дніпропетровському історичному музеї імені Яворницького було відкрито тематичну виставку, про що розповідав Міський сайт.

А 18 липня – рівно 60 років із відкриття Меморіальної кімнати-музею Дмитра Яворницького – первістка Будинку-музею. До цього теж мала безпосереднє відношення наша героїня.

Де народилася Горпина Ватченко і як вона стала працівником історичного музею? Хто допомагав їй досягти кар’єрних висот та в реалізації проєктів? Як будувався новий комплекс історичного музею? Які нові філії були також відкриті? Як переплелися в її житті культура та висока політика? Як закінчилась кар’єра жінки – директора музею?

На ці питання відповість давній друг Міського сайту, кандидат історичних наук, завідуючий відділом Дніпропетровського Національного історичного музею імені Д. І. Яворницького Максим Едуардович КАВУН.

Дівчина з Кам’янки очолила історичний музей

«Офіційні регалії Горпини Федосіївни Ватченко – директор Дніпропетровського історичного музею імені Д.І. Яворницького (1963-1983), заслужений працівник культури України, лауреат Державної премії України імені Т.Г. Шевченка, - розповідає Максим Кавун. - Насправді за цими титулами – доля української сільської дівчини.

Горпина Федосіївна народилась 6 липня 1923 року. Походить вона з багатодітної селянської родини села Єлизавето-Кам’янка (нині в складі Амур-Нижньодніпровського району м. Дніпро). Це мальовниче козацьке село відоме з XVII століття. Зростанню його тривалий час сприяв жвавий перевіз через Дніпро, який знаходився в районі сучасного Кайдацького мосту. Нині колишнє село Кам’янка «вросло» в структуру лівобережної частини міста – це «середина» забудови вулиці Передової.

Після Другої Світової війни Горпина пішла вчитися, й у 1948 році закінчила історико-філологічний факультет Дніпропетровського державного університету (нині ДНУ імені Олеся Гончара). Одразу після випуску вона поєднала свою долю з історичним музеєм імені Д.І. Яворницького. Як виявилося, на все життя.

Розпочавши свій шлях науковим працівником, вона в середині 1950-х років стає заступником директора з наукової роботи.

З 1963 року Горпина Федосіївна очолила історичний музей. На посаді директора вона пропрацювала 20 років – до 1983 року. Для тих часів це був своєрідний рекорд. Більше директорствував тільки «сам» Дмитро Іванович Яворницький – 31 рік, з 1902 по 1933 роки.

Був у житті Горпини Федосіївни важливий особистісний чинник. Вона була сестрою Олексія Ватченка (1914–1985) – одного з відомих партійних та державних керівників свого часу. Він був першим секретарем Дніпропетровського обласного комітету партії (1965–1976), тобто, фактичним «хазяїном» області. Згодом, займав посаду Голови Президії Верховної Ради Української РСР (1976–1985), тобто номінального «радянського президента». Ватченко вважають активним господарником, проте однією з найбільш одіозних персон, особливо в тогочасній культурній політиці. Зокрема, йому постійно згадують історію з цькуванням роману Олеся Гончара «Собор», передусім із особистих мотивів. Олесь Гончар провів частину молодості у селі Ломівка – поруч із рідним селом Олексія та Горпини. Побачивши в тексті роману натяки на себе та свою родину, Ватченко піддав роман нещадному цькуванню на державному рівні. І це тільки одна з історій того часу.

Наявність брата, старшого на 9 років, зіграла в житті сестри суперечливу роль. З одного боку, можливість використовувати особисті зв’язки, сприяння ініціативам. Однак, тісна приналежність до «дніпропетровської групи» можновладців зіграла злий жарт і з долею спочатку сестри, а потім і брата.

Нова будівля музею – одна з найкращих в Україні та СРСР

Часи директорства Горпини Ватченко – важлива епоха історії нашого музею другої половини ХХ століття. Це був період дуже динамічного розвитку: збільшення колекцій, будівництво нового комплексу музею, приріст наукової продукції.

Якраз у 1960-і роки конче назріло питання створення нового музейного комплексу Дніпропетровського історичного музею імені Д.І. Яворницького. Колекції музею швидко збільшувалися. Вже після Другої Світової війни стало зрозуміло, що стара будівля музею не могла задовольнити потреби. Так званий «старий» корпус 1905 року побудови вже був замалим – тут експонувалося лише близько 3 тисяч пам’яток.

Другий корпус музею, будівництво якого було започатковано ще в 1913 році самим Дмитром Яворницьким, у цей період музею не належав. Його власником був інститут «Дніпродіпротранс», а музеєві він був переданий набагато пізніше, у 1988 році.

Тому якраз у другій половині 60-х років минулого століття сформувався дуже амбітний проект нового комплексу музею. Звичайно, проект цей був сильний не тільки ідеєю, а й наявністю потужного адміністративного ресурсу, у вигляді родинних зв’язків директора й далі наверх…

Завдяки ініціативі директора музею Г.Ф. Ватченко та підтримці вищого керівництва розпочалися масштабні роботи. У 1968 році розпочалося будівництво величезного нового комплексу, яке тривало майже десять років й завершилося 1977 року. Проект реконструкції виконав авторський колектив на чолі із відомим дніпровським архітектором В.А. Зуєвим. Загальна площа експозицій становила 3215 кв. метрів замість 550 кв. метрів у старій будівлі, тобто збільшилася майже в 6 разів.

У 1968–1977 роках звели нову величезну будівлю, прибудовану до старого корпусу історичного музею. Тут розмістилася діорама «Битва за Дніпро», основна експозиція історичного музею із восьми залів, кінолекційна зала на 250 місць. Нова будівля нагадує велику кріпосну споруду, витриману у характерних мінімалістських архітектурних формах.

У 1975 році була відкрита лише Діорама «Битва за Дніпро у районі сіл Військове та Вовніги». Цікаво, що навіть в умовах тієї доби, з протекцією на найвищому рівні, такий величезний проект нового музею не вдалося «здати» у визначений термін!

Насправді, музей мав бути відкритий до травня 1976 року, до урочистого святкування 200-річного ювілею міста. На підлозі внутрішнього дворику музею, який виник на місці з’єднання старої та нової будівлі, металом та гранітом навіть була викладена дата – «1976».

У цій затримці давали про себе знати нестача багатьох будівельних матеріалів, затримка в темпах будівельних робіт, інші фактори. Цікаво, що в 1976 році Г.Ф. Ватченко викликали на засідання міськвиконкому й погрожували доганою за несвоєчасну здачу об’єкту. Вона вимушена була давати детальні пояснення…

Нарешті, роком пізніше, 7 травня 1977 р. була урочисто відкрита нова експозиція ДІМ. Вона складалася з 9-ти залів, й була у 5 разів більша за попередню. Оформлена нова експозиція музею на найвищому для того часу рівні, в масштабах не тільки України, а й усього колишнього СРСР. Над оформленням працювали кращі художні сили й досвідчені наукові працівники.

У 1979 році Горпина Ватченко була удостоєна Шевченківської премії за новий комплекс Дніпропетровського історичного музею ім. Д. I. Яворницького. Вона отримала премію в складі колективу, також нагороджені: В.О. Зуєв (архітектор, автор проєкту реконструкції), В.І. Коротков, В.Л. Ривін (художники, автори оформлення інтер’єрів музею), М.Я. Бут, М.В. Овечкін (художники, автори діорами «Битва за Дніпро»), В.С. Прокудо (автор концепції та науковий консультант діорами «Битва за Дніпро»). У 1980 р. Г.Ф. Ватченко отримала звання заслуженого працівника культури України.

Нові філії історичного музею

У часи директорства Горпини Ватченко Дніпропетровський історичний музей не тільки активно розбудовував основний комплекс, але й почав «обростати» низкою філій.

18 липня 1964 року – рівно 60 років тому – була відкрита Меморіальна кімната-музей Д.І. Яворницького. Це була перша реальна спроба музеєфікації садиби Д.І. Яворницького. Цікаво, що ще в 1940-1941 роках жінка Дмитра Івановича Серафима Дмитрівна клопоталася про створення Будинку-музею, було ухвалене навіть рішення міськвиконкому. Але через низку причин тільки у 1964 році була створена Кімната-музей як «половинчате» рішення проблеми. Через десять років, на превеликий жаль, ця кімната була зачинена для відвідувачів. І тільки 3 листопада 1988 р., після тривалої реставрації, було відкрито Меморіальний будинок-музей вченого.

У 1977 році у капітально відреставрованій чернігівськими майстрами будівлі Спасо-Преображенського кафедрального собору було відкрито «Музей історії релігії та атеїзму» як філію ДІМ. Експозиція музею охоплювала інтер’єри храму, з декількома розписами, що уціліли. Тут подавалася історія всіх світових релігій, звичайно, з акцентом на антирелігійну спрямованість. Багато містян ще й досі пам’ятають єгипетську мумію в соборі, маятник Фуко, й скафандри космонавтів та виставку космічної їжі в олтарі. У 1992 році будівлю собору передали церкві, й експозиція цієї філії була згорнута.

У 1970-х роках Горпина Ватченко підтримала ідею створення музею «Літературне Придніпров’я», яку первісно висловила літературна інтелігенція та вчительство міста. У 1982 р. міськвиконком ухвалив рішення про створення музею у Будівлі канцелярії іноземних поселенців – пам’ятці архітектури та історії початку ХІХ ст. Врешті-решт музей було відкрито там аж у 1998 році.

Керносівський ідол залишився «на батьківщині»

Не тільки розбудовою музейного комплексу були наповнені ті часи. За часів каденції Г.Ф. Ватченко активізувалося видання музеєзнавчої та краєзнавчої літератури. Зокрема, було видано чотири каталоги музейних колекцій – кераміки, нумізматики, зброї, кам‘яних скульптур.

Також було опрацьовано та видано декілька путівників по експозиції ДІМ імені Д.І. Яворницького. У 1971 р. була здійснена спроба видання збірника наукових праць на базі ДІМ. Він отримав назву «Наш край: Збірник праць з археології, історії та музеєзнавства. Випуск 1», та вмістив низку статей з питань історії колекцій музею, історичної біографістики, історії міста й краю. На жаль, ця традиція не була продовжена у вигляді музейного спеціалізованого видання.

Ще одна яскрава історія тих часів – знайдення Керносівського ідолу. І в цій історії також поєдналися археологія, музейництво та висока політика. У 1973 році школярі села Керносівка Новомосковського району зовсім несподівано знайшли в силосній ямі неповторну кам’яну статую мідної доби. Вона отримала назву «Керносівський ідол». Вважається, що вона зображує божественний світ арїїв, і походить від 3 тисячоліття до нашої ери.

Знахідка такого рівня за тогочасною загальносоюзною практикою обов’язково мала зберігатись або в Києві, або ж у Ленінграді чи Москві. Знайдена двома роками раніше, у 1971 році, у кургані Товста Могила (місто Орджонікідзе, нині Покров) скіфська золота пектораль, на жаль, не поповнила фонди нашого історичного музею. Вона була передана в Музей історичних коштовностей у Києві.

Судячи з усього, Керносівський ідол мав поповнити фонди Державного Ермітажу в Ленініграді (Санкт-Петербург). Але…. Тут якраз втрутився адміністративний ресурс. Втрутився на наше щастя! За допогомою зв’язків з братом та далі наверх, Горпина Федосіївна добилася того, що унікальний експонат залишився в нашому музеї. Нині ідол вважається однією з візитівок музею, поряд із «кам’яними бабами» та козацькими старожитностями.

Путівники по місту – вікно в історію

Існують побіжні свідчення, що у 1960-1970-х роках по-тихому обговорювалися спроби навіть перевидання творів Д.І. Яворницького у кількох томах (до 5-ти). Нібито Горпина Федосіївна прохала брата «пробити» цей проект. Однак тут навіть адмінресурс такого рівня не допоміг – у Ватченка могли початись проблеми, особливо після «закручення гайок» у культурній політиці 1972 року.

Натомість Горпина Ватченко та Григорій Шевченко (заступник директора музею з наукової роботи) удвох зробили ще одну велику справу. Вони виступили авторами низки путівників по Дніпропетровську. Це видання «путівників-довідників» 1966, 1970, 1974, 1976 та 1979 років.

Перший путівник по місту вийшов у 1956 році. Це була мініатюрна книжечка, ілюстрована малюнками, де подавалася в короткій формі історія міста, основні пам’ятки, та культурні об’єкти. Надалі традиція продовжилася. У 1960-і роки стало зрозуміло, що таке місто як Дніпропетровськ, незважаючи на «закритий» статус, потребує видання туристичної продукції.

Ось цю нішу й «закрили» на довгий час путівники-довідники Г.Ф. Ватченко та Г.І. Шевченко. Вони мали дуже вивірений «контент», як сказали би зараз, містили багато фактологічної інформації, були чудово ілюстровані. Пік видання прийшовся на 1970-і роки, коли до святкування 200-річного ювілею міста було видано три путівники (1974, 1976, 1979 роки).

Свого часу це був яскравий етап розвитку краєзнавчої науково-популярної літератури з історії нашого міста. Завдяки якісному змісту та популярній формі викладу, путівники були популярними, їх мали у своїх бібліотеках багато родин. Слід відзначити, що в тогочасних умовах засилля ідеології та цензури, такі путівники були своєрідним вікном у минуле. Вони містили чимало ідеологічних нашарувань, однак подавали безліч цікавої історичної інформації.

- У дитинстві побачив вдома на книжковій полиці путівник-довідник по місту 1974 року, «довгенький», з бордовою окладинкою та багатьма ілюстраціями. Мені було тоді 9 років. – згадує Максим Кавун. - Зачитав цей путівник «до дір». Потім з батьками влаштовували багато прогулянок по місцях, описаних у цій книзі. Так, з цього путівника, в мене дуже рано і проснувся інтерес до історії міста, до краєзнавства, яке згодом стало життєвим покликанням.

Необхідно також відзначити, що Горпина Ватченко брала участь у підготовці інших видань з історії краю. Зокрема, це том «Дніпропетровська область» із відомої серії «Історія міст і сіл Української РСР» (два видання 1969, 1977 рр.), збірники матеріалів до 200-річного ювілею Дніпропетровська (1976 р.) та інші.

Директор музею – несподівана жертва «андроповщини»

На початку 1980-х років, після смерті Л.І. Брежнєва, наступили кризові часи для «дніпропетровської групи» у владі тодішнього СРСР. Як багато разів траплялося в світовій та вітчизняній історії, можновладці, нещодавні «вершителі доль», швидко потрапляли в опалу та позбавлялися посад, а нерідко й життя.

В житті героїні цієї статті також сталися карколомні зміни. У 1983 р., з приходом до влади багаторічного голови КДБ Юрія Андропова, який на дух не переносив «дніпропетровську групу» у владі, почалися гоніння на багатьох брежнєвських соратників. Найбільш відомий приклад – доля міністра внутрішніх справ Миколи Щолокова, який врешті-решт чи то застрелився сам, чи то допомогли. Формальні звинувачення містили певні службові зловживання, ознаки «збагачення» і таке інше. Щоправда, з сучасного погляду, з сьогоднішніми масштабами корупції та зловживань, масштаби тих «ознак збагачення» виглядають ледь не смішно. Зокрема, Щолокову інкримінували колекцію картин у службовій квартирі….

У самому тодішньому Дніпропетровську чомусь вирішили «зачепити» не тільки поважних чоловіків, але й не менш поважних жінок. Свої посади внаслідок «чистки» 1983 року втратили ректор медичного інституту (нині університет) Інна Іларіонівна Крижанівська та директор історичного музею Горпина Федосіївна Ватченко. Обидві жінки мали схожі біографії – по два десятиліття керували своїми установами, значно розбудовували комплекси, мали зв’язки у вищому ешелоні влади… Схожими були й звинувачення – нібито використання частини матеріалів на будівництво у власних цілях: ледь чи не якісь дошки та цеглини, виділені на будівництво, були використані на власній дачі…

У випадку Горпини Ватченко родинні зв’язки, які стали важливим чинником кар’єрного успіху, допомагали розбудовувати музей, виявилися класичною «палкою о двох кінцях». Зазначимо, що сам Олексій Ватченко піде з посади та життя дещо пізніше, у 1985 році.

Горпина Федосіївна після відставки, тихо прожила ще два десятиліття та пішла у вічність 9 листопада 2004 року. Похована на кладовищі селища імені Шевченка, в мальовничому місці біля заплав ріки Самари.

***

Час розсудить… Постать Горпини Ватченко – яскрава та неоднозначна на небосхилі дніпровської політики та культурного життя другої половини ХХ століття. За своїм подвижницьким внеском у музейну справу, навіть за суто формальними показниками – двадцять років на посаді, «велике будівництво» музейного комплексу, науково-видавнича діяльність, ренесанс музею – вона заслуговує на пошану та добру пам’ять», завершує Максим Кавун.

Gorod.dp.ua на Facebook.

Gorod.dp.ua не несет ответственности за содержание опубликованных на сайте пользовательских рецензий, так как они выражают мнение пользователей и не являются редакционным материалом.

Gorod`ской дозор | Обсудите тему на форумах | Разместить объявление

Другие новости раздела:

ОБРАТИТЕ ВНИМАНИЕ!
Популярні*:
 за коментарями | за переглядами

* - за 7 днів | за 30 днів | Докладніше
Цифра:
110
лет отелю «Астория»

Источник
copyright © gorod.dp.ua
Все права защищены. Использование материалов сайта возможно только с разрешения владельца.

О проекте :: Реклама на сайте