Згоден
Продовжуючи перегляд сайту, ви погоджуєтеся з тим, що ознайомилися з оновленою політикою конфіденційності та погоджуєтеся на використання файлів cookie.
Днепр » Новости города и региона
сб, 01 октября 2022
12:13

НОВОСТИ ГОРОДА И РЕГИОНА

Письменник Ігор Родіонов: «Звірства фашистів перегукуються з тим, що творить російський окупант в Україні»

|«« «« »» »»|

У Дніпрі видано нову книгу відомого дніпровського письменника, кінодокументаліста Ігоря Родіонова «Бабушкины мемуары».

Ім'я Ігоря Родіонова чудово відоме жителям Дніпра та нашої області. Міський сайт мав честь неодноразово представляти його нові книги та проекти, публікуючи зі справжнім майстром слова та патріотом Дніпра ексклюзивні матеріали.

Наша довідка. Ігор Володимирович Родіонов – письменник, кінодокументаліст.

Автор книг про архітекторів «Дніпропетровські архітектори. Люди легенди», «Петровський залік», «Секретний архітектор Південмашу», «Корона над Дніпром». За програмою «Культурна столиця» видав книги – «Дніпровська набережна» та книга-альбом про місто «Дніпро. Гравітація».

Як кінодокументаліст створив низку авторських фільмів «Царство червоного чаклуна», «Таємниця української Атлантиди», «Людина, яка допомогла Спілбергу», «Микола та Хелмунт», «Данило Сахненко. Кіно та життя» у різний час удостоєні премій на всеукраїнських телевізійних конкурсах. Науково-популярні відеофільми про дніпропетровських архітекторів О. Петрова, П. Ніринберга, Є. Соріна, про перших будівельників набережної давно стали навчальним посібником у вузах міста.

Наразі працює над новим проектом «Приватні історії», що розповідають про долі корінних дніпрян.

Минулого інтерв'ю з Ігорем Володимировичем ми торкалися й теми підготовки нової книги «Бабушкины мемуары». Це інтерв'ю було опубліковано Міським сайтом у день 75-річного ювілею майстра, 18 лютого 2022 року.

А потім була війна…

А через шість днів розпочалась війна, яка найжорстокішим чином змінила долі і побут і всіх українців, і Ігоря Родіонова.

Але, всупереч війні, нова книга щойно побачила світ у видавництві «Ліра». І про неї за доброю традицією в ексклюзивному інтерв'ю Міському сайту розповів Ігор Родіонов.

Ігор Родіонов
Ігор Родіонов

- Під час війни у Дніпрі та Україні згорнуто багато проектів, пов'язаних з культурою та виданням книг. Як таки вдалося видати «Бабусині мемуари»?

– Із видавництвом «Ліра», як автор, працюю давно. Тут вийшли мої книжки «Дніпровська набережна», книга-альбом «Дніпро. Гравітація». І ось тепер новий фоліант “Історія мого життя. Бабусині мемуари» - це спогади дніпрянки Галини Анатоліївни Кармелюк, яка відзначає своє дев'яностоліття. Макет книги було закладено задовго до російської військової агресії до України. Здавалося б, 24 лютого перерве роботу, якщо не назавжди, то надовго. Але ні виття тривожних сирен, ні вибухи ракет у небі не злякали колектив видавництва. Залишатися на своїй посаді у воєнний час – це вже мужність! Повною мірою вона притаманна нечисленному колективу «лірівців». Особливо хочу подякувати Олександру Нечай за спільну творчу роботу, за кожну з 290 сторінок нової книги!

- Наскільки актуальною є ця книга? Адже вона теж зачіпає лихоліття періоду Другої Світової війни?

- Можливо, поява цієї книги не на часі. Україна переживає масштабні, трагічні події. А тут лише приватна історія корінної дніпрянки. Нехай і не проста, багато в чому драматична.

У дитинстві Галині Анатоліївні Кармелюк довелося пережити і війну, і окупацію, і голод, і розруху. За своє життя дев'яностолітній Бабусі (пишу з великої літери) довелося пожити за «розвиненого соціалізму», пізнати епоху перебудови, у пенсійному віці скуштувати гіркої каші «дикого капіталізму». І знову опиниться під бомбами. Убеленная сивиною жінка похилого віку, гірко згадує, що у Вітчизняну війну від бомбардувань ховалася в «щілинах», виритих біля будинку. А нині, чекаючи на військову тривогу, ховається в укритті «двох стін» - темному крихітному тамбурі за вхідними дверима. Дісталося їй за своє життя.

З чого починалася книга

- Як створювалася ця книга?

- Із Галиною Анатоліївною доля мене звела не випадково. Державний проектний інститут «Дніпроміжданпроект» взявся за написання своєї унікальної історії. Мені, журналісту, долученому до цієї роботи, довелося зустрічатися з багатьма архітекторами, конструкторами, проектувальниками. І всі, з ким спілкувався, неодмінно рекомендували познайомитися з інженером-гідротехніком «на ім'я Галина». Так називають її однолітки-колеги, віддаючи данину молодості та дружбі. Говорили, що без неї не обходився жоден серйозний архітектурний проект. І справді, на її рахунку, як спеціаліста-гідротехніка, було багато унікальних міських об'єктів. Серед них багатокілометровий Аульський водовід, прокладання водоочисних споруд на Дніпровській набережній та інші. Працювала з такими відомими архітекторами, як Петров, Скоробагатов, Зуєв. За свою плідну роботу та активну життєву позицію нагороджена, це здається неймовірним, - 100 почесними грамотами. Місцеві поети їй навіть вірші посвячували.

Якось Галина Анатоліївна зізналася мені, що не раз замислювалася про те, як написати сімейну історію. Бажання це виникло давно, ще відколи, укладаючи маленьких онуків спати. Нерідко чула зворушливі дитячі прохання: «Бабусю, розкажи про своє життя…». І замість доброї вечірньої казки вона тихенько розповідала їм історії, кумедні, а найчастіше сумні, зі свого суворого військового дитинства.

І тоді свій задум Галина Анатоліївна довірила мені, журналісту, який допоміг у написанні книги «Історія мого життя. Бабусин мемуари».

З книги:

«1941 год — военный. Днепропетровск. Станция Узловая. Первый вражеский обстрел. И надо же так случиться, что крупный снаряд, выпущенный откуда-то со стороны Игрени, пробил стены нашего барака и прямехонько угодил в печку. Взрыв оказался такой силы, что от кирпичного сооружения остались одни развалины. Впервые же дни войны мы оказались на улице.

Как только начиналась бомбежка или артобстрел, местные прятались кто куда. Одни бежали в бомбоубежище, другие хоронились в глубоких подвалах мясокомбината. Но надежнее всего, считала мама, залезть в «щель».

Дети, а потом и внуки, когда я им рассказывала про войну, спрашивали: «Бабушка, а что такое щель?». И я, как могла, объясняла, что это узкие траншеи, а по-военному, окопы, накрытые сверху бревнами. Она и спасла нас с мамой. Так с детства я усвоила, что от бомбежек, пуль и осколков надежнее всего спрятаться в «щели».

Воспоминания очевидца той войны особенно символичны, потому как невольно перекликаются и со страшными событиями сегодняшнего дня. Война во все времена – это, прежде всего, трагедия каждой семьи.

…На наших глазах разворачивались, как нам казалось, вселенские трагические события, которые мы, дети, видели впервые. Однажды была свидетелем, как наш пилот выбросился из горящего самолета и на парашюте приземлился недалеко от «щели», где мы прятались. Он был серьезно ранен. Мы с трудом перетащили его в укрытие, но спасти не удалось. Умер он на наших глазах.

На скотном дворе от страшного ранения в мучениях умирал молодой солдатик. Из живота, вспоротого большим осколком, наружу вывалились внутренности. Мама промывала их и, запихивая обратно, перебинтовывала раненного. Видеть это было жутко. Потом приносила ему еду. На четвертый день он умер.

Красная армия поспешно отступала на восток. Прошел слух, что Днепропетровский мясокомбинат, как стратегически важное предприятие, готовятся взорвать, чтобы врагу не достался. Местный народ кинулся растаскивать по домам никем не охраняемые продуктовые запасы. Тянули мясо, колбасу, окорока, хватали, сколько могли унести. Помню, как мама всякие копчености прятала в матрасы».

Звірства фашистів и рашистів дуже схожі

- Чимале місце у книзі приділено звірствам фашистів. Наскільки це перегукується з діяннями рашистів?

- Так, спогади про звірства фашистів 80-річної давнини сьогодні мимоволі перегукуються з тим, що творить російський окупант в Україні. І розумієш, поняття рашисти, яке закріпитися за ними назавжди, народилося не випадково.

З книги:

« …Что будет с нами, когда фашисты в город войдут?

Оккупанты, появившиеся в городе, сразу стали наводить свои порядки. Не обошлось без местных прихвостней, тех, кто на службу к ним пошел добровольно. Так в нашем районе появился немецкий комендант из «наших».

К оккупации привыкали не сразу. Чуждый язык мама почему-то приняла за баранье блеяние.

Когда наши войска отступали, прошли жуткие слухи, что фашисты будут насиловать женщин и груди им отрезать. И когда немцы появились на пороге нашей квартиры, мама с перепугу упала в обморок. Но позже, когда двое фрицев пришли к нам на предмет продуктов и один из них на ломаном русском стал выкрикивать: «Матка, где колбаса?», мама держалась стойко. Она посадила нас на матрас, где прятала копчености, и невозмутимо развела руками, мол, ищите. Окинув недобрым взглядом пустые стены, они что-то пробурчали и ушли».

Спогади писалися всупереч сумнівам

- Чи важко було зібрати фактаж для цієї книги?

- Виросло і роз'їхалося по білому світу молоде покоління Захватаєвих-Кармелюків, але бабусині розповіді про життя не забулися. Щоправда, вже здалеку — хто мешкає в Німеччині, хто в Америці, хто в Англії — підбивають її: «Бабулю, сідай за мемуари…». Вона й не проти, та тільки не знала, як до цієї витівки, для неї незвичайної, підібратися. І тоді свій задум Галина Анатоліївна довірила мені, журналісту, який допоміг у написанні книги «Історія мого життя. Бабусин мемуари».

Галину Анатоліївну часто охоплювали сумніви: «А кому це потрібно?». І все-таки, всупереч душевним ваганням, сама собі відповідала: «Все-таки треба! Адже по собі знаю: поки що молодий, особливо не замислюєшся, хто ти і звідки. Але приходить час, і мимоволі починаєш запитувати себе: «Як звали прабатьків?», «Як складалися їхні долі?», «Чому я такий, який є?». Момент істини для моїх дітей, онуків та правнуків обов'язково настане…».

День у день ми зідзвонювалися, зустрічалися, довго обговорюючи наш творчий проект. Не обійшлося і без курйозу. Наші часті зустрічі біля під'їзду багатоквартирного будинку, де мешкає Галина Анатоліївна, не пройшли для її сусідів непоміченими. По поверхах поповзла чутка: «У сусідки з'явився молодий залицяльник…».

І хоча розповіді Галини Анатоліївни підкуповують жіночою щирістю, до глибини жіночої душі докопатися непросто. Якось, подолавши збентеження, Бабуся несподівано роззявилася: «А в мене ж було і перше кохання…».

У Галини Анатоліївни погляд безпристрасного очевидця та прагматизм конструктора. Дві епохи пережила – радянську та пострадянську. За діалектичним матеріалізмом, який, до речі, ніколи не розуміла, мала четвірку. Політичні пріоритети не приховує та позначає однією фразою: до радянської влади претензій не маю.

З книги:

«В советское время люди предпенсионного возраста искренне ждали, что с выходом на заслуженный отдых (для женщин 55 лет) буду отдыхать, гулять с внуками в парке, летом жить с ними на даче, возить на море. В общем, жить да радоваться. Рассчитывала на это и я. Да не тут-то было…

Выход на пенсию совпал с развалом Союза. Последовал экономический кризис. В магазинах пустые полки, да и в кошельке тоже негусто. На работу не устроиться. Наша семья на себе испытала все тяготы перестроечного времени. Сбербанк СССР в 1991 году заявил о так называемом замораживании вкладов населения на неопределенный срок. Но, как потом оказалось, навсегда. То, что мы откладывали детям и себе на старость, пропали. Семья осталась без средств…

Однако глобальные изменения в стране затронули и мой родной проектный институт. Один из лучших в Украине, градообразующий для Днепропетровска проектный гигант, к моему великому сожалению, распался на мелкие кооперативы. Пришлось начинать все сначала. И я, пенсионерка, еще двадцать лет работа на «стройках капитализма».

Мати дивом зустрілася з сином

- Наскільки вам була цікава історія цієї сім'ї?

- Як тільки почав вивчати історію сім'ї Захватаєвих-Кармелюків, то ніби поринув не лише у пізнавальний, а й захоплюючий пригодницький роман. На підтвердження своїх слів, приїду лише один приклад із життя цієї сім'ї.

Через 25 років після закінчення Другої Світової війни з далекої Англії прийшла несподівана звістка. Знайшовся старший брат, викрадений хлопчиськом 1943-го до Німеччини. Судячи з роздрукованого, пошарпаного конверта, з надірваною маркою, лист «звідти», мабуть, довго блукав у пошуках адресата – сім'я давно жила за новою адресою. Від забуття, ймовірно, врятували зворушливі рядки листа: «…Разыскиваю семью. Не теряю надежды, что кто-нибудь из моих близких и родных отзовется. Понимаю, всякое могло случиться за годы войны. Но лучше горькая правда, чем безвестность…»…

- Мати таки зустрілася з сином?

- Лист знайшов адресата. Крик душі про допомогу, мабуть, нікого не залишив байдужим… Знайти сина і не зустрітися з ним? Мати запросила дозволу при владі вилетіти до Англії на зустріч із рідною їй людиною. Сім'я всю війну була під окупантами, чоловік зник безвісти. Родич з'явився за кордоном. Ну, повна недовіра до сім'ї. Впевнені були, що відмовлять. Але сталося неймовірне…

З книги:

«В аэропорту Шереметьево мама, как мне показалось, испытывала чувство достоинства и гордости. Представьте себе, простая женщина не видавшая, кроме Днепропетровска, других больших городов, вдруг поднимается по трапу на борт лайнера ТУ-104 рейсом Москва — Лондон. Гляжу, как она светится, наполняется важностью какой-то своей особой миссии. Мама летит к сыну… Полноватая и широколицая, она уж очень напоминала жену Хрущева Нину Петровну. Уже в самолете ее приняли за вип-персону».

В дусі справжнього детективу

Надумала і Галина летіти до Колчестера побачитися зі старшим братом Миколою. Хвалитися родичами, які мешкають за кордоном, тоді було не прийнято. Понад те, небезпечно. Микола Захватайло був ще й англійським підданим. Та й запросити не можна. Дніпропетровськ з початку 1950-х років містом було закритим через секретне виробництво на ПМЗ. Загалом не обійшлося без детектива.

З книги:

«Никому не решилась признаться, что перед отправкой за границу «компетентные органы» дали мне спецзадание - подготовить доклад «Язвы мирового капитализма».

Поездка в Англию оставила неизгладимое впечатление. Мне казалось, будто я побывала на другой планете. Многим восхищалась искренне. Хотела, чтобы и у нас было так же по - европейски.

По прибытии домой взялась за обещанный доклад. Используя пропагандистские штампы, я быстро написала отчет. Но прежде чем обнародовать его перед коллективом «Днепрогражданпроекта», обязали утвердить его там, наверху. «Явочной квартирой» был красный уголок института. Но чаще с «резидентом» мы пересекались где-то на улицах города или в парке на скамеечке. Я очень переживала: не дай Бог, мой муж узнает про эти «свиданки», пусть и безобидные. Ведь он страшно ревнивый. Однозначно, будет полный провал «резидента», да еще и со скандалом, привлечением общественности».

Нехай ця книга лише приватна історія, але вона пов'язана з милими серцю минулим рідного міста. Особистісне сприйняття городянина особливо дороге, оскільки воно ексклюзивне.

З книги:

«Забавная семейная история, рассказанная сыном Анатолием:

Конец снежной зимы. Мы с мамой собрались в кино. К кинотеатру «Октябрь» наш путь лежал через Октябрьскую площадь. В центре мемориала у огромной гранитной плиты, постоянно горел «вечный огонь». В тот день рядом под присмотром молодых мамаш играли дети. Одни лепили бабу, другие весело бросались снежками. Мама решила, что нет более безопасного места, чтобы оставить меня под присмотром и сбегать в кассу за билетами.

Я наблюдал, как дети бросают небольшие комочки снега в сторону «вечного огня». Снег, попадая на форсунку, вскипал, огонь искрился и менял цвет. Всем это очень нравилось. Присоединиться к их игре решил и я. Слепив основательный снежок, я хорошо прицелился и бросил… К изумлению всех, огонь, который назывался «вечным», под моим снежком неожиданно погас. Вырывающийся из форсунки газ угрожающе зашипел. Такого оборота никто не ожидал — ни дети, ни взрослые.

Неожиданно, появился милиционер. «Кто это сделал?» — грозно спросил он. Никто не проронил ни слова, но по устремленным на меня взглядам страж порядка понял. Бывают моменты в жизни, когда хочется вдруг испариться...

Прибежала мама. Она была совершенно ошарашена этой ситуацией: «Ребенка оставила на минутку, и на тебе…». Нас повели в отделение. Милиционер уже было собирался, дать оценку совершенному преступлению, как мама запричитала: «Это никакой не антисоветский акт, а детская шалость». Горькие мамины слезы возымели действие, и нас отпустили».

Як Бабуся знов переживає жах війни

- Де зараз мешкають нащадки родини?

- У далекому англійському Колчестері проживають і правнуки афроанглійці Джордан, Джоанна, Алекс, Ендрю з прізвищем для них незвичайної Захватаєви.

- Як Галина Анатоліївна переживає жах того, що відбувається зараз у Дніпрі та Україні?

- Збираючись засісти за мемуари, Галина Анатоліївна Кармелюк і в думках не припускала, що знову опиниться під бомбами. Війна з Росією змусила переосмислити те, що відбувається, розставити потрібні акценти. Як не сумно усвідомлювати, але сьогодні, коли під бомбардуваннями в одну мить зникають, часом, цілі сім'ї, долі, що не відбулися. Так книга «Історія мого життя. Бабусині мемуари» придбала нове посилання: пишіть історію свого роду – вона сторінка історії всієї країни.

Уявіть собі відчуття, якби у ваших руках зараз опинилася книга про історію вашої родини, написана предком, продовжена дідом, доповнена батьком. А ще в ній були б родовід гілка, хронологія головних подій. Ціни не було б цієї книги. Зберігали б її і, передаючи далі, обов'язково внесли б і свої історії.

Нашому творчому дуету не завадили навіть місяці війни. Рядок за рядком, сторінка за сторінкою - так і склалися «Бабусіни мемуари». Написані вони від імені Галини Кармелюк.

- Коли та де планується презентація нової книги?

– Презентація книги планується у Музеї історії міста Дніпро, про що буде повідомлено додатково. Книжка готується до виходу в електронній версії.

Gorod.dp.ua на Facebook.

Другие новости раздела:

ОБРАТИТЕ ВНИМАНИЕ!
Популярні*:
 за коментарями | переглядам

* - за 7 днів | за 30 днів | Докладніше
Цитата:
Эпоха петровских ушла навсегда. Эпоха Полей начинается снова
Борис Филатов.

Источник
Цифра:
387
км дорог планируют отремонтировать в области в 2021 г.

Источник
copyright © gorod.dp.ua
Все права защищены. Использование материалов сайта возможно только с разрешения владельца.

О проекте :: Реклама на сайте