Дніпровський хірург Євген Герасименко: той, хто врятував життя сотень захисників Маріуполя

Героїчна оборона Маріуполя була б немислимою без лікарів, які в бункері «Азовсталі» буквально з того світу повертали наших героїчних воїнів.

Про оборону Маріуполя та «Азовсталі», про героїв цієї битви сказано та написано чимало.

Але мало хто знає про те, що разом з нашими воїнами в бункерах «Азовсталі» та на заводі Ілліча не менш героїчно боролися за Україну та за нашу Перемогу лікарі та хірурги, яким доводилося в немислимих умовах рятувати життя захисників Маріуполя.

Один із таких героїв-лікарів – наш земляк Євген Петрович Герасименко.

Лікар вищої категорії, заслужений лікар України, хірург із величезним досвідом 50 днів рятував життя наших хлопців у бункері «Залізяка» – так тут прозвали хірургічний відсік. Потім йому довелося пережити 4 місяці полону в сумнозвісній Оленівці. Втративши в полоні понад 20 кілограмів ваги, переживши чимало, він 20 вересня разом із ще 214 захисниками Маріуполя зміг повернутися до України.

Наразі 61-річний Євген Петрович Герасименко (указом Президента країни нагороджений орденом «За мужність» 3-го ступеня) закінчує процес лікування та вже призначений начальником операційного відділення Військово-медичного клінічного центру Східного регіону.

В ексклюзивному інтерв'ю Міському сайту він розповів про свою долю, пережите в Маріуполі та в полоні.

«24 лютого якраз був на чергуванні»

  – Розкажіть, будь ласка, про свою долю хірурга до початку Великої війни.

- Все моє життя – служіння медицині. Народився у Новомосковську. Рішення стати лікарем було цілком свідомим. У 1982 році закінчив 4 курси Дніпропетровського медінституту, а завершив профільне навчання у 1984 році, закінчивши військово-медичний факультет Куйбишевського медінституту. Проходив службу на різних посадах військово-медичного хірургічного профілю, виконував, як казали раніше, інтернаціональний обов'язок в Афганістані, Сьєрра-Леоне, колишній Югославії. 2016 року за віком звільнився з посади провідного хірурга Військово-медичного клінічного центру Східного регіону (обласного військового шпиталю). Але продовжив працювати у цьому центрі як лікар-хірург хірургічного відділення.

  - Як дізнались про початок Великої війни? Де вас застала ця звістка?

- Якраз був на чергуванні, у цьому ж кабінеті. Зателефонували колеги о 4-30 ранку... В принципі, у мене вже давно було передчуття війни, що насувається. З колегами неодноразово обговорювали цю ситуацію. Знаючи імперські замашки росії та її божевільного лідера, якраз і чекав на щось подібне. Тому шоку, розгубленості не було.

  - А які були перші думки та дії?

- Першою думкою було – вирішити питання своєї мобілізації як військового хірурга. Звернувся до військкомату, 15 березня був мобілізований. Відразу після призову мене було відправлено до Запорізького військового шпиталю, потім – до військового шпиталю міста Оріхове Запорізької області.

Проривалися до Маріуполя завдяки героїзму вертолітників

  - А як на обрії з'явився Маріуполь?

- Начальник нашого госпіталю повідомив, що є необхідність у хірургічному посиленні госпітальної частини №555, яка була підпорядкована нашому центру та базувалася у Маріуполі. Це був кінець березня, місто було повністю оточене, у ньому точилися жорстокі бої.

- Хто увійшов до групи посилення? Як добиралися до Маріуполя?

– Групу посилення сформували я як старший групи. Два лікарі-анестезіологи – капітан Олександр Демченко та лейтенант Юрик Мкртчян. Нейрохірург лейтенант Дмитро Кубряк та старша медсестра Надія Яріш. Вилетіли з Дніпра гелікоптерами о 3-й ночі. Благополучно, незважаючи на повне оточення міста, дісталися Маріуполя до п'ятої ранку. Можна тільки було захоплюватися майстерністю та героїзмом наших вертолітників, які робили шалені за складністю польоти – більшу частину дистанції пролітаючи буквально за 10 метрів над землею. Вже пізніше дізнався, що по дорозі назад один з вертольотів з нашими пораненими був збитий ракетою ворога.

  – Вас доставили прямо на «Азовсталь»?

- Ні, спочатку в морпорт, на правий берег Маріуполя. Там у секретному укритті перечекали день. І наступної ночі нашу групу розділили. Госпітальна частина 555 базувалася на двох локаціях – комбінаті Ілліча та на «Азовсталі». Кубряк і Мкртчян вирушили на Ілліча, решту, включаючи мене, переправили на «Азовсталь».

До речі. Порівняно з історією героїчної оборони «Азовсталі» про битви на комбінаті Ілліча говорять набагато менше. Я хочу відзначити, що у хірургів, що працювали на Ілліча, були неймовірно важкі умови! На цьому заводі не було бункерів, подібних до «азовсталівських», де можна було сховатися. Нашим колегам за місяць довелося разів 5-6 міняти місце базування, постійно перевозячи із собою близько 200 поранених. Оперувати їм теж доводилося у вкрай складних умовах. І в полон їх узяли ще у квітні.

Точка надії – «Залізяка»

  - За яких умов довелося працювати вам на «Азовсталі»?

- За 30 років у військовій хірургії та з урахуванням міжнародних місій мене вже складно було чимось здивувати, але… Це справді ні з чим неможливо порівняти. Госпітальна частина розміщувалась у підземному бункері, який прозвали «Залізяка». У ньому розміщувалися два невеликі операційні столи. Крім мене, операції проводили три хірурги (начальник хірургічного відділення 555 госпіталю капітан Андрій Альбов, заступник начальника госпіталю майор Олександр Решітко, старший лейтенант Денис Гайдук), а також три анестезіологи та середній медперсонал. Світло надходило від генератора. З водою ситуація вже тоді була напружена. Мінімум медикаментів на момент приїзду був.

- Плюс ще до цього постійні обстріли та бомбардування?

- Безперечно! Завод «Азовсталь» був оточений з усіх боків, постійно обстрілювався та бомбардувався. Особливо обстріли та бомбардування посилювалися після опівночі. На психіку тиснуло найбільше, коли під час проведення найскладнішої операції поруч із «Залізякою» вибухали бомби, що скидалися з літаків, з 500, 1000, 3000 кг тротилу. Бункер ходив ходуном, наче на гойдалці. Неодноразово було відчуття, що він не витримає, розвалиться. Незабаром ворогам вдалося зруйнувати бункер, який служив нам їдальнею. Там могли хоч раз на день якусь їжу приготувати.

  - А яке там харчування було у вас?

- Таке саме, як у захисників Маріуполя. Щодня - склянка каші, шматочок сала і шматочок лаваша. Плюс склянку води на добу. Питна вода швидко закінчилася. Пили технічну. Нею ж промивали рани у необхідних випадках. Стерилізувати інструменти було неможливо, їх лише обробляли антисептиком. Перев'язувальні матеріали також швидко закінчилися. На мій подив, випадків зараження ран навіть у цих умовах – не було. Напевно, організм в екстремальних умовах мобілізує всі внутрішні резерви для того, щоб вижити.

  – Скільки операцій на день доводилося проводити?

- День на день не доводився. Наприклад, 16 квітня наші підрозділи (36 бригада, підрозділи «Азова», загін морської охорони, прикордонники) проривалися з правого берега Маріуполя на лівий, на «Азовсталь». Тієї доби надійшло 104 поранених. Ми провели в операційній, не виходячи звідти, 38 годин.

Більше тисячі врятованих життів героїв

  - Чи вдавалося за такого режиму роботи хоч іноді відпочити, поспати?

- Там зовсім губилося відчуття дня та ночі. Відпочивати, спати – там не було таких понять. Тим більше, при постійних бомбардуваннях, коли все гуркотить і ходить ходуном. Іноді, знесилений, вирубувався на годину-півтори – ось і весь відпочинок.

  - Скільки наших поранених урятували в «Залізяці»?

– Я пропрацював там 50 днів. За цей час ми провели понад тисячу операцій. Для всіх наших воїнів цей бункер був точкою надії та опори. Надії на те, що якщо тебе ранять, то тебе тут врятують. І можу сказати, що з доставлених до нас поранених 95 відсотків - ми змогли врятувати, повернути до життя. Якби ми були забезпечені найнеобхіднішим, думаю, відсотків 98 тих, хто вижив, було б…

  - Які найбільш шокуючі поранення та історії порятунку були?

- Коли щодня ми проводили десятки операцій, вони складалися у єдиний хірургічний конвеєр. Дуже часто вражала тяжкість множинних поранень. Надходили хлопці з одночасними важкими поранення грудної клітки, черепа, живота, кінцівок, побачивши яких можна було хапатися за голову: як же тебе рятувати?! Часто доводилося проводити ампутацію кінцівок, інших органів. Усі рани були не схожі одна на одну. Не було крові для переливання, бракувало анестезійної підтримки, що допомогло б врятувати ще більше хлопців. Нам доводилося бути не лише хірургами, а й психологами. На багатьох хлопців після тяжких поранень накочував розпач. У них опускалися руки, зникало бажання жити, що дуже негативно впливає процес одужання. І нам доводилося переконувати кожного, що все буде краще. Пишаюся тим, що з багатьма воїнами, що вижили, підтримую телефонний зв'язок.

  - А чи всім хірургам вдалося вижити?

- На щастя, так. Але не всіх поки що вдалося визволити з полону.

«Ми виходили серед останніх»

  - Якою була ситуація на момент наказу верховного головнокомандувача про припинення оборони Маріуполя 16 травня?

- Критична. Закінчилися всі запаси медикаментів та перев'язувальних матеріалів. Не було засобів наркозу, без яких неможливо проводити хірургічні операції. Вихід захисників розпочався 16 травня, ми виходили серед останніх 19 травня, до останнього продовжуючи надавати медичну допомогу хлопцям. 20 травня ми вже були у Оленівці.

- Які там були умови утримання?

- Ця виправна установа була розрахована на 850 осіб, але нас там розмістили 2600. У нашому бараку замість 150 осіб утримувалося 650 людей.

  - Чи було якесь особливе ставлення до медиків?

- Жодних послаблень не було, всі утримувалися разом на загальних умовах. Більшість спали просто на цементній підлозі. Все було зайняте нашими полоненими – і коридори, і туалети. Я до всього ставився з терпінням – це війна, це вороги, котрим ми теж вороги.

  - Чи застосовувалися до вас тортури? Як проходили допити?

- Катувань, на щастя, не було. Тривалих допитів було три – один проводив ФСБ, два інші – слідче управління. Востаннє допитували три години. Я відразу зрозумів, що краще на допитах говорити правду, не допускати слабини, двозначності у відповідях. Це давало привід допитуючим додатково обробляти полонених.

По Оленівці цинічно били «Гради» ворога

  - Ви знаходилися в Оленівці, коли там сталася відома трагедія з обстрілом 28 липня та загибеллю понад 50 наших героїв?

- Звісно, перебував. За кілька днів до того, що трапилося, в цей ангар, перевели 196 азовців. Кілометрів за 15 від Оленівки розміщувалися позиції ворожих «Градів», які постійно обстрілювали Мар'їнку. Звуки їхніх виходів ми давно навчилися розрізняти. Тієї ночі я не спав. Спершу був звук першого виходу, «Гради» вистрілили першу касету. Після цього поряд з нами пролунав оглушливий вибух. Після нього пролунав другий вихід – і другий вибух у ангарі. Отже, всі версії рашистів про обстріл ангару нашими військами були с самого початку цинічною брехнею. Вороги довго готувалися до цього, це була їхня помста «азовцям» за їхню стійкість і мужність.

Нам було чудово видно і чутно і заграву пожежі, і пилюку стовпом, і крики поранених. Я разом з іншими лікарями просив, щоб нас випустили з барака, щоб ми могли допомогти пораненим. Лише згодом туди допустили групу лікарів із заводу Ілліча, вони й побачили цей жах, у якому відразу заживо згоріли 47 людей, а ще 6 пізніше померли від ран.

"Про обмін навіть не міг подумати"

  - Як сталося ваше повернення на Батьківщину?

- Я потрапив до групи для обміну із 215 осіб – до неї, як пам'ятаєте, було включено й командування «Азова». Але до останнього ніхто не розумів, що нас повернуть до України. 20 вересня мені та багатьом з Оленівки дали команду – з речами на вихід. Ми думали, що нас переводять до іншого табору. Спочатку події підтверджували ці припущення. У вантажних «Камазах» нас вивезли до Таганрогу, потім завантажили у транспортний літак Іл-76, здійснили один рейс із посадкою, потім інший. Вже потім ми зрозуміли, що цим маршрутом до групи додавали інших полонених. Якісь добрі підозри виникли, коли з літака нас пересадили не до кузова «Камазів», а до автобусів з м'якими сидіннями. Куди везуть, неможливо було зрозуміти: у всіх очі були замотані скотчем. Але мені разом із шапкою вдалося підняти його край і побачити на узбіччі дороги напис «Гостомельдрев». «Їдемо до Чернігівської області», - прошепотів хлопцям, які сиділи поруч. Так воно й виявилось.

  - Якими були перші почуття, коли опинилися на українській землі?

- Невимовні. Дика радість. Але при цьому – і глибокий сум через те, що багато друзів залишилися в полоні.

"Головна мрія у всіх нас одна"

  - Дивлюся на вашу підтягнуту спортивну фігуру і не можу уявити, як ви виглядали після звільнення, втративши 20 кілограмів?

– Сумне було видовище, – посміхається Євген Петрович. - Я завжди був досить міцним, активно займався спортом. Але в Оленівці справді не вистачало сил ні на що, починав задихатися, пройшовши якихось 200 метрів. Нині практично повернув нормальну форму. Після звільнення з полону проходив реабілітацію у Чернігівському та Полтавському військових шпиталях. До Дніпра повернувся 21 жовтня. Закінчую лікування і незабаром повертатимуся до активної роботи як хірург та начальник операційного відділення нашого військового шпиталю.

– Про що мрієте напередодні Нового року?

- Думаю, в усіх українців одна велика спільна мрія – про нашу Перемогу! Але ще я мрію, щоб якнайменше наших героїчних захисників отримували поранення та травми. І мрію, щоби всіх наших військових, лікарів, волонтерів вдалося звільнити з полону.

  - Дякую вам за вашу працю і за цю бесіду! Нехай збудуться усі ваші мрії!