Как открывали бюст Брежнева в Днепродзержинске

В Днепродзержинске, где родился и провёл молодые годы Л.И. Брежнев, на площади Освободителей, находится бюст генерального секретаря ЦК КПСС, установленный, как и полагалось в СССР, на родине дважды героя Советского Союза.

Причем первую звезду Героя Брежнев получил в 1966 г., на 60-летие. Это единственный прижизненный памятник Л.И. Брежневу.

Мемориальная бронза не ржавеет
(В.Буланов "Ведомости" 31.05.2006 г.)

8 мая 1976 г. в Днепродзержинске был открыт бюст Л.И.Брежнева, мгновенно ставший одной из самых популярных местных достопримечательностей. Это событие прошло в обстановке подобающей торжественности при стечении огромного количества народа. Но за кадрами многочисленных телехроник осталась напряженная работа строителей этого памятника, а фактически - целого мемориального комплекса, растянувшегося от Октябрьской площади до ул.Ленинградской. Тысячи квадратных метров городской территории надо было благоустроить, одеть в свежий асфальт и полированый камень. Причем в чрезвычайно сжатые сроки.

Интересными подробностями, связанными со строительством бюста Брежнева с нами поделился Г.Я.Кузнецов, ныне почетный гражданин Днепродзержинска. В те годы Геннадий Яковлевич занимал должность первого заместителя председателя горисполкома, курировал строительную отрасль. В 1976 г. он был назначен в областной штаб, на который была возложена ответственность за сооружение этого необычного объекта. Членами штаба от города также являлись Л.В.Дубров (горком партии), В.А.Павлов, начальник Приднепровского управления строительства. Именно это предприятие выполняло основные работы по сооружению бюста.

Бюст и стела Освободителям

Решение увековечить в бронзе генерального секратаря ЦК КПСС на его родине было принято на самом высоком уровне в Москве в начале 1976 г. Тогда же было намечено открытие будущего памятника: с 1 по 9 мая этого года. Для выбора места сооружения бюста в город приехали его авторы: скульптор В.А.Сонин и архитектор С.И.Кулиев. В качестве подходящих рассматривались разные площадки: возле института на поселке ГЭС, перед проходной ДМК и др., - вспоминает Геннадий Яковлевич. В конце концов, остановились на Октябрьской площади, хотя первоначально этот вариант казался менее удачным. Вдоль центрального проспекта уже стояли памятники Ленину, "Прометей", монумент освободителям города.

Элементы пьедестала заказали на Токовском карьере. Бронзовый бюст должны были отливать в Ленинграде на специализированном заводе "Монументскульптура". Для срочного заключения договора туда командировали Г.Я.Кузнецова. Казалось бы, узнав о чьем изваянии идет речь, на любом предприятии мгновенно должны были бы взять под козырек, посчитав такой заказ за огромную честь. Однако оказалось не все так просто. Руководство завода, ссылаясь на производственные планы, расписанные на многие месяцы вперед, категорически отказалось заключать договор с Днепродзержинском. Лишь вмешательство первого заместителя министра культуры СССР В.И.Попова, к которому Г.Я.Кузнецов обратился за помощью, помогло разрешить проблему.

В начале апреля Геннадий Яковлевич снова направляется в Ленинград - на этот раз получить готовое изделие. Малоизвестный факт: оказывается, тогда завод отлил не один, а два экземпляра бюста. Второй для Министерства Культуры СССР (интересно, где он теперь?). Оба бронзовые Ильича были сделаны на совесть, но, естественно, для родного города Г.Я.Кузнецов постарался выбрать "лучшего".

Не меньше хлопот возникло и с благоустройством территории. Проектанты выдали решение: весь сквер до ул.Ленинградской сплошь одеть в гранит. Но где взять столько дорогого и дефицитного камня? Удалось добиться упрощения проекта, упросить Совет Министров Украины помочь вне очереди выделить гранит из карьеров Житомирской области. Для обработки и укладки каменных плит работы велись по круглосуточному графику, без выходных.

А в разгар работ поступило указание: оформление территории вокруг бюста Л.И.Брежнева не должно затенить памятник другому Ильичу. Пришлось срочно заказывать новый проект, пробивать заказы на гранит, организовывать круглосуточные работы и на памятнике Ленина... Кроме всего прочего, изготавливавшиеся в спешке детали пьедестала бюста Брежнева зачастую не подходили друг к другу. Пришлось вызывать из Житомира мастеров для их подгонки на месте.

Но к приезду государственной комиссии, 3 мая, все было готово. А.П.Ляшко, председатель Совмина Украины, Н.В.Томский, президент Академии художеств СССР, В.И.Попов, первый замминистра культуры СССР, А.Ф.Ватченко, первый секретарь обкома партии и другие высокопоставленные члены комиссии приняли объект без единого замечания.

Сам Леонид Ильич увидел собственный бюст лишь однажды, три года спустя. Во время последнего приезда в Днепродзержинск в 1979 г. он ограничился сдержанным комментарием: "Как-то странно видеть свое изображение в бронзе. Хоть это и положено по закону тем, кто удостоен звания Героя дважды".

Бюст Брежнева и футбол на «Металлурге»

8 мая 1976 года в Днепродзержинске весь народ «стоял на ушах» – в самом дымном городе СССР открывали бронзовый бюст Леониду Ильичу Брежневу. Сейчас это кажется странным, но такой памятник на родине генсека полагалось установить по закону – как дважды Герою Советского Союза и как дважды Герою Социалистического Труда, пишет www.shukach.com со ссылкой на Вардидзева Владимира.

Понятное дело, событие это получило мировую огласку, отечественные газеты в угоду партийным властям вышли на следующий день целыми полосами. Не осталась в стороне от всего этого и «Индустриалка» (газета "Индустриальное Запорожье"). Правда, ее редактор Андрей Клюненко по каким-то только ему известным причинам на открытие бюста не поехал. Тем более это было странным еще и потому, что Клюненко и Брежнев дружили еще с военных лет, когда они познакомились на Малой земле под Новороссийском.

Словом, не поехал шеф в Днепродзержинск. А вот за снимком на первую страницу газеты послал меня. Я, правда, пытался отговорить Андрея Степановича, мотивируя свой отказ тем, что в этот день дома играли футболисты «Металлурга». На что редактор жестко, словно выпалил в меня, произнес: «Вы что, Вардидзев, футбол с Брежневым сравниваете? Вы понимаете, где вы работаете? Немедленно мчитесь в Днепродзержинск». Словом, пришлось усаживаться в новенькие редакционные «Жигули» и мчаться.

Понимая, что футбол мой «горит ясным пламенем», а этого перенести нельзя было, я по дороге к соседней области строил планы, как же все-таки объегорить шефа и попасть на игру «Металлурга», хотя бы на второй тайм. И меня осенило: зачем ехать в Днепродзержинск, если днепропетровские фотожурналисты привезут оттуда снимки для своих газет?

Решено – сделано. Не прошло и двух часов, как в «Днепровской правде» я получил желаемое фото (вы его видите сейчас), запечатанное в конверте. Я «пришпорил» водителя и мы пулей полетели домой.

– Вы что привезли? Вы что, сдурели – почему здесь, возле бюста, нет людей с цветами? Где вы взяли эту «пустышку»? – закричал на меня, показывая на фото, шеф. Понимая, что влип, и по полной программе, я еле слышно выдавил из себя: «Андрей Степанович, извините, я не доехал до Днепродзержинска...» Клюненко еще о чем-то кричал на меня, из чего стало понятно – завтра получу трудовую книжку.

Но Андрей Степанович прощать умел. За все годы работы уволил лишь одного журналиста за пьянку, но через полгода вновь принял его на работу. Увольнения тогда потребовал обком партии – журналист тот «засветился» в вытрезвителе.

А на футбол я попал, правда, на 15-ю минуту встречи. Сидевшему рядом коллеге из «Запорізької правди» Валентину Криворотько рассказал о своей «героической» командировке в соседнюю область и о том, как на обратном пути нас, словно «стоячих» на трассе, обошла «Чайка» первого секретаря Запорожского обкома КПУ Михаила Всеволожского. Но договорить не успел, тут же получив от Валентина Владимировича удар в бок. Оказалось, Всеволожский сидел в полуметре от нас, чуточку выше и, естественно, все слышал.

Да, а как же «Индустриалка» выкрутилась в тот раз со снимком? Очень просто – через пару часов по фототелеграфу мы получили снимок медного Брежнева с цветами и народом, сияющим от счастья. А в «Днепровской правде» мне, оказывается, всучили снимок с репетиции, которую в Днепродзержинске организовали ранним-ранним утром для фотожурналистов. Правда, сделали это ошибочно – перепутали конверты. Все эти годы я хранил фото, которое стоило мне «строгача».

«Що ж ти мені раніше про це не сказав?»
(Ірина Кондратьєва. 2007 р.)

Місцеві мешканці можуть багато розповісти про ті часи та свою причетність до подій, пов'язаних із особою Брежнєва. Наприклад, Іван Власенко у 1976 році працював архітектором Баглійського району, і головний архітектор міста Олександр Кримцов залучив його до роботи з оформлення майданчика, на якому планували встановити погруддя.

Спочатку, за вказівкою «згори», для скульптури обрали місце біля стін нових корпусів Індустріального інституту імені Арсенічева у районі Дніпробуду. Цей район виник вже після того, як Брежнєв жив і працював у Дніпродзержинську. Але в ЦК партії вирішили, що це не має значення. Головним аргументом на користь Дніпробуду було те, що саме там зосереджувалася студентська молодь, яка приїздила на навчання до міста металургів і хіміків із різних куточків Союзу. Отож погруддя глави держави мало відігравати важливу виховну роль у залученні молоді до історії, піднесенні значимості вузу, престижу професії металурга, яку колись опановував Леонід Ілліч.

Однак міські архітектори вважали запропонований з ЦК варіант помилковим. До того ж хотілося, щоб славнозвісним земляком дніпродзержинців могли милуватися не лише студенти, а всі мешканці та гості міста. Однак висловити свої думки вголос вони не могли.

— Парадом командували вищі державні чини, — згадує про ті часи Іван Власенко. — Ми ж знайшли, на нашу думку, найкраще місце для погруддя — на початку скверу — у верхній частині проспекту Леніна. По-перше, це — головна вулиця міста, поруч два вокзали, і всі приїжджі починають знайомство з Дніпродзержинськом із відвідування тодішньої Жовтневої площі. По-друге, майданчик із ранку до вечора чудово освітлений сонцем. Отож, з архітектурної точки зору, місце є ідеальним. Тому ми ризикнули обговорити цю ідею зі знаменитим скульптором Віктором Олександровичем Соніним, що безпосередньо займався погруддям. Він жив у Москві і з Брежнєвим періодично зустрічався.

Напередодні поїздки до білокам'яної Кримцов і Власенко ввечері вибралися на проспект Леніна, щоб «приміряти» умовний макет погруддя і переконатися, що місце на початку скверу для нього підходить. Побачивши ескіз, привезений до Москви Власенком, скульптор Сонін підтримав їхню ідею і пообіцяв, що спробує вирішити питання особисто з Брежнєвим. Під час зустрічі з Леонідом Іллічем він вибрав влучний момент і розповів про нову ідею. Реакція Брежнєва була миттєвою: «Вікторе! — з якимось докором і водночас відтінком радісного подиву звернувся до нього Генсек. — Що ж ти раніше мені про це не сказав?». І потім, посміхаючись, додав: «Я згоден».

Таким чином, місце для свого бронзового двійника затвердив сам Леонід Ілліч.

— Саме Соніну треба сказати спасибі за вирішення питання, — вважає Іван Федорович. — Народному художнику, заслуженому скульптору Росії, лауреату Держпремії Росії та кількох міжнародних премій... Маючи такі регалії, можна було ризикнути відверто побалакати і з самим Генсеком.

Інший дніпродзержинець — Геннадій Кузнєцов, на той час перший заступник голови Дніпродзержинського міськвиконкому, займався питанням доставки скульптури. Відливати постамент повинні були на ленінградському заводі «Монумент-скульптура».

Прибувши на завод, Кузнєцов із подивом довідався, що до роботи тут навіть не приступали. Директор підприємства категорично заявив, що такого завдання у нього в плані немає і відливати погруддя він не збирається. Сперечатися з цього приводу не було сенсу. Отож Кузнєцов терміново гайнув до столиці. Тільки після того, як перший заступник міністра культури СРСР Володимир Попов зателефонував у Ленінград і з'ясував, які документи необхідно оформити для виготовлення погруддя, процес, як кажуть, пішов.

Зрештою, було виготовлено два однакові погруддя Брежнєва. Одне з них встановили 8 травня 1976 року в Дніпродзержинську, а друге відправили до Москви. Чи зберігся цей екземпляр, невідомо. Але повернемося до нашої історії.

Кузнєцов розповів, що московський скульптор Віктор Сонін зробив у гіпсі кілька варіантів погруддя Брежнєва, у військовому та цивільному одязі. Вибирати довірили, а швидше за все — доручив сам Леонід Ілліч, своєму першому помічникові Георгію Цуканову. І той зупинився на цивільному варіанті, без погонів. Саме такого Брежнєва відлили в бронзі й встановили у Дніпродзержинську.

Брежнєвіана триває?

Через деякий час «нагорі» було ухвалене рішення встановити меморіальні дошки на будинках, де жив, навчався та працював Брежнєв. Вибрали три об'єкти, розташовані у старій частині міста і фактично на одній вулиці, — це будинок колишньої чоловічої гімназії й один із перших корпусів Індустріального інституту ім. Арсенічева, а також будинок № 40 на проспекті Пєліна, в якому родина Брежнєвих у 30-х роках отримала двокімнатну квартиру.

До виконання завдання був знову залучений Віктор Сонін, а також дніпропетровський архітектор Володимир Положій, директор музею Дніпровського металургійного заводу Васильєв та Iван Власенко.

Творча група вирушила до Москви. Помічник Брежнєва, теж дніпродзержинець, Георгій Цуканов показав землякам у Москві 40 меморіальних дошок. Кожну вони ретельно аналізували, прикидаючи по ходу, що можна використати у варіантах для міста Прометея. Але всім цим планам здійснитися не судилося. Меморіальну дошку виготовили лишень одну — її встигли встановити на корпусі Індустріального інституту. Про решту будинків постбрежнєвська влада забула назавжди.

У 90-х роках, коли на адресу Брежнєва стало лунати все більше звинувачень у погіршенні життя радянських людей, у розв'язанні афганської війни і багатьох інших гріхах, з будівлі інституту меморіальну дошку зняли й заховали. Тільки у липні 2006 року її знову почепили на колишнє місце.